Історія грошей і банківництва - Скоморович І.Г. - Італія

У XII ст. спостерігалися суттєві зміни у політичному та соціально-економічному житті країн Європи. Одним із найважливіших чинників, що спричиняв розвиток товарно-грошових відносин, були хрестові походи. З одного боку, для їх проведення акумулювалися значні грошові суми, що вилучалися зі скарбів, а з іншого - вони сприяли надходженню до Європи великих обсягів награбованих на Сході дорогоцінних металів і розвитку внутрішньої, а надто - міжнародної торгівлі. Функцію міжнародних грошей відігравали зливки срібла та золоті монети окремих країн - візантійські соліди (безанти), арабські динари тощо. Виникла гостра потреба у появі нових повноцінних та більш вартісних грошових одиниць, які мали б розвинену систему номіналів.

Італія

Важливим кроком у процесі грошових реформ був початок виробництва повновартісної срібної монети, що мала значно більшу вартість, аніж зіпсовані денарії. Через свій значно більший розмір ця монета дістала назву гросо (італ. grosso - товстий).

Карбування більш вартісних денаріїв започаткував імператор Фрідріх Барбаросса (і 155-1190 рр.) в Мілані у 1162 р. Ці монети, що дістали назву імперіал, мали вагу близько 0,84-0,86 г і дорівнювали 0,25 французького королівського деньє. Вони широко використовувались у торгівлі між північноіталійськими торговими містами, але через незначні вагові показники та масштаби карбування не стали міжнародними монетами. Більший обіг мали генуезькі товсті денарії, що дорівнювали чотирьом денаріям і важили 1,46 г. У другій половині XIIІ ст. було випущено монету вартістю 12 денаріїв, що відповідало лічильному соліду. Як і гріш, солід поширився в різних європейських країнах і в різних модифікаціях зберігся до наших днів у назвах грошових одиниць (шилінг, шеляг, сальдо, су та ін.).

У Флоренції гросо розпочали емітувати 1182 р. Зовнішнє оформлення цих монет згодом виявилося зразком для золотих флоринів. У першій половині XIII ст. гросо вартістю 12 денаріїв стали основною монетою Тосканської монетної ліги, до складу якої разом із Флоренцією входили Лукка, Сіена, Піза та ін.

Перші венеціанські гросо були відкарбовані близько 1202 р. за правління дожа Енріко Дандоло (1192-1205 рр.). Ці монети, вартістю 24 венеціанські денарії та вагою 2,18 г високопробного срібла (проба близько 965/1000), дістали назву матапан. Вони були широко розповсюджені у Балканських державах та країнах арабського Сходу. Наслідування цих монет емітували в містах Далматинського узбережжя, в Сербії, на о. Хіос, у Візантії, Болгарії та інших італійських містах.

Неаполітанські гроші, вперше відкарбовані 1278 р. за владарювання Карла 1, важили близько 4 г. Через зображення на аверсі маєстатичного зображення короля вони дістали назву карліні. Інколи ці монети фігурують під назвою джильяті, що пов'язане з ліліями, вміщеними на їхнім реверсі. Значні масштаби карбування спричинили їхню популярність у Середземноморському регіоні, на островах Егейського моря, на півдні Франції (у Провансі). Правління представників Анжуйської династії в Угорському королівстві сприяло поширенню грошів цього типу на землях цієї держави, а також у Польщі й землях Тевтонського ордену.

Перші спроби організації монетних систем, що базувалися на золоті, були зроблені у країнах, що мали тісні контакти з мусульманським світом і Візантією. Вже наприкінці XII - на початку XIII ст. норманські королі Сицилії, наслідуючи єгипетських Фатимідів, започаткували карбування невеликих золотих монет під назвою тарі. За імператора Фрідріха II Гогенштауфена (1197-1250 pp.), який намагався перетворити Сицилійське королівство на вагомий політичний та економічний осередок Південної Європи, карбування цих монет набуло значних масштабів. У 1231 р. було запроваджено золотий августаль, який зовнішнім оформленням нагадував римські ауреуси. Вартість цієї монети, що містила близько 4,6 г щирого золота, складала 7,5 тарі. До другої половини XIV ст. вона була найбільшою золотою монетою цього регіону.

Значно більше на розвиток золотомонетних систем у країнах Європи вплинули номінали, карбовані в північноіталійських містах - Генуї, Флоренції та Венеції. Близько 1240 р. (за іншими даними -1252 р.) в Генуї розпочалась емісія дженовіно - золотої монети вагою близько 3,5 г. Поширені вони були на ринках Північної Італії, але найбільше - у країнах Близького Сходу, з якими Генуя підтримувала тісні торгові контакти. Зовнішнім оформленням дженовіно нагадували генуезькі срібні денарії. На них вміщували зображення міських воріт і хреста.

Значно більшим було значення започаткованого у 1252 р. карбування золотих монет у Флоренції, що дістали назву флоринів. Карбовані за метрологічним зразком генуезьких дженовіно, вони аж до 1533 p., коли припинилося їхнє виробництво, містили 3,52 г щирого золота. Незмінним залишалось і їхнє зовнішнє оформлення, запозичене від срібних монет м. Флоренції. На аверсі вміщено герб міста - стилізоване зображення лілії, що нагадувало назву міста (від лат. floreo - квітну) і дало назву новій монеті. На реверсі бачимо зображення небесного покровителя Флоренції св. Іоана Хрестителя. Дуже швидко флорини стали міжнародним засобом платежу та зразками для оформлення інших монет Західної та Центральної Європи. Попервах у Флоренції утримувалося співвідношення між золотими та срібними монетами. Золотий флорин прирівнювався до 240 срібних денаріїв, що запроваджувало систему біметалізму у грошовому обігу. Однак, через псування розмінних срібних номіналів, а також через зміну радіо між золотом і сріблом це співвідношення порушилось, І флорин став оцінюватися значно більшою кількістю денаріїв.

Навесні 1285 р. (за іншими даними - 1284 р.) розпочалося карбування золотих монет у Венеції. їхня вага метрологічно була наближена до генуезьких дженовіно та флорентійських флоринів і складала 3,53 г щирого золота. На аверсі монет був зображений дож Венеції, який стояв на колінах перед небесним покровителем міста св. Марком, що вручав йому знамено - символ влади. На реверсі - оточена зірками та мандорлою постать Ісуса Христа з книгою в руках. Там же - кругова легенда "SIT Т (ibi) ХРЕ (Christe) DATUS Q (uem) TU REGIS ISTE DUCAT (us)" ("Нехай буде твоїм, Христе, це князівство, яким ти правиш"). Саме останнє слово цієї легенди дало назву монеті - дукат. Спершу цей термін уживався як народна назва монети, а згодом став офіційним для окреслення венеціанських та інших іноземних монет цього вагового стандарту. У самій Венеції термін "дукат" означав грошово-лічильну одиницю для позначення сум, виражених у розмінній срібній монеті. Золоті ж монети тут називали цехінами (італ. zecca - монетний двір). Метрологічні показники дукатів та їхні штемпельні зображення без суттєвих змін збереглися аж до 1797 p., коли припинилося їх карбування.

Венеціанські дукати (цехіни) широко використовувалися на Балканах, у Середземноморському регіоні та на Близькому Сході. Там же карбувалися їхні наслідування. З 1325 р. монети цього типу емітували в Чехії та Угорщині, з 1331 р. - у Польщі, з 1586 р. - в Північних Нідерландах. З 1559 р. дукат вагою 3,49 г став основною монетою Священної Римської імперії. Авторитет цієї монети був настільки великим, що в Австро-Угорській монархії її карбували до 1915 р., а в Чехії та в Югославії - в період між першою та другою світовими війнами.

Емісії золотих монет, що здійснювалися в інших містах і державах Італії, були незначними і мали регіональний характер. Це стосується, насамперед, до міланських амброзино, болонських золотих монет із постаттю св. Петра, неаполітанських салюті, римських флоринів папського та міського карбування тощо.