Національна економіка - Носова О.В. - 4.2. Ринкові моделі національних економік

У найбільш розвинених країнах умовно виділяють три основні моделі розвитку національних економік:

- неоліберальну економіку англосаксонського типу, або спрощено-ліберальну (американську) модель;

- модель соціально-орієнтованої економіки (німецька модель);

- східно-азійську (японську модель).

Ліберальна модель є характерною для англосаксонських країн - США, Великої Британії, Нідерландів, Ірландії, Нової Зеландії. Ці країни першими стали на шлях капіталістичного розвитку, їх соціально-економічне піднесення базується на домінуванні принципів вільної конкуренції і зведенні до мінімуму ролі держави. Американська модель орієнтується на досягнення особистого успіху економічної людини через всебічне заохочення підприємницької активності. Модель називається ліберальною, оскільки вільна конкуренція не передбачає держаної підтримки окремих виробників і протекціоністських заходів у сфері зовнішньої торгівлі і валютних відносин.

Відмінними рисами американської моделі є низька питома вага держаної власності, високий рівень продуктивності праці, законодавче забезпечення максимальної дії принципів конкуренції, низька питома вага держаних витрат у структурі ВВП, високий рівень соціальної диференціації.

Теоретичне підґрунтя американської моделі формують два провідних напрямки сучасної економічної думки - кейнсіанство і монетаризм. Інструментарії цих економічних шкіл мають суттєві відмінності. Практичне їх використання визначається політичною орієнтацією партій, які перебувають при владі. Республіканці у США і консерватори у

Великій Британії будують свою економічну політику в основному на принципах монетаризму. Переважно кейнсіанські методи використовують демократи у США та ліберали у Великій Британії. Під час президентства у США представників Демократичної партії Ф.Д. Рузвельта (04.03.1933 - 12.04.1945 рр.) і Б.Клінтона (20.01.1993 - 20.01.2001 рр.) зростали державні витрати на розвиток соціальної сфери, в більшій мірі підтримувалися малозабезпечені версти населення, надавалися пільги певним галузям економіки з метою стимулювання сукупного попиту. Президенти США від Республіканської партії Р. Рейган (20.01.1984 - 20.01.1989 рр.) і Дж. Буш-молодший (20.01.2001 - 20.01.2009 рр.) найбільш послідовно реалізовували монетаристські заходи - зменшення податків на корпорації і особистих прибуткових податків, обмеження урядових витрат шляхом скорочення соціальних програм, проведення жорсткої грошово-кредитної політики з метою подолання інфляції, перегулювання підприємницької діяльності.

У витратах виробництва близько 70 % припадає на оплату праці. Значний рівень заробітної плати має два важливі наслідки. По-перше, як зазначалося вище, це високий рівень продуктивності праці. І по-друге, це досконалий менеджмент, який орієнтується на впровадження працезберігаючих методів виробництва. Американські фірми відрізняються чіткою спеціалізацією управлінців. Вища ланка менеджерів фірми (рада директорів) займається вивченням перспектив розвитку підприємства, середня ланка - маркетингу, нижча ланка (майстри) - удосконаленням трудових відносин з метою підвищення продуктивності праці.

Особливістю американської моделі є лідерство у сфері науково-технічного прогресу (НТП). На США припадає 20 % світового експорту наукомісткої продукції. Американські корпорації протягом багатьох років незмінно утримують першість у світі за такими напрямками НТП, як виробництво літаків і аерокосмічного обладнання, надпотужних комп'ютерів та їх програмного забезпечення, лазерної техніки, засобів зв'язку, напівпровідників та інтегральних схем, медичних приладів, продуктів біотехнологій. Якщо внутрішній ринок США характеризує жорстке антимонопольне регулювання, то лідерство американських фірм по зазначеним інноваційним виробництвам дозволяє отримувати їм монопольний прибуток на світовому ринку. Жодна країна світу не вкладає у розвиток освіти, наукових досліджень, технологічних розробок стільки коштів як США. Саме це і обумовило домінування США у сфері НТП. Пріоритетність НТП забезпечується завдяки інвестиціям у людину. Результатом такої політики є відповідна структура національного багатства США, приблизно % якого складає людський капітал.

Висока конкурентоспроможність американської моделі дозволила національній валюті США понад 50 років виконувати функцію світових грошей. Незважаючи на послаблення американського долара в останні десятиліття його провідна роль у світовій валютно-фінансовій системи зберігається і це надає суттєві додаткові переваги економіці США.

Модель соціально-орієнтованої економіки (соціально-ринкового господарства) притаманна континентальним країнам Західної Європи, а також Канаді та Ізраїлю. Оскільки цю модель було започатковано у Німеччині і вона набула в цій країні найбільш системного розвитку, її ще називають німецькою моделлю. До відмінних особливостей моделі соціально-ринкового господарства слід віднести:

- достатньо високу питому вагу у структурі власності підприємств державної форми власності;

- значні державні видатки на реалізацію соціальних програм;

- високий рівень оподаткування приватного сектору і населення зі значними доходами;

- сприяння розвитку конкурентного середовища через державну підтримку малого і середнього бізнесу;

- використання поряд з податково-бюджетними і грошово-кредитними важелями макроекономічного регулювання засобів інвестиційної і структурної політики, а також регулювання зайнятості.

Модель соціально-орієнтованої економіки сформувалася у країнах, державна і політична незалежність яких утвердилася дещо пізніше порівняно з країнами американської (ліберальної) моделі. Саме це і обумовило необхідність активного впливу держави на розвиток економіки через підтримку підприємницької діяльності державними замовленнями, податковими пільгами і субсидіями. Для країн з соціально-орієнтованою економікою характерним є поєднання ринкових відносин з непрямими методами державного регулювання економіки, які нерідко набувають домінуючого значення. Переплетіння ринкового механізму з державними методами регулювання, розвиток поряд з потужним державним сектором різноманітних за рівнем усуспільнення приватних підприємств, а також висока соціальна спрямованість функціонування економіки дають підставу класифікувати модель соціально-ринкового господарства як змішану економіку.

Якщо американська модель базується на ідеях кейнсіанства і монетаризму, який вважається одним із напрямків неолібералізму, то методологічну основу соціально-орієнтованої економіки складають виключно неоліберальні принципи. Методологічні засади соціально-ринкового господарства розробили представники фрейбурзької школи неолібералізму у Німеччині В. Ойкен (1891-1950), А. Мюллер-Армак (19011978), Ф. Бем (1895-1977), В. Репке (1899-1966), Л. Ерхард (1897-1977) та ін. Неоліберали створили власне вчення на основі синтезу і подальшого розвитку ідей нової історичної школи і соціального напрямку, які панували у Німеччині в кінці XIX - на початку XX ст., а також принципів традиційного лібералізму. В.Ойкен критикував історичну школу за те, що поза її увагою залишилися домінуюча роль економіки, що вона зосередилась на виховній та інституціональній функціях держави, залишивши поза увагою її вплив на економіку. Головним важелем економічного зростання В.Ойкен вбачав регулювання монополії і конкуренції.

Діяльність держави, на думку представників фрейбурзької школи, має бути спрямована на недопущення монополізації, яка б руйнувала досконалу конкуренцію, порушуючи дію ринкових регуляторів виробництва. Держава повинна сприяти розширенню приватного сектора, стимулювати населення інвестувати заощадження у виробництво через надання кредитів для придбання акцій, відкриття нових підприємств, будівництва тощо. А. Мюллер-Армак першим сформулював ідею створення соціально-ринкового господарства, у межах якого "принцип свободи ринку поєднується з принципом соціальної рівності". Економічна діяльність держави має забезпечити конкуренцію і вирівнювання доходів населення через раціональну фіскальну політику.

На відміну від класичного лібералізму, теоретики соціально-ринкового господарства вважали, що конкурентний порядок не може встановитися сам по собі, його має встановити держава. Для забезпечення у суспільстві соціальної злагоди держава через прогресивну систему оподаткування акумулює у бюджеті значні кошти, які спрямовуються на фінансування соціальних потреб. Ці витрати здійснюються відповідно до затверджених програм за такими напрямками, як забезпечення державних службовців, дотації і виплати незахищеним прошаркам населення і багатодітним родинам, стимулювання різних форм заощаджень, надання пільгових позичок, дотацій та поручительство держави для отримання цільових кредитів, підтримка певного рівня цін на окремі види товарів, дотації в зовнішньо-торгівельній сфері тощо.

Методологічні розробки представників фрейбурзької школи було реалізовано у Німеччині у кінці 1940-х - на початку 1960-х рр. Л. Ерхардом, який вдало поєднував у собі теоретичні знання і досвід політика-практика. Здійснені під керівництвом Л.Ерхарда економічні реформи сформували модель соціального ринкового господарства, у якому держава активно втручається в економіку з метою забезпечення конкуренції і соціальних гарантій.

У 1950-х рр. у Західній Європі розпочався процес міжнародної економічної інтеграції. Європейські країни нині знаходяться на вищому етапі розвитку інтеграції - етапі економічного союзу, якого не досягло жодне з понад 30 існуючих у світі інтеграційних угрупувань. У Європі сформувався спільний ринок, що означає не лише вільне переміщення товарів, а й капіталу і робочої сили. Майже десять років у європейських країнах функціонує єдина валюта - євро, та здійснюється спільна валютно-фінансова політика. Єдність європейських країн дозволила їм використати ефект системності, який полягає у досягненні узгодженості економічних процесів. Величезна місткість європейського ринку інвестиційних і споживчих товарів через реалізацію ефекту масштабу також створила додаткові конкурентні переваги європейським країнам, в тому числі і невеликим, які не можуть претендувати на світове лідерство, але створили ефективну економіку і забезпечили населенню високий рівень добробуту.

Німеччина, маючи найпотужніший у Європі економічний потенціал, є основним локомотивом Європейського Союзу. Сформована у Німеччині модель соціально-ринкового господарства нині стала надбанням усіх європейських країн. З цієї причини останні роки модель соціально-орієнтованої економіки ідентифікують як європейську. Головним результатом розвитку європейських країн відповідно до моделі соціально-ринкового господарства є стале формування потужного прошарку середнього класу, який став основним платником податків, надавши стабільності фінансовій системі. Високий рівень добробуту європейців забезпечує не лише достатнє споживання, яке стимулює розвиток виробництва. Високі статки населення європейських країн є також надійним джерелом заощаджень, завдяки яким здійснюються інвестиції і досягається економічне зростання. Водночас у європейських країнах виникла низка проблем, які є наслідками значного соціального навантаження на держаний бюджет. Головними з них є:

o низька мотивація місцевого населення до праці у непрестижних сферах діяльності;

o зростання безробіття в умовах високої соціальної захищеності населення;

o відтік капіталу і висококваліфікованих фахівців у країни з меншим податковим навантаженням;

o посилення інфляції і зростання дефіциту держаних фінансів.

o Надмірний соціальний тиск на фінансову систему країн Євросоюзу в останні роки призвів до того, що рівень інфляції став значно вищим, ніж в інших високо розвинутих країнах. Так, якщо в США у 2010р. рівень інфляції склав 1,4 %, то у країнах Євросоюзу - 1,9 %. Отже, для функціонування моделі соціально-ринкового господарства актуальним є обґрунтування гранично допустимого навантаження соціальних витрат на державні фінанси.

Східно-азійська модель національної економіки сформувалася у 1950-1960-х рр. у Японії, тому її ще називають японською. В цей період у Японії середньорічні темпи приросту ВВП склали 9,4 %, а у провідних країнах Західної Європи даний показник був близько 5-6 °%. У 1960-1973 рр. середні темпи зростання японської економіки досягли 14 %. Висока динамічність економічного розвитку Японії, яка спостерігалась протягом тривалого часу, дала підстави заявити про появу японської моделі. Ця модель також стала основою розвитку економік таких країн, як Південна Корея, Тайвань і Сінгапур. До особливостей японської національної моделі слід віднести:

- значно суттєвішу ніж в країнах американської і європейської моделей роль держави у регулюванні економічних процесів при невеликій частині державної власності;

- переплетіння капіталу банківських і промислових компаній через взаємне володіння акціями при вкрай незначній індивідуальній власності на акції;

- об'єднання великих компаній з малими і середніми;

- безумовний пріоритет інтересів нації, компанії і виробничої групи над інтересами особистості;

- експортну орієнтацію національної економіки. Забезпечення макроекономічної рівноваги японської економіки досягається через політику структурної збалансованості. Для реалізації такої політики у 1960-х рр. Японія скористалася ідеями Нобелівського лауреата В. Леонтьєва. На прохання японського уряду ним було розроблено міжгалузевий баланс країни, який складався з 2000 позицій. На основі міжгалузевих потоків продукції на загальнодержавному рівні розробляється система планів, програм і прогнозів, які мають індикативний характер, тобто показують бажані для суспільства орієнтири соціально-економічного розвитку. Загальнодержавні плани враховуються при розробці планів корпораціями. Водночас, напередодні складання загальнодержавних планів проводяться консультації з найбільшими компаніями для врахування на національному рівні їх планів. Хоча держане планування і є індикативним, проте за існуючою традицією вказівки вищих посадовців є обов'язковими для виконання корпораціями. Щоб забезпечити структурну збалансованість, японський уряд став використовувати виключно адміністративний інструмент регулювання - щорічні квоти розвитку галузей.

Японський фінансовий капітал у порівнянні з Північно-Американським і Західноєвропейським відрізняється двома рисами. Перша з них - це значно ширша мережа взаємопов'язаних компаній. В Японії законодавчо встановлено, що компанія не може володіти власними акціями, а мати у власності акції інших компаній можна лише в межах 5-10 %. Друга визначна риса - це вкрай низька частка акцій у індивідуальній власності, близько 90 % акціонерного капіталу належить корпораціям. Зазначені особливості створюють переваги для розвитку акціонерних компаній, оскільки з боку акціонерів відсутній тиск щодо виплати значних дивідендів. Головним мотивом придбання акцій є встановлення договірних зв'язків і забезпечення стабільного розвитку.

Переплетіння банківського і промислового капіталу також забезпечується через систему кредитування. Комерційні банки надавали великим компаніям, в першу чергу експортним, значні кредити на вигідних умовах під гарантію міністерства фінансів і державного банку. При взаємному володінні акціями комерційні банки допускали наявність у промислових корпорацій значної заборгованості. Така система забезпечувала корпораціям стабільність фінансових ресурсів і не примушувала залучати інвесторів через фондову біржу.

Структура японської економіки відрізняється значною питомою вагою і стійкістю підприємств малого і середнього бізнесу. Невеликі підприємства домінують не лише у роздрібній торгівлі, ресторанному бізнесі, інших сферах послуг, але і у обробній промисловості, будівництві. У обробній промисловості близько % зайнятих працює на підприємствах, які мають до 300 робочих місць. Особливістю функціонування такої структури є об'єднання великих компаній із дрібними і середніми через переплетіння капіталів і особисту унію. Основою такого об'єднання виступає виробнича кооперація, фінансування спільних проектів. Понад 60 % дрібних і середніх компаній обробної промисловості охоплені субпідрядними відносинами. Законодавство обмежує концентрацію капіталу таким чином, щоб дрібні і середні компанії не поглиналися великими, а підпорядковувалися їм. Співпраця великих компаній з малими і середніми дає можливість використати такі суттєві конкурентні переваги останніх, як здатність швидше пристосовуватися до змін попиту споживача та економії на заробітній платі (в середньому зарплата на малих і середніх підприємствах складає близько 60 % рівня оплати праці на великих підприємствах).

Становлення японської моделі відбувалося в умовах, коли у суспільстві панував принцип "Наша фірма - наш дім". Даний принцип реалізовувався в тому, що на великих фірмах працівники високої класифікації (менеджери, інженери) працювали упродовж всього свого трудового стажу. Стабільність виробничого персоналу разом з високою кваліфікацію японських працівників (близько 90 % з яких мають ступінь бакалавра), а також мотивація щодо підвищення якості продукції є важливими ознаками організації праці в японських компаніях. Середній японський робітник відпрацьовує за тиждень на 10 годин більше, ніж американець або західно-європеєць. Як на початковому етапі розвитку моделі, так і нині її характерною відмінністю є значно нижчій рівень безробіття, ніж у інших розвинутих країнах. У 2010 р. рівень безробіття у США і країнах Євросоюзу склав 9,6 %, а в Японії - лише 5,0 %. Таке використання робочої сили визначається системою оплати праці, яка включає три складових - базову ставку, понаднормові і преміальні виплати. Оскільки в японських компаніях до прийняття рішень залучають широке коло працівників, то диференціація оплати праці не є значною. Якщо в Японії після сплати податків середній оклад директора-розпорядника приблизно у 10 разів перевищує заробіток самого низькооплачуваного працівника, то у США - в середньому у 100 разів. Заробітна плата японських працівників нижча, ніж у інших розвинутих країнах.

Значна руйнація економічного потенціалу Японії під час другої світової війни і фактично повна відсутність власних корисних копалин обумовили імпортозалежний характер японської економіки на межі 1940-50 рр. Досягненням японської моделі розвитку стала швидка трансформація економіки з імпортозалежної у експортоорієнтовану. Це було зроблено завдяки системі протекціоністських заходів з боку держави, а також цілеспрямованій діяльності фірм. Для обмеження імпорту було запроваджене квотування валютних витрат на його оплату. Компанії, які працювали на експорт, отримували від держави суттєві фінансові пільги.

Для забезпечення конкурентоспроможності японських товарів на світовому ринку у 1950-60-ті рр. Японія більш, ніж будь-яка інша країна, закуповувала у США, Канади та інших країн Західної Європи ліцензії. На основі імпорту новітніх технологій було швидко налагоджено масовий випуск якісних товарів. У подальшому таке виробництво постійно вдосконалювалося японськими фахівцями. З 1980-х рр. японські компанії стають лідерами на світовому ринку з експорту наукомістських товарів, таких як роботи, електронна техніка, верстати з програмним забезпеченням, засоби зв'язку, обладнання для атомної енергетики.

В останні десятиліття японська модель розвитку економіки зазнала суттєвих змін, а саме:

o у економічній політиці держави здійснено перехід від адміністративно-фінансового регулювання (кредитна експансія, контроль за процентною ставкою, пільги великим компаніям) до непрямих методів впливу на економічні процеси (стримування інфляції, контроль за грошовою масою, дотримання стабільності курсу національної валюти);

o у 1978-1988 рр. було реалізовано дві національні програми по реструктуризації депресивних підприємств у суднобудуванні, металургійній, хімічній, текстильній і швейній промисловості; без державної підтримки продукція цих галузей втратила конкурентоспроможність і почала заміщуватися імпортом;

o для усунення надмірної експортної орієнтації було надано пільги імпортерам; таким чином виробництво в більшій мірі було спрямовано на внутрішній ринок, який є стабільним порівняно зі світовим;

o ревальвація ієни у 1985-1991 рр. по відношенню до долара США на 37,5 % дещо стримала експорт товарів із Японії, стимулювала експорт капіталу;

o в умовах підвищення рівня заробітної плати і зростання світових цін на енергоносії і сировину Японія все більше стала переорієнтовуватися на ресурсозберігаючі і наукомісткі технології, виробництво стало розвиватися на основі власних, а не імпортованих технологій, суттєво посилилися коопераційні поставки японським компаніям з їх філіалів і спільних підприємств з-за кордону.