Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - Розділ 4. ІТАЛІЙСЬКА ФІНАНСОВА ГЕГЕМОНІЯ У ПІЗНЬОМУ СЕРЕДНЬОВІЧЧІ

Розділ 4. ІТАЛІЙСЬКА ФІНАНСОВА ГЕГЕМОНІЯ У ПІЗНЬОМУ СЕРЕДНЬОВІЧЧІ

4.1. Зникнення банків у Західній Європі після 476 р. н. е.

В той час, як банківські системи набували поширення в Греко-Римський період, вони не могли не відчувати загального процесу спаду, який спостерігався в ранніх віках цього періоду. Економіка, що розвивалася в період класичної античності, була кілька десятиріч паралізована серйозною політичною кризою, яка охопила Римську імперію у III ст. н. е. Криза торкнулася також банківської справи і фінансового сектору. Ще більш драматичний вплив відбувся внаслідок германських вторгнень, які призвели до падіння Римської імперії на заході; політична, економічна та адміністративна інфраструктури, включаючи банківську систему, були повністю розладнані. У 600 р. н. е. в Римі був тільки один банкір — Папацій. Лише в Равенні банкам вдалося уникнути спаду, здебільшого завдяки дисципліні патріарха Візантійської імперії у 540 р. н. е. Структура класичної банківської системи залишилася такою, якою вона була у Східній Римській імперії, і продовжувала працювати до кінця середньовіччя.

Не тільки політичний і соціальний дисбаланс призвели до розладу цих традиційних інфраструктур. Несприятливі умови торговельної та промислової діяльності у містах стали додатковим чинником. Як наслідок, протягом кількох наступних століть після падіння Риму економічна діяльність у Європі досягла такого рівня, який можна було порівняти з рівнем примітивної економіки — міста зникли чи зменшилися до розмірів сіл, а гроші стали використовуватись менше, домінували бартер та натуральні розрахунки. Водночас християнство мало зростаючий вплив на етику та соціальну поведінку. Незважаючи на численні ради та синоди, католицька церква створювала вказівки, які забороняли стягнення відсотка.

Економічні, релігійні та політичні умови мало сприяли розвитку банківської справи у середньовіччі, хоча банкам в цей час вдавалося виконувати деякі свої традиційні функції. Наприклад, було відоме надавання грошей під відсотки. Така практика поширювалась повною мірою, оскільки монархи та сеньйори, прагнучи відновити свою владу, вдавалися до позик, часто під невигідні відсотки, хоча надання кредитів під відсотки залишалося винятковою практикою, принаймні до XII ст. Григорій Турський (538—598) зазначав, що Дезіре, єпископ Вердуни, колись попросив дозволу у короля Теодеберта І надавати позики під відсоток з казни, оскільки підприємці не могли одержати гроші в будь-якому іншому місті.

Безпосередні обмінні функції були більш еластичними, хоча обіг валюти був значно зменшений у "темні часи". Монети продовжували використовувати в імпортних платежах за предмети розкоші та імпортні трансакції. Більш того, монети були засобом заощадження у пізньому середньовіччі. Вважали, що накопичення було найбільш безпечним і раціональним способом захисту спадщини. Право карбувати монети залишалося королівською прерогативою, проте в цей період такою діяльністю займалися не тільки офіційні службовці. Приватні монетні двори ліцензувалися принцами та сеньйорами і навіть незалежними ремісниками — такими як ювеліри. У роки політичних негараздів вони могли отримати право карбування в будь-якому випадку.

Більшість осіб, що карбували монети в ранньому та пізньому середньовіччі, працювали з обмінювачами грошей. Професійних обмінювачів грошей, які здебільшого працювали у пілігримських центрах, що з'явилися у всіх християнських націй середньовічної Європи, було мало. Обмінювачі грошей також розташовувались на ринках, що розвивалися неподалік від таких центрів.