Місцеві фінанси - Сунцова О.О. - 7.7. Регіональне вирівнювання в системі міжбюджетних відносин

Міжбюджетні відносини є головним елементом системи міжурядових фінансових відносин. Сучасна система міжбюджетних відносин в Україні поєднує в собі як інструменти, що склалися в бюджетній практиці колишніх СРСР і УРСР, так і ті, що започатковано в 90-ті роки. Розвиток і відновлення інструментів міжбюджетних відносин в Україні почалися лише після того, як у 1990 р. місцеві бюджети було виведено зі складу державного бюджету, а бюджети місцевого самоврядування - зі складу бюджетів регіональних органів влади.

У 1996 р. Україна приєдналася до Європейської Хартії про місцеве самоврядування, що зобов'язало її дотримувати визначених вимог і сприяти всебічному розвиткові місцевого самоврядування, забезпеченню автономії місцевої влади, наданню необхідних їм фінансових ресурсів для виконання покладених на них завдань. На проблему забезпечення фінансової незалежності органів місцевого самоврядування звертають увагу О. Кириленко, Л. Василенко, П. Бабич, С.Криниця та інші дослідники, які розглядають можливості розвитку місцевого самоврядування насамперед через забезпечення економічної незалежності місцевих органів влади .

Вивчення й аналіз різних поглядів на місце міжбюджетних відносин у фінансовій і бюджетній системах держави, а також напрями їх удосконалення дають підстави для обгрунтування цілей і способів регулювання взаємодії між окремими ланками бюджетної системи держави .

Існуючі в державі фінансові відносини на чільне місце висувають найбільшого власника - державу, на користь якої розподіляється і перерозподіляється частина ВВП країни. Проте процеси децентралізації політичної та економічної системи державної влади й управління зумовлюють виділення зі складу державної власності значної частини у власність територіальних громад. При цьому формується комунальна власність, а також право громад на частину доходів економічних суб'єктів різних форм власності (у формі податків і відрахувань). Таким чином, створюється фінансова база місцевого самоврядування, формуються фінансові ресурси органів влади та управління різних рівнів для фінансування власних і делегованих державних зобов'язань.

Для розуміння суті розподілу делегованих державних повноважень між різними рівнями місцевого самоврядування можна виділити такі групи:

1) освіта;

2) охорона здоров'я;

3) соціальний захист та соціальне забезпечення;

4) житлово-комунальне господарство;

5) культура і мистецтво;

6) фізична культура і спорт.

Розподіл делегованих державних повноважень між районним бюджетом та бюджетами міст районного значення, селищ, сіл здійснює районна рада.

Розподіл видатків між бюджетними установами одного типу здійснює районна чи міська рада міста обласного значення пропорційно до узагальнених показників, визначених галузевими нормами та стандартами .

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть на договірних засадах об'єднувати кошти своїх бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) організацій і установ, що знаходяться в комунальній власності.

Міські ради міст обласного значення можуть передати частину делегованих державних повноважень районній раді, і навпаки. Ця передача здійснюється за рішенням відповідних міської та районної рад і оформляється договором сторін. У такому договорі передбачаються конкретні умови надання стороною, якій передаються повноваження, мешканцям міст обласного значення та районів, повноваження яких передаються, соціальних послуг відповідно до гарантованих державою норм та стандартів .

У разі, якщо на території міста обласного значення чи району недостатньо бюджетних установ, які забезпечують надання послуг по другій групі на належному рівні для всіх мешканців міста/району, на вимогу органу виконавчої влади міста/ району, який є надавачем таких послуг, договір має складатися в обов'язковому порядку. Якщо у встановлений термін між районом та містом обласного значення не буде досягнуто домовленості щодо бюджетних взаємовідносин, то обласна держання адміністрація приймає рішення, обов'язкове для виконання обома сторонами на термін одного бюджетного періоду.

Якщо інше договором не обумовлено, розмір переданих коштів на виконання делегованих державних повноважень є пропорційний кількості користувачів суспільних послуг.

Міські ради міст обласного значення та районні ради можуть передати виконання частини своїх повноважень обласній раді. Передача здійснюється за рішенням відповідних рад на договірних засадах.

Сільські, селищні та міські ради міст районного значення можуть передати всі або частину своїх повноважень районній раді чи іншій територіальній громаді.

Міські ради міст обласного значення та районні ради можуть передати частину делегованих державних повноважень обласній раді, і навпаки. Передача здійснюється за рішенням відповідних рад на договірних засадах.

Якщо інше договором не обумовлено, передані бюджетні кошти на виконання делегованих державних повноважень є пропорційними кількості користувачів суспільних послуг з урахуванням їх частки (відповідно до галузевих норм) у повній вартості цих послуг, розрахованих за соціальними нормативами бюджетної забезпеченості для бюджету, який передає ці повноваження.

При передачі функцій по виконанню власних та делегованих державних повноважень відповідні бюджетні ресурси передаються у вигляді трансферту згідно з договором. При цьому в доходній частині бюджету надавача передбачаються джерела забезпечення виконання функцій, визначені по делегованих державних повноваженнях, а у видатковій частині передбачається трансферт до бюджету отримувача. У доходній частині бюджету отримувача передбачається відповідний трансферт, а у видатковій частині - видатки на виконання переданих функцій або проектів.

Якщо ж на території міст обласного значення чи району розташовані бюджетні установи, що надають соціальні послуги загального призначення та утримуються безпосередньо з державного бюджету України, з відповідного бюджету органу самоврядування надається трансферт до державного бюджету України і державним бюджетом України, а також між окремими рівнями системи місцевих бюджетів. У свою чергу, об'єктом міжбюджетних відносин виступають фінансові ресурси, що розподіляються між бюджетами різних рівнів для усунення диспропорцій в економічному розвитку регіонів. Таким чином, міжбюджетні відносини об'єктивно зумовлені тим, що, як і будь-які фінансові відносини, вони виникають через суспільну потребу в перерозподілі бюджетних ресурсів на користь бюджетів, що забезпечені менеше або потребують на певний час більше коштів.

Цілісне функціонування бюджетної системи забезпечується взаємодією усіх її ланок. При цьому однією з ознак бюджетної системи як виду соціальних систем є існування в ній різних за рівнем, часто не погоджених між собою цілей. Причиною такого явища є відмінності в цілях формування і використання ресурсів різних бюджетів на потреби розвитку окремих територіальних громад і країни в цілому.

Функцію узгодження й упорядкування потреб і фінансових можливостей усіх бюджетів і повернення бюджетної системи до стану відносної рівноваги виконує регулювання. Рівновага бюджетної системи досягається за умови рівномірного і пропорційного забезпечення ресурсами і відповідних витрат кожною її ланкою .

Разом з тим погляди економістів щодо розуміння рівності і пропорційності забезпечення ресурсами суб'єктів міжбюджетних відносин часом істотно відрізняються. Так, з точки зору К. Павлюк, існує необхідність застосовувати єдиний підхід до формування доходів і витрат усіх видів бюджетів, що ґрунтується на визначених нормативах, наприклад, мінімальної бюджетної забезпеченості. І. Луніна пропонує диференціювати потреби залежно від структури базових показників та особливостей розміщення і функціонування територіальної громади, наприклад демографічного складу населення, природно-географічних умов території тощо.

Досліджуючи міжбюджетні відносини, доцільно розглянути такий елемент, як бюджетний механізм, у складі якого як сукупності визначених видів бюджетних відносин, специфічних методів мобілізації і використання бюджетних ресурсів створюється набір фінансових інструментів, які впливають на різні аспекти суспільного розвитку. При цьому дієвість бюджетного механізму, на основі якого реалізуються бюджетні функції, визначається дієвістю окремих інструментів, зокрема інструментів бюджетного регулювання. Застосування методів бюджетного регулювання в Україні зумовлено:

o закріпленим у законодавстві поділом владних повноважень між виконавчою державною владою та органами місцевого самоврядування;

o розмежуванням доходів між ланками бюджетної системи;

o існуючою системою оподаткування, що включає в себе загальнодержавні і місцеві податки і збори;

o нерівномірністю економічного та соціального розвитку різних територій і відповідно необхідністю фінансового вирівнювання.

Ширше значення поняття бюджетного регулювання пропонує В.Кравченко: "Бюджетне регулювання - процес збалансування (вирівнювання) доходів і витрат бюджетів різних рівнів, що входять до бюджетної системи по вертикалі і по горизонталі" .

Серед методів бюджетного регулювання виділяють кілька модифікацій залежно від включених до нього елементів розподільчих відносин. В Україні традиційно використовують такі інструменти бюджетного регулювання:

o власні доходи;

o відсоткові відрахування від загальнодержавних податків і доходів (регулюючі та закріплені доходи);

o бюджетні трансферти (дотації, субсидії, субвенції, внески до державного бюджету України, міжбюджетні взаєморозрахунки);

o бюджетні позички .

Власні доходи - це доходи (податкові й неподаткові надходження), що формуються і використовуються місцевими органами влади на підвідомчій їй території. Перелік власних доходів в Україні законодавчо не визначений (крім деяких місцевих податків і зборів), тому органи місцевого самоврядування повинні самостійно планувати власні доходи і постійно прагнути до збільшення їхньої частки в загальній сумі надходжень.

Відсоткові відрахування передбачають надходження до місцевих бюджетів частини загальнодержавних податків і доходів, що стягуються на даній території. Залежно від розміру надходжень до місцевого бюджету у відсотковому відношенні (повний чи частковий) загальнодержавні доходи (податки і збори) можна розподілити на закріплені та регулюючі .

Закріплені доходи - це доходи, які повністю або у визначеній частині закріплюються за тим чи іншим бюджетом. Перелік закріплених доходів місцевих бюджетів України визначається Законом "Про бюджетну систему України" (1995).

Регульовані доходи - це доходи, що на пайовій основі розподіляються між усіма ланками бюджетної системи України. Перелік регульованих доходів визначається законодавством України про бюджетну систему і про місцеві органи влади . Цей перелік уточнюється в процесі прийняття щорічних законів про державний бюджет України .

З інструментом регульованих доходів тісно пов'язаний ще один інструмент міжбюджетних взаємовідносин - нормативи відрахувань від регульованих доходів . Тут слід зазначити, що в сучасній фінансовій науці багато вчених відносять закріплені за місцевими бюджетами доходи до власних доходів, обґрунтовуючи це тим, що вони в повному обсязі надходять до відповідних бюджетів. Їх доцільніше відносити до відсоткових відрахувань від загальнодержавних податків і доходів, тому що держава в особі законодавчих і виконавчих органів може змінити статус даного виду доходів і перевести їх до розряду регулюючих чи закріплених або й зовсім скасувати даний вид надходжень до бюджету .

Дотації - це трансфертні ресурси, що передаються з державного бюджету місцевим чи з місцевих бюджетів вищого адміністративного рівня нижчим за рівнем місцевим бюджетам для остаточного збалансування їхніх доходів і витрат. Дотація не може мати цільового призначення. Вона може вважатися одним з доходних джерел місцевих бюджетів, які використовують її на цілі, визначені органами місцевого самоврядування .

Субсидії - це трансфертні ресурси, що надаються з державного бюджету місцевим чи з місцевих бюджетів вищого адміністративного рівня нижчим за рівнем місцевим бюджетам на фінансування цільових витрат. Обсяги субсидій, що надаються тій чи іншій території, мають бути пов'язані з обсягами їхніх витрат на фінансування делегованих повноважень.

Під субвенцією розуміють трансфертні ресурси, що передаються з державного бюджету місцевим чи з місцевих бюджетів вищого рівня нижчим за рівнем місцевим бюджетам на фінансування цільових витрат і підлягають обов'язковому поверненню в разі нецільового використання. Субвенції необхідно направляти до місцевих бюджетів розвитку, оскільки вони мають стати основною формою державної фінансової підтримки інвестиційної діяльності місцевих органів влади. Обсяги надання субвенцій визначаються для кожної територіальної одиниці з урахуванням цілей державної регіональної фінансової політики, зближення і вирівнювання рівнів розвитку окремих регіонів України .

Порівняння узагальнених нормативів бюджетної забезпеченості із середніми фактичними видатками місцевих бюджетів за кожним напрямом витрачання коштів дозволяє дійти висновку, що загалом ці групи видатків місцевих бюджетів мають скоротитися. Це має відбутися в результаті уточнення розподілу видатків між державним і місцевими бюджетами, а також виконання завдань з раціоналізації мережі бюджетних установ і доведення її до оптимального рівня, запровадження ринкових механізмів фінансування соціально-культурних заходів, економного витрачання бюджетних коштів .

З огляду на розмаїтість умов у певних населених пунктах їх диференційовано, виходячи з чисельності населення. Адже абсолютні розміри видатків, скажімо, на охорону здоров'я, соціальний захист населення, державне управління, культуру і спорт загалом визначаються саме кількістю населення. Виняток становлять видатки на освіту, які плануються в розрахунку на одного учня.

Якщо узагальнені нормативи бюджетної забезпеченості враховують вартість надання основних соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів у розрахунку на душу населення, то коригуючі коефіцієнти відображають відмінності у вартості надання цих послуг різними категоріями територіальних громад, насамперед залежно від місця їх знаходження - у сільській чи міській місцевості .

Безумовно, розробка нормативів бюджетного забезпечення на одного жителя - це значний крок у реалізації такого важливого принципу організації міжбюджетних відносин, як прозорість і гласність. Проте новий порядок формування доходів місцевих бюджетів має певні недоліки, які можуть стати на заваді оптимізації бюджетної системи України. Розглянемо їх докладніше.

По-перше, нормативи бюджетної забезпеченості на одного жителя наведено без належного економічного обґрунтування.

По-друге, при здійсненні ряду розрахунків на основі даних нормативів було виявлено, що нормативні видатки лише незначно перевищують фактичні. Це підтвердило, що нормативи розраховувались на підставі досягнутого рівня виконання місцевих бюджетів. Але при зростанні (що не виключено) заборгованості по заробітній платі працівникам бюджетної сфери, а також розрахунків за товари та послуги, надані бюджетним установам, запровадження зазначених нормативів істотно не вплине на формування бюджету.

По-третє, недосконалі порядок формування видатків місцевих бюджетів і диференціація нормативів бюджетної забезпеченості. Адже для забезпечення певного рівня споживання суспільних послуг регіони України потребують різних витрат у розрахунку на душу населення. Це зумовлено трьома причинами: 1) розбіжностями в рівні цін і тарифів на товари (послуги), що закладаються у виробництво суспільних благ у різних регіонах; 2) значними відмінностями регіонів у демографічній структурі, які впливають на рівень витрат в окремих галузях; 3) різними природно-кліматичними, поселенськими, екологічними та іншими умовами розвитку регіонів .

По-четверте, коригуючі коефіцієнти буде дуже важко застосувати на практиці, оскільки для обласних бюджетів коригування не застосовується взагалі, а для районних бюджетів застосовується однаковий коефіцієнт.

В основу розрахунку нормативів бюджетної забезпеченості мають бути покладені такі соціальні показники, як забезпеченість регіону населення кадрами відповідних професій (лікарі, педагоги, працівники соціальної сфери тощо), норми забезпечення продуктами харчування, товарами широкого вжитку, послугами та ін.

Норматив бюджетної забезпеченості має інтегруватися вартісним показником рівня забезпечення соціальних потреб, який можна розрахувати як суму окремих соціальних норм, помножених на їх вартісну оцінку (наприклад, за ставками заробітної плати працівників бюджетних установ та закладів, цінами на товари і тарифами на послуги, що споживаються в процесі виробництва соціальних благ). Одержаний результат необхідно скоригувати відповідно до норм накладних витрат, тобто тих, що безпосередньо не спрямовуються на надання суспільних послуг, але здійснюються для обслуговування цього процесу (зокрема, утримання адміністративного та допоміжного персоналу бюджетних установ).

Нормативи бюджетної забезпеченості мають розраховуватись окремо по кожній з бюджетних галузей (видів суспільних послуг), що сприятиме обґрунтованому розподілу ресурсів у галузевому розрізі .

Слід також переглянути коригуючі коефіцієнти. На даний час розглядаються коригуючі коефіцієнти, диференційовані залежно тільки від чисельності населення в містах, а для врахування місцевих умов цього недостатньо. Тому треба ввести не один, а цілу систему коригуючих коефіцієнтів. Це, по-перше, коефіцієнт, який характеризував би відхилення рівня цін від середнього по країні. Його можна розрахувати як відношення вартості набору товарів (послуг), стандартного для даного регіону, до середнього по країні .

По-друге, мають застосовуватися коефіцієнти, які враховують демографічні особливості в регіонах. Наприклад, для загальної середньої освіти коефіцієнт дорівнюватиме відношенню дітей шкільного віку в загальній чисельності населення регіону до середнього по країні.

По-третє, має використовуватись коефіцієнт, що характеризував би розбіжності у витратах для надання суспільних послуг у міській і сільській місцевостях. Крім того, для кожного з регіонів треба застосувати індивідуальні коефіцієнти, обчислені на основі глибокого аналізу природно-кліматичних умов (наприклад, високогірні райони Карпат), екологічних (райони Донбасу, території, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи) та інших особливостей, якщо вони впливають на розбіжності у витратах для надання суспільних послуг.

Доцільно, щоб нормативи бюджетної забезпеченості щорічно встановлювалися законом про державний бюджет України на поточний рік. Причому такі нормативи, законодавче визначені в розрізі територій та з урахуванням найважливіших об'єктивних чинників, що впливають на розмір бюджетних видатків, надалі мають розподілятися між обласними та районними бюджетами та бюджетами територіальних громад. З огляду на це обласні та районні ради народних депутатів слід наділити правом розподілу щорічних нормативів бюджетної забезпеченості між бюджетами нижчого рівня.

Для здійснення фінансового вирівнювання та максимального врахування впливу об'єктивних факторів на рівень бюджетної забезпеченості необхідно групувати території України з урахуванням економічного та соціального розвитку адміністративно-територіальних утворень, природно-кліматичних умов, демографічних особливостей тощо. Наступним кроком до використання формульного підходу у фінансовому вирівнюванні стане розробка стабільних групових нормативів бюджетної забезпеченості, які мають бути розраховані на тривалу перспективу.

У забезпеченні незмінних і довготривалих нормативів є певні труднощі. Цьому заважають, насамперед, економічна криза та інфляція, яка її супроводжує, зростаючий державний борг, бюджетний дефіцит. Тому може постати питання щодо уточнення розроблених нормативів бюджетної забезпеченості на основі індексів інфляції та зміни цін.

Інститут стратегічних досліджень згрупував області України за рівнем соціально-економічного розвитку. Визначено п'ять таких груп:

1) території з високим рівнем розвитку: Запорізька, Дніпропетровська, Київська області;

2) території з рівнем розвитку вищим від середнього: Полтавська, Донецька, Харківська, Львівська, Луганська, Черкаська, Миколаївська області;

3) території з середнім рівнем розвитку: Одеська, Сумська, Херсонська, Чернігівська, Кіровоградська області;

4) території з рівнем розвитку нижчим від середнього: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Житомирська, Івано-Франківська, Чернівецька області;

5) території, що відстають у розвитку: Волинська, Рівненська, Хмельницька, Тернопільська, Закарпатська області .

Доцільно було б провести подальшу диференціацію нормативів бюджетної забезпеченості з урахуванням такого поділу територій. Крім того, групування областей слід покласти в основу застосування групових нормативів відрахувань від загальнодержавних податків і доходів.

В економічній літературі трапляються інші варіанти градації територій для потреб бюджетного регулювання. Так, зокрема, В.П. Бабич і І.В. Сало пропонують з метою встановлення диференційованих нормативів відрахувань від регулюючих податків усі області України поділити на три групи:

1) території з найбільш розвиненим промисловим комплексом, великим податковим потенціалом, а отже, з нормативами відрахувань від регулюючих податків на найменшому рівні (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Львівська, Одеська, Харківська, Київська області);

2) території з рівнем розвитку дещо нижчим, ніж у першій групі, що зумовлює встановлення більших нормативів відрахувань від регулюючих податків у доходи місцевих бюджетів (Вінницька, Житомирська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Миколаївська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська області);

3) території, де сума зібраних податків не забезпечує фінансування видатків місцевих бюджетів і вони потребують дотацій (Волинська, Закарпатська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Чернівецька, Чернігівська області, АРК).

До міст з особливим статусом - Києва і Севастополя застосовуються специфічні методи державного регулювання.

Однією з новацій Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" є пропозиція застосовувати в процесі бюджетного планування такі показники, як "мінімальний бюджет місцевого самоврядування" та "мінімальний рівень соціальних потреб". Мінімальні розміри місцевих бюджетів мають визначатися з урахуванням мінімальних соціальних потреб, які, в свою чергу, становлять гарантований державою мінімальний рівень соціальних послуг на душу населення на всій території України.

За час, що минув від дня ухвалення цього закону, мінімальні соціальні стандарти так і не розроблені через те, що "відсутнє науково обґрунтоване чи підтверджене розрахунками єдине тлумачення рівня соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України".

Процес визначення мінімального рівня соціальних потреб надто складний з погляду його наукового обґрунтування. Більше того, проблема визначення гарантованих державою мінімальних соціальних послуг є, передусім, проблемою політичною, а не фінансовою. Труднощі з обґрунтуванням мінімального рівня соціальних потреб підводять окремих економістів до висновку щодо беззмістовності спроб встановити мінімальні соціальні стандарти через значні відмінності між рівнями розвитку регіонів, щодо неможливості уточнити стандарти залежно від наявних доходів центрального бюджету. Відомий фахівець у сфері місцевих фінансів В.І. Кравченко вважає, що використання нормативів мінімальної бюджетної забезпеченості на одного жителя та мінімальних соціальних потреб некоректне .

Остаточне збалансування бюджетів відбувається наприкінці бюджетного року за допомогою взаєморозрахунків по вертикалі між державним і місцевими бюджетами. При цьому обсяги охоплених регулюванням заходів залежать від механізмів використання тих чи інших регулюючих методів, насамперед міжбю-джетних трансфертів. Тому оптимальним варіантом регулювання міжбюджет-них відносин уявляється закріплення в процесі бюджетного планування порядку рівномірного, пропорційного надходження бюджетних трансфертів протягом усього бюджетного року і відсутність небажаних коректив. Таким чином, регулювання міжбюджетних відносин як елемент бюджетного процесу здійснюється на всіх його етапах, крім останнього (складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету). При цьому на кожному з етапів застосовуються різні методи регулювання .

Заходи з регламентування й упорядкування перерозподілу ресурсів між ланками бюджетної системи є необхідною складовою механізму вирішення завдань кожної стадії бюджетного процесу і забезпечують можливість переходу від одного етапу до іншого. Так, розрахунок і прийняття плану регулювання бюджетів є необхідною умовою завершення бюджетного планування, що дозволяє перейти до виконання державного і місцевих бюджетів. Проведення балансового взаєморозрахунку між державним і місцевими бюджетами по завершенню бюджетного року дає підстави для фактичного переходу від етапу виконання бюджетів до етапу складання, розгляду і затвердження звіту про їх виконання.

У зв'язку з викладеним стає зрозумілим взаємозв'язок окремих методів регулювання міжбюджетних відносин, істотний вплив специфіки застосування одного з них на масштаби використання іншого. Так, уніфікація нормативів відрахувань до місцевих бюджетів від загальнодержавних податків - за умови збереження значних розбіжностей між розмірами надходжень окремих територій -не розв'язує проблеми абсолютного збалансування бюджетів нижчого рівня. Вона лише посилює диференціацію рівня витрат бюджетних ресурсів на одного жителя адміністративно-територіальної одиниці. Тому для досягнення мети регулювання міжбюджетних відносин застосовуються інші методи - дотації, субвенції тощо.

Таким чином, серед форм організації міжбюджетних відносин провідним залишається розмежування джерел доходів між ланками бюджетної системи відповідно до розподілу владних повноважень.

Практика міжбюджетних відносин в Україні в 1991-2000 рр. продемонструвала значні суперечності в їхньому розвитку. Цілком неприйнятними для нових умов виявилася більшість інструментів організації міжбюджетних відносин, що дісталися Україні в спадщину від радянських часів. Насамперед це стосується регульованих доходів і нормативів відрахувань від них. Народжені адміністративною системою управління, єдиним зведеним бюджетом, що був у часи СРСР, ці інструменти в умовах становлення основ ринкової економіки, місцевого самоврядування і розширення ролі органів місцевого самоврядування спричинили дедалі більші розбіжності між центральною владою, з одного боку, і місцевої - з другого. Окремі регіони, всупереч Закону "Про Державний бюджет України", приймали рішення про зміну на власну користь пропорцій перерозподілу фінансових ресурсів між державним і місцевими бюджетами. Хронічним стало невиконання місцевими бюджетами своїх зобов'язань з перерахування коштів до державного бюджету і державних цільових фондів .

Серйозний недолік чинного механізму бюджетного регулювання полягає в тому, що застосовуються не взаємозалежні, а різноманітні, до того ж не регламентовані відповідними нормами, форми перерозподілу бюджетних коштів. Тому сфера дії кожного з інструментів бюджетного регулювання, їхнє об'єднання, конкретні розміри фінансових ресурсів, що перерозподіляються, щораз визначаються по-різному, індивідуально, а це призводить до адміністрування й суб'єктивізму при прийнятті конкретних рішень.

Отже, необхідно виробити єдині критерії організації усіх видів фінансової допомоги, максимально реалізувати потенціал їх цілеспрямованого впливу на економіку регіону. Фінансову допомогу регіонам треба надавати так, щоб спонукати органи місцевого самоврядування розширювати власну доходну базу, розвивати інвестиційну активність, структурно перебудовувати економіку регіонів .

З огляду на викладене можна зробити такі висновки.

1. Міжбюджетні відносини в Україні - це форма взаємозв'язків і взаємоза-лежностей між окремими ланками системи місцевих бюджетів, а також між місцевими бюджетами і державним бюджетом України - головним елементом системи міжурядових фінансових відносин .

2. Проблема розробки мінімальних соціальних стандартів в Україні потребує глибокого теоретичного дослідження і практичного обґрунтування. Такі стандарти необхідні, вони мають стати своєрідними орієнтирами в процесі використання нормативів бюджетної забезпеченості. Порівняння мінімального рівня соціальних потреб і нормативів бюджетної забезпеченості дозволить дійти висновку щодо рівня задоволення найважливіших потреб населення України, гарантованих Конституцією.

3. Як елемент бюджетного механізму, регулювання міжбюджетних відносин забезпечує регламентування розподільчих і перерозподільчих процесів у рамках бюджетної системи. Об'єктом регулювання міжбюджетних відносин є частина фінансових ресурсів держави і територіальних громад. У ході бюджетного процесу регулювання міжбюджетних відносин можна повністю мірою завершити кожний з його етапів. Мета регулювання міжбюджетних відносин - збалансувати всі ланки бюджетної системи. Критерієм збалансованості є фінансове забезпечення гарантованих державою послуг відповідно до розподілу владних повноважень по вертикалі .