Міжнародна торгівля та інвестиції - Павленко І.І. - 2.4. Особливості зовнішньоторговельних контрактів

Господарсько-правова природа міжнародної торгівлі зумовлює їх регулювання шляхом комплексного застосування публічно-правових і приватноправових інструментів, тобто нормативно-правових актів, які належать до різних галузей міжнародного та національного права: конституційного, цивільного, господарського, фінансового, адміністративного, природно-ресурсного. Підставою для встановлення відповідних економічних відносин між суб'єктами міжнародної торгівлі є укладання різноманітних договорів (угод, контрактів).

Правовою формою, що опосередковує зовнішньоторговельні операції, є зовнішньоторговельна угода. Обов'язкова умова угоди - підписання її з іноземним партнером, тобто контрагентом. Через поняття угоди визначається поняття договір.

Не всяку зовнішньоторговельну угоду можна назвати міжнародною. Договір купівлі-продажу не вважається міжнародним, якщо він підписаний між сторонами різної державної належності, підприємства яких знаходяться на території однієї держави. Разом з тим договір вважається міжнародним, якщо він підписаний між сторонами однієї державної належності, але підприємства яких знаходяться на території різних держав.

Порядок укладання, виконання та припинення дії міжнародних договорів встановлюється Віденською конвенцією "Про право міжнародних договорів" від 23.05.1969 р., яка є первинним фундаментом для законодавства про міжнародні договори у світовій спільноті.

Порядок укладання, виконання та припинення дії міжнародних договорів на території нашої держави встановлений Законом України "Про міжнародні договори України" від 29.06.2004 р. Відповідно до ст. 19 цього Закону чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому нормами національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, що набув чинності, визначено інші правила, ніж ті, які передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються саме правила міжнародного договору.

Зовнішньоекономічний договір складається відповідно до законів України з урахуванням вимог міжнародних угод України.

Колізія законів - це розбіжності в змісті різних чинних нормативно-правових актів стосовно одного й того самого питання. Колізія розв'язується шляхом застосування норми, яка прийнята вищим за ієрархією органом влади або для цього застосовують акт такого самого рівня, але прийнятий пізніше.

У міжнародній торговельній практиці існують різноманітні договори, їх зміст залежить від операції, яку збираються здійснити контрагенти.

Основні види зовнішньоекономічних договорів:

1. Контракт на купівлю-продаж товарів.

2. Контракт на імпорт обладнання (устаткування).

3. Контракт про зустрічну торгівлю.

4. Контракт про лізинг.

5. Контракт на виконання робіт з матеріалів замовника (давальницької сировини).

6. Контракт на комерційне представництво (дилер, дистриб'ютор).

7. Контракт про консигнаційний склад.

8. Контракт на технічне обслуговування.

9. Контракт про комісію.

10. Контракт про кооперацію.

11. Контракт про іноземні інвестиції.

12. Ліцензійний контракт.

13. Контракт про передання передового досвіду, нових знань (ноу-хау).

14. Контракт на спорудження інвестиційного об'єкта.

15. Контракт про перевезення (транспортування) вантажу.

16. Контракт про міжнародну експедицію.

17. Контракт про страхування (вантажу, транспортних засобів, кредитів тощо).

18. Контракт про контроль кількості та якості товарів у міжнародному обігу.

19. Контракт про факторинг.

Серед договорів, поширених у міжнародній комерційній практиці, пріоритетне значення має контракт купівлі-продажу товарів, який охоплює найбільш значну частину зовнішньоторговельних операцій, пов'язаних з експортом та імпортом товарів.

Далі охарактеризуємо основні правові документи, що регулюють укладання та виконання міжнародних зовнішньоторговельних договорів.

У середині минулого століття виникли деякі протиріччя при вирішенні торговельних спорів. Наприклад, спір виник на міжнародному рівні, арбітраж проведено теж міжнародний, а право, застосоване до вирішення цього конфлікту, - національне, яке не завжди враховує особливості міжнародних операцій. При цьому правова система кожної з країн насамперед захищала інтереси своїх співвітчизників. У зв'язку з цим багато країн погоджувалися співпрацювати з міжнародними партнерами тільки за умови, що право, яке регулюватиме ці угоди, не буде правом країни-контрагента. Тому й виникла необхідність у створенні системи правових норм, яка б відображала інтереси всіх учасників міжнародної торгівлі незалежно від видів правових систем, без розподілу на розвинені правові системи і "колоніальні". Необхідно було знайти в правових системах щось спільне і сформувати такі норми, що відображали б сутність і принципи міжнародних зовнішньоекономічних операцій.

Результатом тривалої роботи кількох міжнародних неурядових організацій, у першу чергу ЮНСІТРАЛ (Комісія ООН з права міжнародної торгівлі) й УНІДРУА (Міжнародний інститут з уніфікації приватного права) стали дуже важливі документи, які регулюють міжнародні економічні відносини. Зокрема ЮНСІТРАЛ - допоміжним органом Генеральної Асамблеї ООН, що був створений у 1966 р. для сприяння розвитку права міжнародної торгівлі шляхом підготовки проектів міжнародних конвенцій та інших документів, було підготовлено такі документи:

- Конвенцію ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1974);

- Протокол про поправки до Конвенції про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1980);

- Конвенцію ООН про морське перевезення вантажів (1978);

- Конвенцію ООН про договори у міжнародної купівлі-продажу

товарів (1980);

- Конвенцію ООН про міжнародні переказні та прості векселі

(1988);

- Конвенцію ООН про відповідальність операторів терміналів у міжнародній торгівлі (1991);

- Конвенцію ООН про незалежні гарантії та резервні акредитиви

(1995);

- Конвенцію ООН про дебіторську заборгованість у міжнародній торгівлі (2001);

- Конвенцію ООН про використання електронних повідомлень у міжнародних договорах (2005);

- Типові закони: Про міжнародні кредитні перекази (1992); Про електронну комерцію (1996); Про закупівлю товарів (робіт), послуг (1997); Про транскордонну неспроможність (1997); Про міжнародний торговий арбітраж (1997); Про електронні підписи (2001);

- Правовий порадник з міжнародних зустрічних торговельних угод (1992) тощо.

У 1994 році Міжнародним інститутом уніфікації приватного права були створені Принципи міжнародних комерційних договорів, так звані Принципи УНІДРУА.

Принципи УНІДРУА демонструють зовсім новий підхід до права міжнародної торгівлі, оскільки вони не відповідають поняттю міжнародної конвенції, то для їх застосування не потрібна ратифікація держави. По суті цей документ являє собою впорядкований та уніфікований перелік міжнародних торговельних звичаїв.

Принципи УНІДРУА використовують у таких ситуаціях:

- Якщо сторони погодилися, що їх договір буде регулюватись даними Принципами, тоді вони застосовуються у вигляді "контрактного права", що особливо корисно при складанні договорів і веденні переговорів сторонами, представники яких говорять різними мовами і походять з різних правових систем. Керуватись Принципами можна також у переддоговірній роботі, складанні й виконанні контрактів, при виникненні спірних ситуацій і взаємних претензій.

- Якщо сторони погодилися, що їх договір регулюватиметься "спільними принципами права" або аналогічними положеннями.

- Якщо в контракті відсутня угода про вибір застосовуваного права.

- З метою тлумачення міжнародних уніфікованих правових документів.

- Як модель для національного і міжнародного законодавства.

Положення Принципів УНІДРУА можна поділити на дві частини: перша - це основоположні засади, спільні для всіх правових систем, а друга - правила складання і виконання міжнародних комерційних договорів та передбачення наслідків їх невиконання і можливих шляхів надання потерпілій стороні різних засобів захисту.

Необхідно мати на увазі, що деякі положення Принципів вступають у протиріччя з українським законодавством.

Принципи УНІДРУА набули великого поширення, що підтверджується значною кількістю випадків звернення до них з боку Міжнародного комерційного арбітражу.

Головна мета Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11.04.1980 р. (так звана Віденська конвенція) - сприяти уніфікації приватного права різних країн. Вона жодною мірою не покликана примусово встановлювати єдині стандарти для договорів купівлі-продажу товарів. Сторони міжнародного договору купівлі-продажу можуть відійти від будь-якого положення Конвенції або навіть від вимог цього документа в цілому. Мета Конвенції - зменшити кількість можливих спорів, непорозумінь і труднощів, зумовлених розбіжностями у правових системах. Наприклад, якщо сторони в переговорах не можуть вирішити, яке право буде застосоване до їхньої угоди, то вони можуть використовувати Віденську конвенцію.

Конвенція не впливає на дію інших міжнародних договорів, які регулюють зовнішньоторговельні відносини. Вона визначає юридичне поняття договору міжнародної купівлі-продажу товарів; встановлює форму такого договору; регламентує зміст основних прав і обов'язків продавця та покупця, зокрема передбачає відповідальність за порушення контрактних зобов'язань.

Віденська конвенція поширюється на договори, сторонами яких виступають підприємства, розміщені в різних державах, якщо ці держави вважаються договірними або якщо відповідно до норм міжнародного приватного права до них застосовується право договірної держави.

Конвенція не застосовується до таких випадків продажу:

- товарів сімейного або домашнього використання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час чи в момент укладання договору не знав чи не повинен був знати, що товари купуються для такого використання;

- товарів з аукціону;

- цінних та грошових паперів;

- суден водного й повітряного транспорту, а також суден на повітряній подушці;

- електроенергії.

Положення Конвенції не застосовують також до таких договорів:

- на постачання товарів, які мають бути виготовлені за умови, що сторона-замовник зобов'язується поставити значну частину матеріалів, необхідних для виготовлення таких товарів;

- у яких обов'язки сторони, що постачає товари, полягають переважно у виконанні роботи чи наданні інших послуг.

Відповідно до одного із застережень, висловленого Україною для угод, укладених суб'єктами підприємницької діяльності, розміщеними на її території, обов'язковою є письмова форма цих документів незалежно від місця їх укладання. Письмовою формою у розумінні цієї Конвенції вважається повідомлення телеграфом чи телетайпом. Для держав, які не висловили такого застереження, чинною виступає ст. 11 Конвенції, що допускає як усну, так і письмову форму укладання чи підтвердження договору, а також використання будь-яких засобів для підтвердження факту укладання.

Великого значення набувають норми Конвенції, що встановлюють порядок укладання договору купівлі-продажу. Договори можуть укладатися між так званими "відсутніми" сторонами шляхом листування, обміну телеграмами, телефаксами тощо. Найскладнішим у цьому випадку вважається питання про визначення місця й часу укладання контракту, коли зобов'язання сторін набувають юридичного значення.

Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, регулює укладання договорів купівлі-продажу за допомогою оферти й акцепту.

Оферта являє собою пропозицію про укладання договору, адресовану одній або кільком конкретним особам. Вона має чітко й достатньо висловлювати намір оферента брати на себе відповідні зобов'язання у разі повідомлення про акцепт.

Акцепт - це заява або інший спосіб повідомлення з боку адресата оферти, де висловлено згоду стосовно пропозицій, що міститься в ній.

Договір вважається укладеним у момент, якщо акцепт оферти набуває чинності.

Положення Конвенції передбачають також вимоги до товару. Товар за кількістю, якістю, описом властивостей, обумовленим видом упаковки повинен відповідати вимогам контракту.

Конвенція регулює також обов'язки сторін за договором.

У ст. 31-43 Конвенції визначено такі основні обов'язки продавця:

- інформувати покупця і продати йому обумовлений договором товар належної якості, кількості, в упаковці, обов'язково вільний від претензій третіх осіб;

- передати покупцеві документи на товар;

- передати покупцеві право власності на товар.

Основні обов'язки покупця, відповідно до ст. 53-60 Конвенції, такі:

- огляд отриманого товару, направлення повідомлення про його невідповідність договору, якщо таке має місце;

- сплата в установленому місці та обумовлений термін ціни за товар;

- прийняття товару, купленого згідно з договором.

Конвенція регулює також порядок звільнення сторін від відповідальності, за яким сторона договору не відповідає за невиконання будь-якого із своїх зобов'язань, довівши, що воно було викликане перешкодою поза її контролем.

Відповідно до розділу V Конвенції договір може бути розірвано. Розірвання договору звільняє обидві сторони від їх зобов'язань, але за кожною зберігається право на стягнення збитків.

Конвенція передбачає норми, які регулюють засоби правового захисту в разі порушення пунктів договору з боку продавця чи покупця. У зв'язку з цим розрізняють оперативні санкції та власне заходи відповідальності. До оперативних санкцій належать, зокрема, вимоги про зменшення закупівельної ціни, про заміну неякісного товару. Заходи відповідальності - це виплата неустойки і відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду.

Офіційні правила тлумачення торговельних термінів (скорочено Інкотермс) стосуються типових умов договору купівлі-продажу.

Інкотермс застосовується у всіх випадках, коли сторони зробили посилання на них у договорі. Система Інкотермс може використовуватися при укладанні договорів купівлі-продажу, що вимагають від продавця переміщення товару будь-яким видом транспорту, а також договорів, за якими покупець одержує товар на складі продавця.

У тлумаченні й застосуванні комерційного договору можуть виникати труднощі як через неоднозначність тих чи інших його положень, так і через те, що деякі питання в ньому просто не передбачені. Систему Інкотермс розраховано на кілька варіантів вирішення типових питань, які викликають труднощі при тлумаченні й застосуванні договору, а саме:

- перехід права власності на товар до покупця;

- перехід до покупця ризиків випадкової загибелі товару;

- обов'язки щодо страхування товару;

- обов'язки стосовно транспортування товару;

- обов'язки щодо сплати мита, податків, зборів.

У міжнародному товарообігу виникає необхідність розмежовувати велику кількість видів товарів з метою впровадження заходів тарифного й нетарифного регулювання, а також для ведення статистичного обліку зовнішньоторговельних операцій і впорядкування переліку цих товарів. Функцію такого переліку виконує товарна номенклатура Гармонізованої системи опису та кодування товарів (ГС), розроблена Всесвітньою митною організацією, яка введена відповідно до Міжнародної конвенції про Гармонізовану систему опису та кодування товарів від 14.06.1983 р. У сучасних умовах на базі ГС побудовано більшість товарних номенклатур, зокрема Українська класифікація товарів у зовнішньоекономічній діяльності (УКТЗЕД), уведена 5.01.2001 р.

Велике значення для регулювання договорів у міжнародної сфері купівлі - продажу має Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів від 17.07.1974 р. і Протокол про зміну Конвенції про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів від 11.04.1980 р. Ці документи визначають умови, за яких вимоги покупця і продавця один до одного, що випливають із відповідного договору або пов'язані з його порушенням, припиненням чи визначенням не чинності, не можуть бути виконані після закінчення певного періоду, який конвенція називає терміном позовної давності.

Конвенція встановлює чотирирічний термін позовної давності. Відповідно до загального правила, відлік терміну позовної давності починається з дня виникнення права на вимогу стосовно виконання міжнародного контракту. У деяких випадках Конвенція конкретизує момент виникнення такого права. Термін позовної давності в жодному разі не може бути змінений відповідно до заяви або угоди сторін. Винятком є право боржника в будь-який час протягом терміну позовної давності продовжити його шляхом подання письмової заяви кредитору. Важливо враховувати, що термін позовної давності в будь-якому разі минає не пізніше десяти років від його початку, тобто встановлюється загальне обмеження терміну позовної давності.

Специфічні ознаки міжнародної торгівлі об'єктами інтелектуальної власності: особи, яким належать майнові права інтелектуальної власності, володіють виключними правами дозволяти іншим зацікавленим особам використовувати належний їм об'єкт цього права обумовили і специфічність видів договорів про розпорядження об'єктами права інтелектуальної власності (див. рис. 2.12).

У багатьох країнах світу широко практикується надання ліцензій як засіб розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Договірними сторонами виступають ліцензіар та ліцензіат. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. У сфері права інтелектуальної власності ці поняття мають чітке визначення, а саме:

Ліцензіар - власник виключних прав на об'єкт інтелектуальної власності (винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин чи породу тварин) або власник майнових авторських чи суміжних прав.

Ліцензіат - одержувач прав на тимчасове використання об'єкта інтелектуальної власності.

Розглянемо передбачені законодавством види ліцензій.

Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату в межах переданих за ліцензією прав, вона виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері. Іншими словами, така ліцензія означає практично монопольне право ліцензіата на певний об'єкт інтелектуальної власності.

Аналогічно, ліцензія може стосуватися не всіх можливих способів використання об'єкта інтелектуальної власності, а тільки деяких, наприклад застосування, виготовлення, продаж тощо. Можна видати декілька виключних ліцензій на один і той самий результат творчої діяльності ліцензіатам різноманітних галузей промисловості із забороною використовувати об'єкт ліцензії поза цими обумовленими межами. У цьому випадку права ліцензіата будуть обмежені певною сферою або галуззю промисловості. Обсяг наданих прав може бути окреслений і за допомогою кількісних показників, наприклад, виробничої потужності, річного випуску продукції тощо.

Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість, щоб ліцензіар видавав іншим особам ліцензії на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта у зазначеній сфері. Таким чином, у період дії одиничної ліцензії в обумовлених межах на ринку можуть використовувати зазначений об'єкт лише дві особи: ліцензіат і ліцензіар.

Рис. 2.12. Схема розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

Невиключна ліцензія надає можливість ліцензіату й ліцензіару, у межах переданих за ліцензією прав, використовувати об'єкт права інтелектуальної власності, крім того ліцензіар може видавати ліцензії на використання цього об'єкта у зазначеній сфері іншим особам.

Що стосується об'єктів промислової власності, то на практиці невиключні ліцензії поширені, як правило, у тих галузях, де творчі досягнення належать до сфери масового виробництва і широкого споживання (наприклад, продукти харчування). Пояснюється це тим, що в названих сферах існує постійна потреба у створюваній продукції, тому наявність декількох ліцензіатів не буде перешкоджати її нормальній реалізації. Крім того, кілька ліцензіатів швидше освоять ринок, сприятимуть поширенню інформації про ліцензіара та поліпшенню його ділової репутації.

Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. За письмовою згодою ліцензіара ліцензіат може видати письмове повноваження на використання об'єкта права інтелектуальної власності (субліцензію) іншій особі. Звичайно, права, що надаються за субліцензією (обсяг, територія, строк дії тощо), обмежуються умовами основної ліцензії.

Відкрита ліцензія має місце у випадку, якщо патентовласник згоден надати право на використання об'єкта інтелектуальної власності будь-якій фізичній або юридичній особі за умови виплати винагороди.

Примусова ліцензія - це дозвіл, що видається без згоди патентовласника компетентним державним органом (судом, господарським судом або Кабінетом Міністрів України) зацікавленій особі на використання об'єкта інтелектуальної власності. Саме ці органи визначають у своєму рішенні обсяг такого застосування, термін дії дозволу, розмір і порядок виплати винагороди власникові патенту.

Передання права на тимчасове використання об'єкта інтелектуальної власності оформляється ліцензійним договором.

За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) за умов, визначених взаємною згодою сторін з урахуванням вимог законодавства.

Зміст ліцензійного договору становлять погоджені сторонами умови договору на їх власний розсуд та умови, які є обов'язковими відповідно до положень законодавства.

За ліцензійними договорами передбачено охарактеризовані нижче види ліцензійних платежів.

Паушальний платіж являє собою фіксовані суми, обумовлені в тексті ліцензійного договору, виплачувані як одноразово, так і частинами, але обов'язково на початковому етапі дії ліцензійного договору.

Роялті - періодичні відрахування ліцензіата на користь ліцензіара, що здійснюються протягом усього терміну дії ліцензії. Як базу роялті використовують продажну ціну або собівартість продукції, яка випускається за ліцензією, прибуток, обсяг виробництва такої продукції.

Комбіновані платежі - найбільш поширені в ліцензійній практиці, вони передбачають, що ліцензіат виплачує ліцензіару первинну фіксовану суму ще до початку виробництва та збуту ліцензійної продукції з подальшою виплатою залишку розрахункової ціни ліцензії у вигляді роялті після того, як буде налагоджено виробництво ліцензійної продукції. Таким чином, ліцензіар має можливість отримувати відрахування від реального доходу ліцензіата протягом усього терміну дії ліцензійного договору.

У більшості випадків продаж ліцензії здійснюється за розрахунковою договірною ціною з огляду на ціни внутрішнього та зовнішнього ринків.

Щодо ліцензійного договору на використання знака для товарів і послуг, то в ньому обов'язково необхідно подати такі відомості:

- номер свідоцтва на знак для товарів і послуг;

- перелік товарів і послуг, для яких передається право використовувати цей знак, із зазначенням їх класів відповідно до Міжнародного класифікатора товарів і послуг (МКТП), до яких вони відносяться;

- обов'язкову умову про те, що якість товару (послуг) ліцензіата повинна бути не нижчою за якість товарів (послуг) ліцензіара.

Оскільки основна функція торговельної марки - розрізнювальна, то в договорі необхідно передбачити шляхи контролю за якістю продукції (послуг) ліцензіата, щоб захистити споживачів від можливих негативних наслідків. Якщо такий контроль буде забезпечено, то споживач може бути впевненим, що в цьому випадку товари і послуги, виготовлені й надані ліцензіатом, відповідають вимогам ліцензіара. Якщо ліцензіат не буде виконувати цієї умови, то це негативно вплине, перш за все, на ділову репутацію власника охоронного документа.

У ліцензійному договорі на використання винаходу (корисної моделі), промислового зразка передбачено подати такі відомості:

- номер патенту на винахід (корисну модель), промисловий зразок;

- назву винаходу (корисної моделі), промислового зразка.

Також необхідно внести пункти про передання технічної документації, яка дозволила б упровадити у виробництво винахід (корисну модель), промисловий зразок тощо.

Певні особливості має ліцензійний договір на використання комерційної таємниці, в якому треба чітко окреслити, яка саме інформація передається для використання.

У випадках, передбачених ліцензійним договором, може бути укладений субліцензійний договір, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об'єкта права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.

За договором про створення на замовлення і використання об'єкта права інтелектуальної власності одна сторона (виконавець) зобов'язується в установлений термін створити об'єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника).

Загальне правило розподілу прав на об'єкт, створений на замовлення, таке: майнові права інтелектуальної власності на такий об'єкт належать творцеві цього об'єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором. Наявність спільних прав у замовника і виконавця на створений об'єкт інтелектуальної власності в реальних умовах означає, що кожна із цих осіб має можливість використовувати об'єкт самостійно, але не має права розпоряджатися ним без згоди іншої сторони. Винятком із цього положення є розподіл прав на твір образотворчого мистецтва.

Договором про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності передбачено, що одна сторона (особа, яка має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах.

При укладанні цього договору виключні майнові права інтелектуальної власності відчужуються, тобто передаються безповоротно. При цьому встановлено, що укладання договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не впливає на ліцензійні договори, укладені раніше. Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності може бути укладений як стосовно об'єктів інтелектуальної власності, що підлягають обов'язковій реєстрації (винахід, корисна модель, промисловий зразок, торговельна марка, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин, порода тварин), так і по відношенню до об'єктів авторського чи суміжних прав.

Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності обов'язково повинен містити:

- назви сторін;

- предмет договору, тобто стосовно яких інтелектуальних об'єктів він укладається;

- номер охоронного документа;

- умову про платність або безоплатність.

Якщо права на один об'єкт належать кільком власникам, то всі дії, пов'язані з переданням прав, визначаються угодою між ними. Коли хтось не хоче передавати права третій особі, то в цьому разі жоден з власників не зможе цього зробити.

Договір про передання виключних майнових прав на торговельну марку теж має певні особливості. У ньому необхідно зазначити, стосовно яких товарів та послуг відбувається передання виключних майнових на торговельну марку. Отже, передання виключних майнових на торговельну марку може відбуватися відносно:

- усіх товарів і послуг, для яких торговельна марка зареєстрована;

- усіх товарів і послуг, за винятком тих, що перелічені в договорі;

- частини товарів і послуг, зазначених у договорі. Передання виключних майнових прав на торговельну марку не

допускається, якщо воно може ввести в оману споживача відносно товару або послуги або відносно особи, що виготовляє товар чи надає послугу. Наприклад, не може бути зареєстрованим договір про передання виключних майнових іншому підприємству (місцезнаходження якого за кордоном), якщо в графічне зображення торговельної марки входить зображення Софії Київської, бо вона знаходиться у Києві.

За договором комерційної концесії сторона (правовласник) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві), відповідно до її вимог, за певну плату, право користуватись комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг, у тому числі право на фірмове найменування і (або) комерційне позначення правовласника, на комерційну інформацію, що охороняється, торговельну марку та ін.

Договір комерційної концесії - це один із новітніх договірних інститутів у цивільному праві України. У світовій практиці відповідний інститут має назву "франчайзинг" (з фр. Franchissage - пільга, привілей). Як форма ведення бізнесу франчайзинг походить із середньовічної Англії, коли громадянам видавалася франшиза (дозвіл) на продаж своїх товарів у межах території міста.

Суть відносин, що виникають унаслідок укладання договору комерційної концесії, полягає в тому, що одна сторона передає іншій за певну плату на певний строк чи безстроково права на використання торговельної марки, фірмового найменування, ноу-хау тощо, надаючи при цьому консультаційну чи технічну допомогу у виробництві й реалізації продукції, виконанні робіт і наданні послуг. Така схема дає великим компаніям можливість розширювати ринки збуту, а малим і середнім - ефективно вести підприємницьку діяльність, використовуючи при цьому засоби індивідуалізації, ноу-хау, репутацію та діловий досвід перших.

За принципом комерційної концесії (або подібно до неї) працюють такі відомі компанії як Coca-Cola, McDonald's, Kodak, Xerox тощо. В Америці саме в галузі франчайзингу зосереджено 60% від усього малого бізнесу.

Предметом договору комерційної концесії є також право на використання об'єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. У договорі комерційної концесії може бути передбачено використання його предмета із зазначенням або без зазначення території продажу товарів.

Основними джерелами національного приватноправового регулювання укладання та виконання зовнішньоекономічних договорів України вважаються такі:

- Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р.;

- Господарський кодекс України від 16.01.2003 р.;

- Кодекс торговельного мореплавства від 23.05.1995 р.;

- Закон України "Про міжнародне приватне право" від 23.06.2005 р.;

- Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 р.;

- Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від

24.02.1994 р.;

- Закон України "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" від 23.12.1998 р.;

- Закон України "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах" від 15.09.1995 р.;

- Указ Президента України "Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні" від 7.10 1994 р.;

- Постанова КМУ та НБУ "Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), що передбачають розрахунки в іноземній валюті" від

21.06.1995 р.;

- Постанова КМУ "Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" від 29.04.1999 р.;

- Постанова КМУ "Порядок віднесення операцій резидентів у разі проведення ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів виробничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного і фінансового лізингу, поставки складних технічних виробів і товарів спеціального призначення" від

30.03.2002 р.;

- Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції , який затверджує Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) від 6.09.2001 р.;

- Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, який затверджує Положення про порядок надання висновків щодо визначення операцій такими, які належать до операцій з давальницькою сировиною, від 26.11.2003 р..

У практиці міжнародної торгівлі широко використовуються різні типові форми контрактів.

Типовий контракт - це своєрідний шаблон угоди чи ряд уніфікованих умов, викладених у письмовій формі, сформованих раніше з урахуванням торгової практики чи звичаїв і прийнятих сторонами, що домовляються, після того, як вони були узгоджені з вимогами конкретної операції.

Найчастіше типові контракти укладаються на біржах. Предметом таких контрактів є: тривале постачання стандартних видів машин та устаткування, споживчих товарів, промислової сировини, масових продовольчих товарів. Це зумовлено такими причинами:

- особливістю масових товарів, зокрема їх внутрішньою однорідністю за фізико-хімічними властивостями, що полегшує уніфікацію умов контрактів при визначенні кількості та якості цих товарів, способів пакування, умов страхування тощо;

- великими обсягами товарів;

- об'єднанням імпортерів, як правило, у великі галузеві організації.

На практиці форма типового контракту передбачає дві частини: узгоджувану та уніфіковану.

Головні переваги використання типових контрактів полягають, по-перше, у попередній підготовці переважної частини тексту, що дозволяє ретельніше його обґрунтувати; по-друге, в скороченні часу на укладання контракту; по-третє, в можливості врахування практичного досвіду торгівлі тієї чи іншої країни.

РЕЗЮМЕ

Система регулювання міжнародного обміну товарами та послугами являє собою сукупність взаємопов'язаних принципів, норм, правил і процедур впливу на формування регіональних і товарних структур експорту й імпорту за допомогою політичних, економічних, фінансових, правових та адміністративних інструментів. У ній виділяються такі рівні: корпоративний, національний, міждержавний, наднаціональний і глобальний.

Зовнішньоторговельна політика - спрямована певним чином діяльність урядових і владних структур, використання таких принципів, методів та інструментів впливу на розвиток зовнішньої торгівлі країни, завдяки яким забезпечується виконання певних завдань та реалізація національних інтересів.

Вільна торгівля - означає політику державного невтручання у сферу міжнародної торгівлі, коли міжнародна торгівля формується на основі вільної гри стихійних сил попиту і пропозиції в межах міжнародного ринку.

Протекціонізм є політикою держави, що спрямована на захист національного господарства від іноземної конкуренції, а також на поширення свого економічного впливу на зовнішні ринки.

Правове регулювання міжнародної торгівлі означає одночасне підпорядкування зовнішньоекономічних відносин кожної країни двом відносно самостійним, але взаємопов'язаним системам права: міжнародному та національному. Відповідно до цього норми, які регулюють зовнішню торгівлю, являють собою комплекс міжнародно-правових та національно-правових норм.

Міжнародні організації - це об'єднання урядів двох або більше держав, діяльність яких спрямовується на вирішення певних спільних питань чи створення суспільно важливих проектів. Кожен уряд як член міжнародної організації діє від імені своєї держави і представляє її інтереси, поважаючи її суверенітет.

Правовою формою, що опосередковує зовнішньоторговельні операції, виступає зовнішньоторговельна угода. У міжнародній торговельній практиці існують різноманітні договори, їх зміст залежить