Міжнародна економіка - Козак Ю.Г. - Фактори економічного розвитку

Межа між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, досить умовна. Еквівалентом зазвичай беруть ВВП на душу населення; проводиться також класифікація за паритетами купівельної спроможності валют. Крім того, беруться до уваги історичні й політичні умови розвитку країн.

Країни, що розвиваються, іноді розглядають у рамках окремих географічних регіонів. Так, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) виділяють 22 країни, що розвиваються, в Латинській Америці і Карибському басейні - 34, на Середньому і Близькому Сході - 16, у Південній Азії - 8, в Африці - 52 країни.

З урахуванням класифікації Всесвітнього банку країни світу можна розподілити на 3 групи за рівнем душового ВВП (табл. 12.28).

§ країни з низьким ВВП на душу населення - менше ніж 1000 доларів;

§ країни із середнім душовим доходом - 1000 - 10 000 доларів;

§ країни з високим рівнем доходу - понад 10 000 доларів.

Крім цього, країни, що розвиваються, іноді поділяють на:

§ нафтоекспортуючі, в тому числі країни ОПЕК;

§ Нові індустріальні країни (НІК);

§ країни значного потенціалу;

§ сировинні придатки і "бананові республіки".

У країнах, що розвиваються, зосереджено 79% населення світу; 42% світового ВВП; на них припадає 41,24 % світового експорту, 34,45% світового промислового і 68,28% сільськогосподарського виробництва. Чітко простежується тенденція постійного зростання частки економіки цих країн у світовому промисловому виробництві. Якщо в 1950 р. їхня частка 15,5 %,.то в 2000 р. вона зросла до 34,45%. У світовому ВВП у 1950 р. країни, що розвиваються, становили 22,24%, а в 2000 р. їх частка збільшилася до 37,63%. ВВП на душу населення в 1950 р. становив пересічно по країнах, що розвиваються, 1000 доларів, а в 2000 p.- 3800 дол. При цьому на шість найбільших країн (Мексику, Пакистан, Індію, Індонезію, Бразилію й Аргентину) припадає 35% населення, 27 світового торгового експорту, 21% ВВП країн, що розвиваються.

Промислове виробництво поступово переміщується з країн Півночі в держави Півдня. При цьому в перших знижується кількість зайнятих у промисловості і сільському господарстві за рахунок перетоку трудових ресурсів у нематеріальне виробництво; а в інших, навпаки, зростає чисельність зайнятих у промисловості. Для країн, що розвиваються, за останні 50 років характерні вищі темпи економічного зростання порівняно з розвинутими країнами ( у 2,5 разу). При цьому подібні темпи зростання країн, що розвиваються, ще не свідчать про їхній солідний економічний потенціал: якщо врожайність бавовни в Індії в 1970 р. була 1,1 ц з 1 га, а в 1989 р. збільшилася до 2,0, то це ще не значить, що країна вийшла на рівень світових стандартів (10-15 ц/га).

Таблиця 2.29

Основні показники економіки країн, що розвиваються (2003 р.)

Поліпшення економічної ситуації в країнах, що розвиваються, за останні 10 років викликано рядом факторів.

Фактори економічного розвитку

§ Різними мотивами перенесення ряду виробництв із розвинутих країн у ті, що розвиваються. Багато трудомістких галузей промисловості, такі як швейна, текстильна, взуттєве, приладобудування й електроніка були зорієнтовані на дешеві і чисельніші трудові ресурси країн, шо розвиваються. Матеріалоємні й енергоємні галузі, такі як виплавка кольорових металів, нафтопереробка, електроенергетика, деревообробка більше стали орієнтуватися на сировинні бази. Екологічно шкідливі -нафтопереробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-паперова промисловість, хімія органічного синтезу через високі витрати на природоохоронні заходи в розвинутих країнах були внтиснені з них у країни третього світу. Країни третього світу для залучення інвестицій створювали сприятливий інвестиційний клімат, пільгове оподаткування як усередині країни, так і в зонах сумісного підприємництва.

§ Стабілізацією політичної ситуації в багатьох країнах, що розвиваються. Націоналізація економіки після одержання країнами незалежності, усунення диктаторських режимів, припинення військових конфліктів і громадянських війн підвищували привабливість країн для іноземних інвесторів; обіцяли стабільно високі прибутки, недоторканість вкладених капіталів і придбаної власності.

§ Сформованою в 90-х роках загальною сприятливою економічною ситуацією в світі, зростанням суспільного виробництва яку розвинутих країнах, так і в країнах НІК і нафтоекспорті!их. Це викликало підвищення попиту на сировину і паливо, що, в свою чергу, оживило споживчий попит у середині країн, що розвиваються. Посилення ролі ТНК у світі і на ринках країн, що розвиваються, призвело до припливу іноземних інвестицій, оживило економіку, сприяло індустріалізації раніше традиційно аграрних країн, розширило кредитування країн, що розвиваються, з боку розвинутих. Капітали нафто-експортних країн, що накопичувалися від експорту енергоносіїв, і прибутки від експорту готових виробів НІК також стали основами інвестування.

§ Проведенням структурних реформ в економіці країн , що розвивають' ся. У країнах, що розвиваються, продовжилися розпочаті раніше реформи по індустріалізації їхніх економік: від видобувних виробництв вони більше стали переходити до переробних, трудомістких і навіть наукомістких. Високими темпами розвивалася інженерна і соціальна інфраструктура, сфера послуг, туризм, банківська справа, страхування, зв'язок. Змінювалися форми власності: державна власність приватизувалась, приватний сектор економіки всебічно підтримувався на державному рівні інвестиціями, законодавчою і податковою базою. Проводилася жорстка фінансова політика по зниженню рівня інфляції, боротьбі з корупцією, тіньовим капіталом.

§ Переорієнтуванням виробництва зі стратегії розвитку імпортозамінної на експортооріентовану. Багато країн, що розвиваються, раніше залежали від кон'юнктури світового експорту, бо виробляли обмежений перелік експортних товарів, і водночас жорстко залежали від імпорту численної групи товарів. У даний час вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду монофункціональних у поліфункціо-нальні, що дало можливість, зокрема, встояти під час азіатської фінансово-економічної кризи 1997-1998 pp.

Економічний підйом у країнах третього світу сприяв зростанню загального і душового ВВП країн, що розвиваються, а це, у свою чергу, стимулювало внутрішні інвестиції і внутрішній ринок.

Високі темпи ВВП ряду країн, що розвиваються, незбалансованість галузевої структури, попиту і пропозиції на світовому ринку не утримали країни Південно-Східної Азії від кризи 1997-98 років, що негативно позначилося на темпах розвитку всіх країн, що розвиваються. Спад валютно-фінансової кризи в середині 1999 р. оживив темпи розвитку світової економіки та економіки країн, що розвиваються.

Прогресивні зміни в країнах Сходу і Півдня значною мірою визначаються інтенсифікацією міжнародного поділу праці, реіндустріалізацією, перетоком ряду трудомістких і наукомістких технологій із розвинутих країн у ті, що розвиваються. Для країн, що розвиваються, характерна диспропорція їхнього господарського розвитку, осередковість передових форм виробництва. Перехід країн, що розвиваються, до індустріального розвитку призвів до зниження частки зайнятих у сільському господарстві з 75% у 1950 р. до 50% у 1998 р.

У країнах, що розвиваються, зросла роль експортоорієнтованих виробництв як запорука валютних надходжень і підйому економіки. У створенні таких виробництв головну роль відіграють філії ТНК.

ТНК та їхні філії контролюють значну частину експорту країн, що розвиваються. Найбільші ТНК монополізували світовий ринок і розділили його на окремі сегменти, контрольовані країнами "золотого мільярда" — США, Японією, Великою Британією і ФРН.

Після здобуття незалежності в 50-60-ті роки і націоналізації виробництва країни,.що розвиваються, стали накопичувати внутрішні інвестиції й одержувати іноземні. Спочатку іноземні інвестиції йшли в основному в експортоорієнтовані сировинні галузі, але згодом капітал стали вкладати й в імпортозаміщуючі галузі, тобто почала виявлятися тенденція індустріалізації країн периферії.

Таким чином, частка країн, що розвиваються, знизилася з 33% в 1995 р. до 19% у 2000 р. і знов піднялася до 36% у 2005 р. Найбільш привабливими для іноземних інвесторів є країни з динамічною економікою - Бразилія, Мексика, Індія.

Уповільнення темпів залучення ПН в азійські країни, що розвиваються, пов'язано із тривалою стагнацією японської економіки. Слабкі позиції на ринку ПП у Аргентини, економіка якої переживає серйозні труднощі. Збільшенню протоку інвестицій в Африку перешкоджає невисокий рівень розвитку економіки, неефективне державне управління й нестабільна політична ситуація в ряді країн.

Промислова революція в країнах, шо розвиваються, в основному здійснювалася через розвиток галузей, шо виробляють промислові товари короткострокового і серед-ньострокового користування. Галузі промисловості, що виробляють товари тривалого користування і товари виробничого призначення, стали розвиватися пізніше - за наявності відповідної економічної бази.

Істотною виявилася роль держави і державного сектора в економіці. У багатьох країнах третього світу була реалізована концепція етатизму - широкомасштабного втручання держави в економіку, націоналізацію промисловості й інфраструктури, державний контроль за цінами, курсом валют, зовнішньою торгівлею, промисловістю.

На початковому етапі розвитку національних економік це була виправдана міра, спрямована на концентрацію економічних ресурсів в одних руках. Для згладжування соціальних, економічних і політичних проблем уряди постійно маніпулювали цінами на продукцію державних підприємств. Для зниження рівня безробіття штучно завищували кількість зайнятих на цих підприємствах. Іноді в політичних цілях (всупереч економічним інтересам) укладали угоди на постачання сировини, партій товарів або надання концесій конкретному постачальникові або закордонній фірмі.

Ця модель розвитку виправдала собе в країнах, де при владі знаходилася ерудо-вана еліта, що зуміла сконсолідувати сили і засоби в інтересах суспільства. Прикладами тому - Сингапур, ОАЕ, Тайвань і Кувейт. У ряді великих за розміром країн, що розвиваються, які володіли значними природними, економічними і фінансовими можливостями для економічного розвитку, модель етатизму призвела до корупції. Тому на сучасному етапі країни, що швидко розвиваються, в основному реалізують іншу - неоліберальну модель розвитку.

Ця модель розвитку широко застосовувалася в країнах Латинської Америки (ЛА). Протягом останніх 20-30 років усі країни ЛА використовували модель, розроблену в 50-ті роки експертами Економічної комісії для Латинської Америки і Карибського басейну. Автори моделі "периферійної економіки" запропонували здійснити структурні перетворення по формуванню імпортозамінної індустріалізації. При цьому особлива роль приділялася розвитку економічної інтеграції і регіонального співробітництва.

Головну роль у реалізації цієї моделі повинна була відіграти держава, як регулятор макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала можливість у ЛА розвивати нові виробництва і підтримувати досить високі темпи економічного зростання.

Починаючи з 70-х років, країни здійснювали спроби подолати депресію і забезпечити економічне ростання. але вони не були спрямовані на кардинальні зміни, а носили характер коригування з метою стабілізації економічної ситуації і стримування спаду виробництва.

У 90-х роках була запропонована нова модель - "Вашингтонський консенсус". Вона була підтримана МВФ і рекомендована також всім країнам із перехідною економікою. Стосовно до країн ЛА ця модель зводилася до такого:

1. Бюджетна дисципліна. Дефіцит бюджету не повинен перевищувати резерви, що дозволяють профінансувати його без росту інфляції. Дефіцит за поточними статтями (без урахування відсотка виплати за боргами) варто стримувати на рівні 3% ВВП і не більше.

2. Пріоритети державних витрат. Витрати повинні бути переорієнтовані зі сфери політичної (управління, оборона, амбіційні проекти) у сферу економічну - базові галузі, охорона здоров'я, освіта, інфраструктура.

3. Податкова реформа. Зниження податкових ставок і розширення податкової бази із застосуванням прогресивної шкали оподатковування.

4. Фінансова лібералізація. Відмова від пільгових умов кредитування "привілейованих" позичальників. Розвиток ринкових механізмів регулювання кількісних ставок.

5. Обмінні курси. Застосування єдиного обмінного курсу, його рівень повинен стимулювати швидше зростання нетрадиційного експорту.

6. Лібералізація торгівлі. Зменшення митних "тарифів до 10%.

7. Прямі іноземні інвестиції. Усунення бар'єрів для залучення ШІ, створення умов для конкуренції на внутрішньому ринку між іноземними і національними фірмами.

8. Приватизація. Державні підприємства повинні бути приватизовані.

9. Дерегулювапня. Уряд повинен переглянути закони і постанови, шо жорстко обмежують конкуренцію або діяльність нових господарських суб'єктів.

10. Права власності повинні бути захищені законодавчо і поширюватися в тому числі і на неформальний сектор.

Перші позитивні результати впровадження цієї моделі були отримані в Аргентині і Бразилії. В інших країнах (Болівії, Гайані, Гватемалі, Гондурасі, Парагваї, Перу) в ході реалізації стабілізаційних програм, тією або іншою мірою заснованих на більш жорсткому регулюванні валютного курсу, спочатку відзначалося пожвавлення економіки, розширювалися обсяги кредитування, але це було пов'язано з короткостроковим споживчим бумом, насамперед на ринку товарів тривалого користування. Непевність у стабілізації економічного розвитку й очікування чергового витка інфляції сприяли витраті прибутків на споживання, а не на інвестування.

Створивши на першому етапі модель відносної стабілізації, країни ЛА почали формувати модель соціально-економічного розвитку. Зменшилися розміри прямих податків і збільшилися розміри непрямих. Якщо в країнах ОЕСР вони становили 65% від загальної суми податків, то в ЛА - 25%.

Зменшилися державні витрати. Для країн ЛА характерна парадоксальна ситуація, коли, з одному боку, держава спричиняла надмірний вплив на всі сфери економіки, а з іншого, була надзвичайно слабкою і не могла ефективно реалізовувати свої функції, оскільки знаходилася під впливом різноманітних політичних і економічних еліт. При цьому вона була змушена брати на себе невластиві їй функції і нездійсненні зобов'язання, потопаючи в корупції і затягуючи країну в боргову яму.

Одним з основних позитивних наслідків стала швидка лібералізація зовнішнього сектора економіки і зовнішньої торгівлі. Знизився рівень митних тарифів, зменшилася кількість рівнів митного захисту.

Паралельно йшов процес лібералізації допуску іноземного капіталу. До середини 90-х років у ЛА панував тільки національний і державний капітал. Пізніше рівні пільгові умови були надані й іноземному капіталу.

Угруповання країн, шо розвиваються, можна уявити у вигляді піраміди, верхівкою якої є НІК з високими темпами економічного розвитку і найвищим як серед країн, що розвиваються, так і серед багатьох розвинутих країн душовим ВВП. За ними йдуть країни середнього рівня розвитку, що зберігають останніми десятиліттями високі темпи економічного розвитку з динамікою на їхнє прискорення. Ближче до основи й основу піраміди складають слаборозвинуті і найбідніші країни - найчисельніша група. Вона також неоднорідна і супроводжується тенденцією постійного вимивання на більш високий рівень піраміди усе нових і нових країн. Приклади тому - Індія, Бангладеш, Нігерія, Пакистан та інші, шо покинули за останні декілька років нижчу групу і перейшли на щабель вище (табл. 12.31; 12.32).

Таблиця 12.30.

ВВП на душу населення в 2005р., дол., за ПКС

Країни, що розвиваються, дуже відрізняються за рівнем продуктивності праці. Найвищий він у нових індустріальних країнах, нижчий - у країнах Тропічної Африки. Але навіть у деяких країнах з динамічною економікою, наприклад в Індії, він ше далекий від світового рівня продуктивності.

Таблиця 12.32

Вироблено продукції на одного зайнятого в 2000р. (в цінах за ПКС) тис. дол.