Міжнародна торгівля та інвестиції - Павленко І.І. - 1.2. Концепції та етапи розвитку міжнародної торгівлі

Міжнародна торгівля спирається на певні економічні погляди.

Очевидно, першою систематизованою теорією міжнародної торгівлі можна вважати меркантилізм, хоча вона не має конкретного автора. Однак у цій теорії є багато підтверджень, що свідчать про її панування в період з XVI до XVIII ст. включно. Вона базувалася на двох положеннях: багатство країни визначається володінням певними цінностями, як правило, золотом; для зростання добробуту свого населення держава повинна більше експортувати, ніж імпортувати, і в цьому випадку вона одержить вартість активного сальдо торгового балансу у вигляді золота, що надходить із країн, які мають дефіцит торгового балансу. Для цього необхідна державна монополія на торгівлю, введення обмежень на велику частину імпорту і надання субсидій більшій частині експортних виробництв.

Термінологія часів меркантилістської епохи збереглася і донині: термін "активний торговий баланс", наприклад, все ще використовується для позначення того, що країна експортує більше, ніж імпортує; "пасивний торговий баланс" вказує на дефіцит останнього. Якщо країна має активне сальдо або активний торговий баланс протягом певного періоду, то вона одержує товари і послуги за меншу вартість, ніж вивозить за свої межі. У період меркантилізму різниця відшкодовувалася за рахунок золота, а сьогодні вона компенсується наданням кредиту країні з дефіцитним платіжним балансом. Якщо кредит не погашається повністю, то так званий активний торговий баланс може фактично бути невигідним для країни з активним сальдо. Останнім часом термін неомеркантилізм вживається щодо країн, які намагаються мати активний торговий баланс для досягнення певної соціальної або політичної мети.

Розвиток країн та зростання їх торговельних можливостей призвели до того, що вже в середині XVIII століття теорія меркантилізму не відповідала дійсності. Деякі країни в темпах розвитку торгівлі обігнали передовиків, а розвиток капіталістичного виробництва потребував докорінних змін у технологіях. Золото і срібло не в змозі були забезпечити конкурентоспроможність країни. Першим, хто почав сумніватися у теорії меркантилізму, був Девід Х'юм. Він стверджував, що приплив золота внаслідок підтримки додатного сальдо торгового балансу збільшить пропозицію грошей усередині країни та зумовить зростання зарплати й цін, а це, в свою чергу, спричинить падіння конкурентоспроможності країни. Навіть розвинута країна не може постійно підтримувати додатне сальдо торгового балансу - цьому будуть перешкоджати внутрішньо економічні чинники. Але погляди Д. Х'юма допускали багато умовностей у своєму аналізі й не давали відповіді на питання того часу.

Поява класичної та економічної шкіл була спричинена швидкими темпами зростання економіки і збільшенням обсягів товарообігу. У товарний обмін вступали країни з різним рівнем розвитку, і кожна з них дбала про свій прибуток. Ідеї класичної науки базувались на обмеженнях функцій держави (невтручанні) в економічному процесі. Розглядаючи процес конкуренції, класична школа дійшла висновку, що ресурси країни перемістяться у рентабельне виробництво, тому що конкуренція виштовхує з ринку нерентабельне (неприбуткове) виробництво. Це спонукало до спеціалізації на рівні держави й підприємства. А спеціалізація була на той час можливою, якщо країна мала або природні переваги (сировина, ринок, кліматичні умови), або набуті переваги (розвиток технології виробництва, кваліфікована робоча сила, транспортна мережа тощо).

Відомий представник класичної школи Адам Сміт, розглядаючи вплив природних і набутих факторів, назвав їх абсолютними, і його теорія отримала назву теорії абсолютних переваг. А. Сміт доводив, що "обмін сприятливий для кожної країни; кожна країна знаходить у ньому абсолютну перевагу". Аналіз, здійснений Адамом Смітом, став вихідною точкою класичної теорії, що служить основою для всіх видів політики вільної торгівлі.

Викладена в роботі "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776) економічна система А. Сміта будувалася на тому, що більш низькі витрати на виробництво товару однією нацією, порівняно з витратами виробництва цього самого товару іншою нацією, означають її абсолютну перевагу. Отже, якщо одна нація має абсолютну перевагу у виробництві одного певного товару, а інша - другого, то кожна може спеціалізуватися на виробництві й торгівлі таким товаром, витрати виробництва якого найменші.

На думку А. Сміта, урядам не потрібно втручатись у зовнішню торгівлю: вони мають підтримувати режим відкритих ринків і свободи торгівлі; нації, так само як і приватні особи, повинні спеціалізуватися на виготовленні тих товарів, у виробництві яких вони мають переваги, й торгувати ними в обмін на товари, переваги у виробництві яких мають інші нації; зовнішня торгівля стимулює розвиток продуктивності праці розширенням ринку за межі національних кордонів; експорт є позитивним чинником для економіки, тому що забезпечує збут надлишку продуктів, які не можуть бути продані на внутрішньому ринку; причому субсидії на експорт є податком для населення й призводять до підвищення внутрішніх цін, а тому мають бути скасовані.

Концепція абсолютних переваг домінувала аж до початку XIX століття, доки не з'явилася інша думка, насамперед теорія порівняльних переваг.

Р. Торренс у "Нарисах про зовнішню торгівлю зерном" (1815), а також Д. Рікардо в дослідженні "Початок політичної економії й оподаткування" (1817) показують, у яких межах можливий і бажаний обмін між двома країнами, виділяючи критерії міжнародної спеціалізації. В інтересах кожної країни - спеціалізуватися на виробництві, в якому вона має найбільшу перевагу або найменшу слабкість і яке дає найбільшу відносну вигоду. Д. Рікардо показав, що міжнародний обмін можливий і бажаний в інтересах усіх країн. Він визначив ту цінову зону, всередині якої обмін вигідний для кожного. За допомогою хрестоматійного прикладу торгівлі сукном і вином між Англією і Португалією Д. Рікардо запропонував три варіанти міжнародної торгівлі:

а) рівне співвідношення витрат на виробництво двох видів товарів між двома країнами, коли для торгівлі немає стимулу;

б) співвідношення витрат, при якому одна з країн має абсолютну перевагу у виробництві одного з видів товарів - тут торгівля можлива з урахуванням абсолютних переваг;

в) співвідношення витрат, при якому кожна з країн має відносну перевагу у виробництві одного з видів товарів - у цьому випадку обидві сторони зацікавлені в торгівлі внаслідок порівняльних переваг.

Джон Стюарт Мілль у своїй роботі "Основи політичної економії" (1844) показав, за якою ціною здійснюється обмін. З позицій Мілля, ціна обміну встановлюється відповідно до закону попиту й пропозиції на такому рівні, що сукупність експорту кожної країни дає змогу оплачувати сукупність її імпорту. Цей закон міжнародної вартості, або теорія міжнародної вартості, доводить, що існує ціна, яка оптимізує обмін товарів між країнами. Це ринкова ціна, яка залежить від попиту і пропозиції. Запропоновані Дж. Ст. Міллем закони міжнародної конкуренції зводяться, в основному, до двох найважливіших положень:

- природне прагнення до міжнародної виробничої спеціалізації зумовлює встановлення рівноваги у вигодах, одержуваних від цієї спеціалізації;

- умови повної або часткової спеціалізації визначаються нерівністю в прибутках, одержуваних від виробництва. Можливості ж повної виробничої спеціалізації залежать від еластичності заміни в споживанні, що існує між виробленими товарами і тенденцією до відносного вирівнювання абсолютних вигод держав, що беруть участь у міжнародному обміні.

Основи сучасних уявлень про те, чим визначаються напрямки і структура міжнародних торгових потоків, заклали шведські вчені-економісти Елі Хекшер і Бертіль Олін. Вони висунули теорію вирівнювання цін на чинники виробництва, суть якої полягає в тому, що національні виробничі розбіжності визначаються різною кількістю чинників виробництва, таких як праця, земля, капітал, а також різною внутрішньою потребою в тих чи інших товарах.

У 1948 р. американські економісти П. Самуельсон і В. Столпер удосконалили теорію Хекшера-Оліна, запропонувавши свою: в умовах однорідності чинників виробництва, ідентичності техніки, досконалої конкуренції і повної мобільності товарів міжнародний обмін вирівнює ціну на чинники виробництва між країнами.

У концепціях, основаних на моделі Д. Рікардо, з доповненнями Е. Хекшера, Б. Оліна і П. Самуельсона, торгівля розглядається не просто як взаємовигідний обмін, але і як засіб, за допомогою якого можна скоротити розрив у рівні розвитку між країнами.

Теорія зовнішньої торгівлі набула подальшого розвитку в роботі американського економіста В. Леонтьєва під назвою "Парадокс Леонтьєва". Суть парадоксу полягає в тому, що, використовуючи теорію Хекшера-Оліна, В. Леонтьев показав, що американська економіка повоєнного періоду спеціалізувалася на тих видах виробництва, що потребували порівняно більше роботи, ніж капіталу. Іншими словами, американський експорт, порівняно з імпортом, більш трудомісткий і менш капіталомісткий. Цей висновок суперечив усім уявленням про економіку США, які існували раніше. На загальну думку, вона завжди характеризувалася надлишком капіталу і відповідно до теорії Хекшера-Оліна можна було очікувати, що США експортують, а не імпортують високо капіталомісткі товари.

У наступні роки економісти з різних країн багато дискутували на тему "парадоксу Леонтьєва". Завдяки цьому теорія порівняльних переваг набула подальшого розвитку. До неї ввійшло поняття технічного прогресу і нерівномірності його розподілу, поза фірмової економії засобів, різниці між країнами в заробітній платі та ін.

На початку 30-х років XX ст. Дж. М. Кейнс створив свою теорію управління національною економікою, включаючи й зовнішню торгівлю, яка отримала назву кейнсіанство. Підсумкова праця Дж. М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" (1936) стала фундаментом сучасної економічної науки й практики. У подальших роботах було доведено, що інтернаціоналізація господарського життя і взаємозалежність набули глобального характеру і роль зовнішньоекономічних зв'язків як чинника зростання і розвитку економіки значно зросла. Саме в цей період узгодження національної зовнішньоекономічної політики та її координація на багатосторонній основі набули особливого значення для справи стабільності й економічного зростання.

Участь країни в міжнародному поділі праці й створення умов для її економічної безпеки - це стратегічні напрями управління зовнішньоекономічною сферою.

Монетаризм був реалізований у практиці державного регулювання на початку 80-х років XX ст. Інтелектуальним лідером монетаристів став професор Чиказького університету Мілтон Фрідман. Головні відмінності між кейнсіанством і монетаризмом полягають:

- у підході до визначення чинників, які впливають на зміну сукупності попиту (кейнсіанці вважають, що сукупний попит формується під впливом різноманітних чинників, а монетарис-ти головним чинником цього вважають пропозицію грошей);

- у трактуванні ролі держави (кейнсіанці виступають за більш широке втручання останньої в економіку, монетаристи дотримуються протилежної думки, відстоюючи дерегулювання).

На початку 80-х років XX ст. монетаристські концепції були використані для подолання структурної кризи у світовій економіці та вже сформованої взаємозалежності між країнами.

Теорія зовнішньоторговельного мультиплікатора набула поширення в дослідженнях західних економістів з проблем міжнародної торгівлі. Відповідно до цієї теорії, ефект впливу зовнішньої торгівлі (зокрема експорту) на динаміку зростання національного доходу, розмір зайнятості, споживання й інвестиційну активність характеризується для кожної країни цілком визначеними кількісними залежностями і може бути розрахований і виражений у вигляді розрахованого коефіцієнта-мультиплікатора (множника). Спочатку експортні замовлення викличуть безпосереднє збільшення випуску продукції, отже, й заробітної плати в галузях, що виконують ці замовлення. А потім починають зростати вторинні споживчі витрати.

З другої половини XX століття, коли міжнародний обмін набуває "вибухового характеру", світова торгівля починає розвиватися високими темпами. Природно, що згадані зміни сприяли появі сучасних поглядів на управління міжнародним бізнесом. Ці погляди характерні не для окремих груп дослідників, їх висловлюють представники вищого менеджменту головних транснаціональних корпорацій. У зв'язку з цим як основний виділяється ресурсний підхід. Оскільки компанії мають у своєму розпорядженні обмежені ресурси, то вони повинні вирішити, де їх використовувати: усередині країни чи на міжнародному рівні. Переконавшись, що на міжнародному ринку можливості можуть виявитися більшими, ніж на вітчизняному, компанії спрямовують свої ресурси в закордонний сектор.

Імпульс до участі в торгівлі може надійти або від експортера, або від імпортера. У будь-якому випадку мають бути як продавець, так і покупець. На підставі ресурсного підходу та вигод, що отримують експортери й імпортери від проведення зовнішньоторгових операцій, сформовано концепцію експортних можливостей та концепцію імпортних можливостей, які включають чотири складові: використання надлишкових потужностей; зменшення витрат виробництва; підвищення прибутковості; розподіл ризику.

Фахівці з історії світової економіки пропонують різні критерії періодизації розвитку міжнародної торгівлі: за етапами поступу в науково-технічній сфері (тобто за якісними змінами у виробничих силах); за етапами вдосконалення транспортної системи (як транспортних засобів, так і доріг); за пріоритетними напрямами у зовнішньоторговельній політиці різних країн (лібералізація чи протекціонізм). Доведено, що між усіма переліченими етапами існує пряма залежність. Але наочнішою, логічнішою та найбільш поширеною вважається періодизація розвитку світових процесів, у т.ч. міжнародної торгівлі, за основними подіями у світі.

Етапи розвитку міжнародної торгівлі:

I - початковий (з XVIII до першої половини XIX ст.);

II - друга половина XIX ст. - початок Першої світової війни (1914);

III - період між двома світовими війнами (1914-1939);

IV - повоєнний (50-60 роки);

V - сучасний (з початку 70 років XX ст.).

Останній, сучасний, етап розвитку міжнародної торгівлі вже сьогодні можна поділити на два періоди: конкуренції двох світових систем господарства - капіталістичної та соціалістичної (до початку 1990-х років); глобалізації світової економіки (з початку 90-х років XX ст.).

Кожному із зазначених вище п'яти етапів розвитку міжнародної торгівлі притаманні: певні середовищні чинники розвитку; особливості, що відтворюють рівень інтернаціоналізації виробництва і роль міжнародної торгівлі у розвитку національних господарств; пріоритетні методи регулювання зовнішньої торгівлі в більшості країн світу (див. табл. 1.1).

Основні визначальні риси, що характеризують сучасну міжнародну торгівлю, - це інтернаціоналізація і глобалізація (див. рис. 1.5 та 1.6).

Таблиця 1.1. Характеристика етапів розвитку міжнародної торгівлі

Ці

Рис. 1.5. Схема рівнів глобалізації

Інтернаціоналізація - це зростаюче географічне проникнення економічної діяльності суб'єктів підприємництва через національні кордони.

Інтернаціоналізація означає поступовий вихід виробництва за межі окремої країни та формування його міжнаціональних форм у рамках світового господарства.

Глобалізація - це більш поглиблена і поширена за вектором своєї дії форма інтернаціоналізації, яка передбачає функціональну інтеграцію дисперсної економічної діяльності суб'єктів підприємництва.

Глобалізація означає також посилення економічної взаємозалежності між країнами, переплетення соціально-економічних процесів, що відбуваються в різних регіонах світу і спонукають суб'єктів господарювання до пошуку кращих умов діяльності.

Глобалізація є закономірним етапом розвитку інтеграційних процесів сучасної світової економіки. Вона ініціюється і розвивається, насамперед, на мікрорівні, тобто стосовно окремих самостійних суб'єктів господарювання. Саме вони встановлюють виробничі, торгові, науково-технічні, фінансові зв'язки зі своїми закордонними партнерами. Основна особливість глобалізації на мікрорівні - це загальна стратегічна орієнтація компаній, всесвітня за своїм характером, що зумовлює макроекономічні наслідки вже на загальнонаціональному рівні.

Протягом останніх десятиліть глобалізація проявлялась як ключова тенденція світо-господарського розвитку (рис. 1.7). Сучасні системні трансформації надають їй нової якості, коли з тенденції глобалізація переросла у всеохопний процес, що включає в себе політичну, економічну, соціальну, екологічну, науково-технічну, культурну та інші складові, і не має зворотного напрямку. Таким чином, спеціалісти поступово відходять від міжнаціонального сприйняття сучасного бізнесу і розглядають його переважно в глобальному аспекті. Мова йде про глобалізацію ринків, фірм, структур та про розвиток стратегій глобалізації.

Рис. 1.6. Схема складових процесу глобалізації

Рис. 1.7. Глобалізація у світогосподарському розвитку

Більшість сучасних підприємств діють у глобальному масштабі. Наздоганяючи іноземних конкурентів, вони намагаються вивести свою виробничу й торговельну діяльність на основні закордонні ринки. Глобалізація знаменує вступ у нову фазу ділової активності, вона характеризується зростаючими темпами залучення прямих іноземних інвестицій, збільшенням обсягів внутришньофірмової торгівлі, коли підприємство одержує або виготовляє компоненти в одній країні, а експортує в інші, зростанням складності систем постачання, створенням стратегічних об'єднань, різноманітних альянсів і спільних підприємств з іншими місцевими або транснаціональними корпораціями.