Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 4.3. Виникнення приватної банківської справи

Добрим стимулом для споживчого кредиту була реприза монетарної економіки Західної Європи на місцевому рівні. Селяни й ремісники почали регулярно брати позики у відомих купців. При цьому гарантією позики виступали майбутній врожай чи надання якихось послуг. В цей час також поширювалася практика надання кредитів під відсотки. Часто такі операції потребували внесення застави як гарантії. У пізньому середньовіччі заставні позики стали найбільш популярною формою споживчого кредиту. Фактично кожен вдавався до такої форми кредиту, але найчастіше — особи з невеликими доходами. Не дуже заможні селяни, міські ремісники, поденники, вдови, хворі люди та особи із найнижчих прошарків, тобто всі, кому були потрібні гроші, брали у позику гроші під заставу таких об'єктів: меблі, начиння, одяг, товари, коштовності тощо. Предмет, що надавався як застава, не міг бути отриманим назад і міг бути виставленим на публічний продаж, якщо надана сума з відсотками не була повернена протягом дванадцяти місяців.

У пізньому середньовіччі обсяг позики ніколи не перевищував 60 % ринкової вартості застави. Більш того, відсоток був дуже великим. Як правило, закон встановлював фіксоване обмеження на тижневий відсоток, який обчислювався на базі 40—65 % річних. Не дивно, що люди називали таких кредиторів лихварями. Вони здобули недобру славу і в очах церкви.

Деякі церковні ради у ранньому середньовіччі забороняли надання грошей під відсотки, а пізніше ради та синоди тільки підтверджували такі дії. На початку II тисячоліття посилання на лихварів збільшилися. Була впевненість, що попит на позики під відсотки набирав нової сили, а заборони щодо цього не завжди виконувалися. Зростаюча кількість бідняків у містах та духовне оновлення, яке за цим настало, змусили церкву впровадити рішучі заходи щодо заборони надання грошей під відсотки. Ради Ліона (1274) та Відня (1311 та 1392) вирішили за лихварство накладати великі штрафи, включаючи відлучення від церкви. Все це було марно. Насправді в період, коли торговельний капіталізм був у розквіті, попит на кредит серед бідних і багатих, а також серед церков значно зростав. За таких умов церква поступово пом'якшувала умови надання позик під відсотки, фактично не тільки в контексті торгівлі, а й стосовно заставних кредитів тим, кому вони були потрібні. Лихварі не одержували прибутку від невдач інших, вони мали тільки лихварський відсоток.

Надання заставних кредитів у середньовіччі було сферою діяльності переважно євреїв. Вони створювали банки для надання заставних кредитів, які були відомі як ломбарди, або кредитні лавки. Іудеї були першими європейськими підприємцями, які надавали заставні позики в XI та XII ст. Важлива роль, яку вони відігравали, була тісно пов'язана з релігійними амбіціями того часу. їх власні закони забороняли їм надавати кредити під відсотки іншим іудеям, а щодо представників інших конфесій, то євреї мали вільний спектр дій. Більш того, оскільки вони не були християнами, заборони християнської церкви щодо лихварства їх не стосувалися. Нічого не забороняло їм також фінансувати діяльність, опосередковану грошима, особливо в галузі кредиту та застави. Для цього вони створювали спеціальні банки, а система ліцензій та грантів давала їм можливість вільно займатися своєю діяльністю під протекцією державної влади незважаючи на незадовільну репутацію.

Лихварі іудейського походження дуже активно працювали в Італії, звідки їх діяльність поширилася на Німецьку імперію. Невдовзі їх можна було знайти в старих містах на Рейні. З Італії та берегів Рейну їх діяльність поширювалася і на інші країни: Іспанію, Францію, Англію та країни сучасного Бенілюксу. Вони створили великий торговельний та комунікаційний шлях, який з'єднував Брюгге та Кельн. Протягом

XIII ст. діяльність окремих кредиторів-євреїв було поступово замінено діяльністю ломбардів, які спеціалізувались на грошових справах, зокрема в Астії, Чієрі, Новарі та Александрії, а також у Каорі, місті Південно-Західної Франції.

З X ст. ці міста-ломбарди посилили політичні та релігійні відносини між Італією та Німеччиною. Вони отримували певні привілеї, які давали їм змогу встановлювати торговельні зв'язки між двома країнами. Зростаючий успіх торгівлі між Італією та іншими містами Європи сприяв спеціалізації купців Ломбардії та півдня Франції на фінансових трансакціях. Вже у XIII ст. ломбарди та каорсіни були відомі у всій Західній Європі як видатні фахівці, які надавали заставні позики. В деяких країнах, зокрема Франції, Англії та країнах сучасного Бенілюксу, до цього часу вони могли витіснити євреїв з провідних позицій, які ті займали у фінансовому секторі. Причини цього різні. Навіть сьогодні немає чіткої визначеності, але, безумовно, одним із найважливіших чинників була значущість торговельного шляху, який з'єднував Італію з Північною Європою у XII і ХПІ ст. На цьому шляху було шість ярмарків — у Шампані, Парижі та Англії, а також у країнах сучасного Бенілюксу. Обмінювачі грошей і ті, хто торгував за гроші, вважалися купцями. До 1400 р. ломбарди та каорсіни вже створили банки, які займалися лихварством, зокрема у Фландрії, Артуа, Пікардії, Геннегау (Ено), Брабанті та Намюрі. Не менше чотирьох таких центрів було в Брюгге. Тільки в деяких менших містах Брабанту, таких як Вілворде, Льєж, Херенталс та Нівель, ломбарди й каорсіни відставали з лихварською діяльністю.

Успіх заставного кредиту чи лихварства ломбардів та каорсінів залежав перш за все від зростаючої важливості трансконтинентальних торговельних шляхів, що проходили через Францію. Фактично ломбарди та каорсіни з'явилися також у Німеччині та Англії, хоча у меншому масштабі. Другим важливим чинником їх успіху, безумовно, було поширення в Європі антисемітських настроїв. Стрімке зростання населення на Заході, численні голодомори та чума, яка регулярно з'являлася після 1374 p., викликали значну соціальну напруженість й конфлікти. Єврейські кредитори, які дуже активно діяли саме в цей період, виявились огудженими, і вони не очікували стати жертвами різноманітних актів насильства, а в деяких випадках і смерті. Саме цивільна та релігійна влада досить часто викликала злість людей; іноді вони вдавалися до агітації, чим безпосередньо породжували насильницькі рухи. В інших випадках влада втручалася заради владнаний конфліктів, караючи кредиторів чи засуджуючи їх до смертного покарання.

Таку непостійну поведінку влади в цих справах можна пояснити тим, що можновладці самі значно заборгували кредиторам, заклавши у заставу коштовні предмети, іноді навіть коштовності корони. Через якийсь час рівень їх заборгованості став дуже великим, щоб його обслуговувати, і виникала спокуса налаштовувати проти кредиторів народ, соромити їх як лихварів, лякати відміною їх привілеїв, осудити їх або навіть покінчити з ними. Однак такі конфлікти можна було вирішити шляхом анулювання кредиторами публічного боргу, а також надання нових привілеїв за умови, що обмінювачі грошей збільшать свої річні внески до бюджету чи надаватимуть нові позики. Герцог Бургундії Карл Хоробрий, якому у другій половині XV ст. були потрібні кошти для експансії в Лотарингію, часто вдавався до такої політики. Наприклад, в 1473 р. він анулював всі раніше надані обмінювачам грошей у країнах сучасного Бенілюксу привілеї та видав наказ про закриття 45 закладів цієї сфери. Саме тоді він дозволив обмінювачам знову відкритися терміном на десять років з виплатою 60 % необхідної суми, щоб вони могли використовувати такі привілеї. Водночас герцог вимагав від кредиторів надати йому нову позику в розмірі 60 000 ліврів Артуа. У 1476 р. кредитори змушені були надати нову позику, цього разу загальною вартістю 16 800 ліврів.

При цьому виникає запитання: як за такого ставлення населення та місцевої влади кредитори займалися цією діяльністю? Відповідь дуже проста: приватні банки, що надавали позики під заставу, були вкрай необхідні як для населення, так і для уряду. Під час кризи значній частині населення були потрібні короткострокові споживчі кредити, надати які могли лише кредитори. Можна нарікати на цивільну владу за впровадження в цій галузі такої невизначеної політики. Незважаючи на їх ставлення до приватних банкірів.

що надавали кредити, вони ніколи не намагалися взяти контроль над їх діяльністю, оскільки банки були єдиними фінансовими установами, що під час кризи могли надати їм кошти.

У свою чергу, кредитори повинні були ставитися до цього із застереженням. Короткострокові споживчі кредити, які вони надавали великій масі населення, мали тенденцію до диверсифікації ризику дефолту. Коли йшлося про позики уряду, добровільно чи примусово кредитори часто об'єднувалися у синдикати. Ці угруповання поширювалися і сформували мережу, яка значно виходила за межі певної країни. Синдикати такого типу функціонували в Німеччині та Італії. Щодо Франції та бургундської частини Нідерландів, то слід зазначити, що родинні зв'язки були основою для об'єднання між кредиторами Ломбардії та Каора. Кілька великих родин могли отримати контроль чи стати власниками цілої низки приватних заставних банків.