Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. - 13.2.3. Глобалізація банківської системи

Одним із найважливіших наслідків технічного прогресу в банківській структурі є постійний контакт великих банків зі світовими фінансовими центрами. Цей зв'язок є не менш важливим для історії міжнародного грошового ринку, ніж відмова від золотодевізного стандарту чи впровадження плаваючих валютних курсів.

З 1975 р. Міжнародний валютний фонд проводив свої операції за фіксованим курсом на базі кошика валют тих країн, експорт яких становив принаймні 1 % міжнародної торгівлі. На рівні Європи впроваджувалися ініціативи з упорядкування валютних курсів. За Базельською угодою 1972 р. країни Європи впровадили "змію" — новий режим валютних курсів, за яким центральні банки мали підтримувати коливання на рівні максимум 2,25 % центрального валютного паритету країн-членів. Європейський фонд валютного співробітництва, створений 18 листопада 1974 p., централізував міжнародні операції центральних емісійних банків для забезпечення відносної стабільності валютних курсів країн Європи. Для цього з 1975 р. використовували стандартну розрахункову грошову одиницю, що розраховувалася на базі кошика валют країн-учасниць. Валютне наповнення кошика визначалося часткою кожної країни в національному продукті та рівнем її міжнародної торгівлі. Протягом кількох років європейська валютна "змія" відчувала зміну кошика валют, оскільки деякі члени виходили з угруповання, а деякі приєднувалися. Проте переваги повернення до плаваючих валютних курсів тих країн, що залишили систему, виявилися швидше фікцією, аніж реальністю. Розчарування від повернення до плаваючих валютних курсів сприяли першим серйозним спробам в напрямі європейської валютної інтеграції: Союз створив Європейську валютну систему (ЄВС).

ЄВС становить собою продовження угод старої "змії". Вона зобов'язує центральні банки проводити інтервенції на валютному ринку, якщо курс валюти коливається більш як на 2,25 % центрального рівня інших країн системи. Стандартна розрахункова одиниця отримала назву ЕКЮ — європейська грошова одиниця. Було створено новий механізм — "індикатор дивергенції", тобто відхилення курсу валюти від центрального паритету ЕКЮ. Якщо коливання паритету досягає 75 % дозволених меж, то валюта досягає ліміту дивергенції. Тут спрацьовують зобов'язання центральних банків підтримувати паритети валют (за угодою про інтервенції ЄВС).

Внаслідок проблем з валютними курсами та інфляцією в деяких країнах, таких як Італія, ліміт коливання в певних випадках дозволявся на рівні 6 % щодо ЕКЮ. Перший етап грошової інтеграції в Європі привів до того, що ЕКЮ стало розрахунковою одиницею та засобом резервування для країн-членів. її потенціал як розрахункової грошової одиниці швидко дав про себе знати в міжнародних кредитних угодах, особливо на ринках евровалют.

Позиції банківської системи Європи в контексті зазначеного вище треба оцінювати як з погляду світу, так і з погляду Європейського континенту. З 1973 р. глобальний банківський устрій зазнав фундаментальних змін, пов'язаних зі зростанням, експансією та концентрацією. З 1974 по 1985 р. активи 100 найбільших банків збільшилися в 3,5 раза. При цьому були значно змінені і позиції цих банків залежно від їх активів. По-перше, відбувся відносний спад значення банків Британії. В 1974 p., наприклад, глобальну банківську систему очолювали банки СІЛА. Однак з того часу тільки "Сітікорп" (Citicorp) зміг зберегти лідерські позиції, тоді як Банк Америки опустився в 1986 р. на дев'яту сходинку, а "Чейз Манхеттен" — на дев'ятнадцяту. Ця несприятлива щодо банків США тенденція призвела до скорочення наполовину, тобто з 41 до 21 %, частки їх активів серед десяти найбільших банків світу в цей період.

Відносний спад банків США був значною мірою результатом експансії японських компаній. У 1974 р. серед десяти найбільших у світі банків був тільки один банк Японії, активи якого становили 8 % загальних активів "десятки". Через дванадцять років у цій групі їх було вже п'ять із 52 % загальних активів "десятки". Значне зростання банківської справи Японії (збільшення активів у шість разів) та прорив на міжнародну банківську арену пов'язані з символічною стратегією промислових інвестицій за кордоном. На відміну від банків СЩА, які концентрувалися на індивідуальних клієнтах та ринковій діяльності, банківська система Японії функціонувала, враховуючи інтереси великих підприємств. Система мобілізувала значні обсяги депозитів, які залучалися на місцевому рівні.

Щодо Європи, то її позиція в банківській ієрархії світу підтримувалася, хоча й відбулися зміни у становищі європейських банків (табл. 7).

В той час як французькі банки дещо поліпшили свої позиції, банки Англії та Німеччини відчували спад. Найзначні-шим^Досягненням цього періоду був прорив з 1976 р. "Кредит агріколь". Досягши в 1980 р. першої позиції в банківській справі світу, він мав поступитися цим місцем "Сітікорп", який відігравав провідну роль у банківській революції, та банкам Японії. Навіть за таких умов за обсягами своїх активів "Кредит агріколь" залишився на першій позиції серед банків Європи (табл. 8).

Дані табл. 9 свідчать про домінуючу роль банків Франції серед десяти провідних банків Європи. На Францію припадає п'ять установ: чотири державних та одна приватна, які утримують більш як половину загальних активів та депозитів. З погляду прибутковості, банки Франції були здебільшого обійдені їх британськими колегами, які розвивали ширшу інвестиційну діяльність. Виникнення нещодавно Союзу швейцарських банків (Union des Banques Suisses) показує значну роль банківського сектору Швейцарії на міжнародній арені. Проте не треба забувати, що сьогодні більш як половина банків Женеви та Цюріха перебувають фактично під іноземним контролем.

Таблиця 7. Позиції банків Європи серед першої двадцятки у світі (за обсягом активів)

У Франції домінують державні кредитні установи, тоді як у інших країнах Європи, незважаючи на існування важливого державного та кооперативного банківських секторів, провідну роль відведено приватним банкам. Така ситуація спостерігається в Німеччині, де Дойче банк вважається державою в державі, а також у Швейцарії, Нідерландах і Бельгії,

У табл. 10 наведено відносні позиції банків Європи серед 100 найбільших банків світу поза межами СІЛА. За цими даними, провідною групою є Франція, Британія та Німеччина, за якими йдуть дві інші групи країн. До першої належать Швейцарія, Нідерланди та Італія, що разом мають кілька установ достатнього розміру, аби фігурувати серед 50 най-

Таблиця 8. Десять найбільших банків Європи в 1988 р. (за обсягом активів)*

Таблиця 9. Десять найбільших банків Європи в 1990 р. (за обсягом активів)'

більших банків світу. Друга група включає ті країни, де банківська концентрація є відносно стійкою. Тут немає головного банку, який міг би займати провідні позиції на міжнародній арені.