Міжнародні організації - Кучик О.С - 1.1.3. СНД — важливий напрям зовнішньої політики України

1.1.3.1. Україна — країна-учасниця Співдружності

Україна як одна з держав-засновниць СНД розвивала співробітництво з іншими державами, базуючись на основоположних для неї документах — "Основних напрямках зовнішньої політики", Концепції національної безпеки, Угоді про створення Співдружності СНД від 8 грудня 1991 року із Застереженнями Верховної Ради України про Співдружність Незалежних Держав.

Ці документи, що стали частиною національного законодавства, разом з іншими законодавчими актами визначали загальну позицію України щодо СНД. Зазначена позиція давала можливість з достатньою повнотою реалізувати національні інтереси України у відносинах з колишніми республіками, а нині самостійними державами як у рамках Співдружності, так і в двосторонніх відносинах.

Розглядаючи СНД як механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями, Україна вважає участь у СНД важливим вектором своєї зовнішньої політики. Вона не підтримувала спроб інституціалізації форм міждержавного співробітництва, здатної перетворити Співдружність на державну структуру конфедеративного чи федеративного типу [19, с. 631; 21, с. 317]. При цьому наша держава заперечувала надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права.

Україна у ставленні до СНД виходить насамперед із реалій економічної доцільності існування Співдружності, розвитку тісних і взаємовигідних торговельно-економічних відносин між державами-членами, які покликані розв'язати проблеми економічного характеру, що виникли після розпаду СРСР. Від самого початку формування процесу СНД наша держава виступала з пропозиціями, які передбачали трансформування СНД у раціональний механізм економічного співробітництва, спрямований на створення зони вільної торгівлі з урахуванням вимог ГАТТ/СОТ, оптимізацію її структури, створення механізму сприяння інтеграції країн СНД у світовий економічний простір.

Співробітництво у рамках СНД у всіх сферах діяльності Україна розглядає в загальному контексті своїх національних інтересів. При цьому в політичній сфері виходить з того, що вона як незалежна держава самостійно формує позицію щодо проведення активної і гнучкої політики в межах СНД, яка повинна забезпечувати реалізацію її національних інтересів.

Україна відстоює право кожної держави-учасниці СНД самостійно визначати напрямки своєї власної політичної діяльності в рамках Співдружності, змінювати форми участі в СНД або припинити цю участь взагалі, а також самій вирішувати, які угоди та інші документи в рамках СНД можуть бути нею підписані, а які — ні [11, с. 57]. Цим постулатом міжнародного права Україна постійно керувалася і буде керуватися, формулюючи таким чином свою принципову позицію.

Україна виступала і виступає проти перетворення СНД на державне утворення зі своїми органами влади й управління. Координаційні інститути не можуть виконувати владні функції, їхні рішення для України є лише рекомендаційними. Тому вона й надалі уникатиме участі в інституціалізації форм міждержавного співробітництва, здатного перетворити СНД у наддержавну структуру. В разі набуття подібної тенденції домінуючого характеру, вона залишає за собою право переглянути своє ставлення до участі у Співдружності.

Готуючи документи про утворення та функціонування Співдружності, уряд Б. Єльцина навмисне не визначав статусу цього міждержавного утворення [19, с. 631]. Вважалося, що колишні радянські республіки все одно висловляться за еволюцію СНД у напрямку об'єднання в єдину державу, бо не можуть існувати відірвано від Росії [19, с. 631]. В ініційованих Москвою документах — Угоді про сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992), Договорі про колективну безпеку (травень 1992), Договорі про укладання Економічного союзу (вересень 1993) передбачалося утворення наднаціональних органів, здатних розв'язувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими та виконавчими органами членів Співдружності.

У військово-політичній сфері Україна стоїть на позиції неучасті в угодах військово-політичного характеру на геополітичному просторі колишнього СРСР, адже тоді вони суперечили б проголошеному

Верховною Радою України прагненню в майбутньому набути нейтрального статусу. Верховна Рада й Президент України Л. Кравчук ретельно слідкували за тим, щоб Співдружність не переросла у військово-політичний блок, а тим більше у новий варіант Радянського Союзу. За 1992—1993 роки Радою голів держав та Радою голів урядів держав СНД було схвалено близько 400 угод, рішень та інших документів, зокрема й таких, що надавали інститутам Співдружності наддержавних повноважень, розширюючи шлях до всеохоплюючої інтеграції. З цієї кількості Україна підписала не більше 200 документів, які не загрожували її суверенітету [19, с. 631].

Відомо також, що Україна виступає за єдність Європи, тому вважає створення нових військо-політичних блоків у регіоні ОБСЄ поверненням до блокової політики, несумісної з вимогами часу [11, с. 57]. З огляду на це Україна й надалі йтиме шляхом власної військової доктрини й реформування національної армії, вважаючи пріоритетними напрямами своєї зовнішньої політики сприяння створенню надійної всеохоплючої системи загальної Європейської безпеки. Україна гарантує виконання міжнародних зобов'язань, які випливають для неї з договорів колишнього СРСР. Шляхом знищення всіх ядерних арсеналів під ефективним міжнародним контролем наша держава, як відомо, прагнутиме набути статусу без'ядерної та позаблокової.

Україна не має жодних територіальних претензій до сусідніх держав, у тому числі до держав-учасниць СНД. Водночас свої державні кордони, що склалися на період розпаду СРСР, вона вважає непорушними.

Як відомо, Україна не підписала і не ратифікувала Статут СНД а огляду на те, що він містить цілий ряд положень, які суперечать чинному законодавству України. Зокрема, статті 4, 11, 12—14, 19, 21, 22, 25—28, 30—34, 36 фактично передбачають перетворення СНД на державне утворення зі своїми органами влади і управління.

Вищим органом СНД є Рада глав держав, за нею Рада голів урядів, а далі — координуючі інститути. Наприкінці 1996 року їх діяло 80, а в 67 з них Україна брала участь. 99 % усіх пропозицій України береться до уваги в проектах текстів декларацій [19, с. 188].

Таким чином, Україна має в СНД юридичний статус асоційованого члена (хоч і є однією із засновниць СНД), не більше. Україна не взяла участі в Митному і Платіжному союзах. Вона не бере участі в органах військового співробітництва й дотримується визначеного Декларацією про державний суверенітет позаблокового статусу спостерігача і в Міжнародній Асамблеї. Те, що Україна, проявивши гнучкість, наполягала на своєму асоційованому членстві в Економічному союзі, можна вважати перемогою молодої української дипломатії. Подібний статус дає можливість брати участь тільки в тих програмах, які дійсно потрібні Україні. З іншого боку, в українській зовнішній політиці прийшов період здорового прагматизму. Україні потрібно мати представництво в усіх органах СНД, які дійсно мають реальні можливості вирішувати проблеми української економіки чи інших галузей.

В Ашхабаді 23 грудня 1993 року члени Співдружності уклали Угоду "Про загальні умови і механізм підтримки розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць СНД". Україна ратифікувала її.

14 березня 1995 року на товари, вироблені виробничою кооперацією, між підприємствами СНД поширювався пільговий митний режим. Україна уклала такі міжнародні договори з Азербайджаном, Грузією, Туркменістаном, Казахстаном, Узбекистаном та Киргизією. У межах виробничої кооперації укладено угоди з міністерствами і відомствами Росії (9), Молдови (3), Туркмені-стану (2), Казахстану (2), Вірменії (1), Киргизії (1). Між підприємствами Мінмашпрому України і СНД підписано 693 угоди, з них 642 — з Росією. Обсяг взаємопоставок становив 9387 тис. дол., з них на Росію припадало 8900 дол. [21, с. 189].