Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків - Мишкін Ф.С. - Кембріджський підхід до попиту на гроші

В той час як Ірвінг Фішер розвивав свій кількісний підхід до попиту на гроші, група класичних економістів у Кембриджі (Англія), що включала Альфреда Маршала і А. С. Шгу, досліджувала цю ж проблему. Хоча аналіз привів їх до рівняння, що ідентичне рівнянню попиту на гроші Фішера (М* - к X РУ), їхній підхід істотно відрізняється. Замість дослідження попиту на гроші через розгляд як визначальних детермінантів обсягу ділових операцій та інституцій, що впливають на спосіб здійснення людьми операцій, кембриджські економісти поставили питання, якою сумою грошей індивіди хочуть володіти за даних обставин. У кембриджській моделі передбачена певна гнучкість індивідів у їхніх рішеннях щодо нагромадження грошей, і вони повністю не обмежуються інституційними примусами, подібними до того, чи можуть вони використовувати кредитні картки для покупок. Тому кембриджський підхід виключав впливи процентних ставок на гроші.

Класичні кембриджські економісти усвідомлювали, що гроші мають дві властивості, які спонукають людей до володіння ними:

1. Гроші функціонують як засіб обміну, тобто люди можуть використовувати їх для проведення ділових операцій.

Кембриджські економісти погоджувалися з Фішером, що попит на гроші повинен застосовуватися до обсягу ділових операцій (але не визначатися виключно ним), і що повинен існувати операційний (трансакційний) компонент грошового попиту, що пропорційний номінальному доходові.

2. Гроші функціонують як нагромадження вартості.

Ця функція грошей привела кембриджських економістів до думки, що обсяг майна людей також впливає на попит на гроші. Якщо майно індивіда зростає, то він потребує його нагромадження через володіння більшою кількістю активів, одним із яких є гроші. Оскільки кембриджські економісти вважали, що гроші у номінальному вираженні пропорційні номінальному доходові, то вони також вважали, що такий компонент попиту на гроші, як багатство, є пропорційним номінальному доходові

Кембриджські економісти виснували, що попит на гроші має бути пропорційним номінальному доходу, і виражали попит на гроші такою функцією:

де к - константа пропорційності. Оскільки це рівняння виглядає як рівняння попиту на гроші Фішера (23.3), здається, що кембриджська група погодилася з Фішером, нібито процентні ставки не відіграють ролі в попиті на гроші у короткостроковому періоді Проте це було помилкою кембриджського підходу.

Незважаючи на те, що кембриджські економісти часто розглядали значення к як постійне і погоджувалися з Фішером, що номінальний доход визначається кількістю грошей, їхній підхід дозволив індивідам вибирати, скільки грошей вони хотіли б нагромаджувати. Даний підхід враховував можливість, що значення к може коливатися у короткостроковому періоді, бо рішення про використання грошей для нагромадження багатства залежало б від доходів по цінних паперах і сподіваних доходів на інші активи, що також функціонують як засіб нагромадження вартості. Якщо ці параметри інших активів змінилися, тоді значення к може також змінитися. Хоча це здається незначною відмінністю між підходом Фішера і кембриджським підходом, ви побачите, що коли Джон Майнард Кейнс (пізніший кембриджський економіст) розвинув кембриджський підхід, то прийшов до іншого, відмінного від прихильників кількісної теорії висновку щодо значення процентних ставок для попиту на гроші

Підсумки.

І Ірвінг Фішер, і кембриджські економісти розвинули класичний підхід до попиту на гроші, за яким попит на гроші пропорційний доходу. Проте ці два підходи відрізняються тим, що підхід Фішера наголошував на технічному чиннику і виключав будь-який можливий вплив процентних ставок на попит на гроші у короткостроковому періоді, в той час як кембриджський підхід акцентував на індивідуальному виборі і не заперечував впливів процентних ставок.