Національна економіка - Носова О.В. - РОЗДІЛ 3. ЧИННИКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Тема 11. ІНСТИТУЦІЙНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

11.1. Реформування відносин власності в економіці України

Становлення нової системи господарювання завжди вимагає зміни інституційної структури економіки. Для трансформаційної економіки інститути є критичним бар'єром, адже вони або відповідають основоположним принципам соціально-ринкової економіки і створюють стимули для бізнесу, або стають перепоною прозорим діловим операціям внаслідок значного зростання трансакційних витрат.

Найбільш важливими інституційними чинниками розвитку національної економіки є реформування відносин власності, розвиток конкуренції та становлення підприємництва.

Основою для всіх інших напрямків інституційної перебудови є реформування відносин власності, яке відбувається в Україні у формі приватизації державного житлового фонду, державних підприємств і землі.

Перший напрямок здійснюється найбільш успішно. На кінець 2008 р. приватизовано більше 75 % сукупного житлового фонду країни.

Житло передається в приватну власність громадян на неконкурентній основі безоплатно в межах установлених нормативів і з оплатою наднормової житлової площі.

В еволюції другого напрямку перетворення відносин власності - приватизації державних підприємств - виділяють декілька етапів:

- перший (1993-1995), коли превалювала змішана - грошово-сертифікатна форма привласнення майна державних підприємств;

- другий (1996-1999) - етап масової сертифікатної приватизації (з використанням приватизаційних майнових сертифікатів (ПМС) і компенсаційних сертифікатів (КС));

- третій (почався у 2000 р.) - етап індивідуальної грошової приватизації.

Згідно із Законом України "Про приватизацію державного майна" під приватизацією розуміють відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України.

Під час приватизації промислових підприємств застосовувалися як конкурентні (комерційний і некомерційний конкурс, продаж з аукціону), так і неконкурентні способи (оренда з викупом, викуп товариством покупців). Вибір конкретного способу приватизації визначається групою приватизованого об'єкта (А, Б, В, Г, Д, Е, Ж) і рішенням органа приватизації. У 1992-1997 рр. переважали неконкурентні способи. У 1992-1995 рр. на їх частку припадало в цілому 72 %, у 1996 - 58,1 %, а у 1997 - 54,6 % приватизованих об'єктів. Тільки у 1999 р. ситуація кардинально змінилася на користь конкурентних способів: на аукціонах було продано 37,6 °% об'єктів, на комерційних конкурсах - 4,6 %, на некомерційних конкурсах - 0,6 % і 43 % склав біржовий продаж акцій ВАТ.

Формально приватизація була спрямована на подолання відчуженості безпосереднього виробника від засобів виробництва, яке існувало в соціалістичному суспільстві. Цьому повинні були сприяти як принцип безоплатності, так і пільги трудовим колективам. Проте на практиці відбулося не подолання відчуженості, а фактичне її закріплення . Навіть у випадку, коли робітник ставав акціонером, це не означало, що він перетворювався на реального співвласника підприємства, оскільки права міноритарних акціонерів не були захищені.

Під час приватизації майна державних підприємств набули розповсюдження численні факти порушення приватизаційного законодавства. Крім незаконного скуповування у населення ПМС, у ході реформування відносин власності мали місце й інші правопорушення [2], кількість яких постійно збільшувалася1. Особливий суспільний резонанс мали злочини, пов'язані з нанесенням шахрайською діяльністю деяких фінансових посередників матеріальної і моральної шкоди вітчизняним інвесторам .

По завершенню сертифікатної приватизації з'явилися нові тіньові позаприватизаційні схеми, що дозволяють придбавати майно підприємств по занижених цінах і без якоїсь серйозної конкуренції. Вони реалізуються за допомогою процедури примусового відчуження майна підприємств-боржників, ініційованої податковою адміністрацією або іншими державними структурами. Можливості для використання подібних схем створюються неузгодженістю приватизаційного законодавства і процедур примусового відчуження заарештованого майна, що дозволяє продавати останнє по ліквідаційній вартості, яка у декілька разів менше залишкової3.

Результатом позаприватизаційних схем продажу державного майна є зменшення надходжень коштів від приватизації до бюджету, втрата ринку портфельних інвестицій, знецінювання контрольних пакетів акцій, запропонованих для продажу промисловим інвесторам, а також тінізація процесів зміни власника державних підприємств, оскільки найчастіше залишається невідомим як ім'я нового власника, так і його подальші плани щодо використання набутого майна.

В силу значних масштабів поширення протиправних дій і порушень у ході приватизації майна державних підприємств, можна стверджувати, що вона перетворилася на глибоко криміналізований процес. Це істотно вплинуло на негативне ставлення до неї з боку великої частини населення і сприяло дискредитації самої ідеї ринкових реформ [10].

Реформи відносин власності відбулися і в аграрній сфері економіки. Вони почалися у 1992 р. із передачі громадянам України в приватну власність (на безоплатній основі) земельних ділянок для ведення особистих підсобних господарств. Одночасно відбувався процес перетворення колгоспів і радгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), яким земля передавалася в колективну власність. Надалі (1995 р.) майно і землі КСП ділилися на число його членів (включаючи пенсіонерів), і в такий спосіб визначався розмір умовного земельного і майнового паю, що міг бути безплатно отриманий ними в приватну власність у випадку виходу з КСП. Право на одержання земельного і майнового паю засвідчувалося земельним і майновим сертифікатами, що підлягали усім видам цивільного обігу.

Станом на 01.01.2009 року 12,3 млн громадян на площі 4,0 млн га реалізували своє право на отримання земельних ділянок у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, ведення особистого селянського господарства, садівництва, індивідуального дачного та гаражного будівництва згідно з рішеннями сільських, селищних та міських рад, що становить 86 % від кількості громадян, які мають право на приватизацію наданих їм у користування земельних ділянок. Цим громадянам видано 5,6 млн державних актів на право власності на земельну ділянку, що становить 45 % від кількості осіб, котрі приватизували свої земельні ділянки [11].

Площа земель, переданих у власність недержавним сільгосппідприємствам, станом на 01.01.2009 становить 31,2 млн га або 51,7 % земельного фонду України, з них сільськогосподарських угідь передано 28,9 млн га або 69,3 % від загальної площі продуктивних земель.

З 11942 сільськогосподарських підприємств, землі яких підлягають паюванню, реформовано на засадах приватної власності на землю і майно 11917 господарств. Створено 32545 нових агроформувань ринкового типу, з них 23,4 % складають товариства з обмеженою відповідальністю, 16,3 % - приватні (приватно-орендні) підприємства, 2,1 % - акціонерні товариства, 3,7 % - сільськогосподарські кооперативи, 35 % - фермерські господарства, 19,5 % - інші суб'єкти господарювання [12].

Тому, хоча існує ще чимало проблем, пов'язаних із вирішенням питання про купівлю-продаж землі, виділенням земельних ділянок у натурі, оцінкою землі, створенням системи реєстрації прав власності на нерухомість, орендою майнових паїв і інших організаційно-технічних проблем, децентралізацію земельної власності можна вважати здійсненим фактом. Державна монополія на землю замінилася монополією приватною. Сільська частина населення країни одержала у власність обмежений капітальний ресурс, реальна ціна якого по-справжньому ще не визначена через відсутність ринку землі1, але є підстави вважати, що вона буде вищою за кадастрову оцінку.

Головним результатом процесу приватизації стала диверсифікація форм власності, тобто був покладений початок формуванню класичної державної, приватної, колективної й інших форм власності. Починаючи з 1995 р. у вітчизняній економіці переважає частка недержавного сектора, яка продовжує неухильно зростати.

Проте, незважаючи на докорінні зміни форми власності, у даний час не спостерігається істотна позитивна динаміка ефективності роботи приватизованих підприємств. Серед причин, що нівелюють економічний ефект приватизації, можна назвати:

- несприятливе макроекономічне і мікроекономічне середовище, що заважає приватизованим підприємствам реалізувати наявний у них потенціал;

- недостатній розвиток конкурентного середовища, що дозволяє підприємствам-монополістам зневажати введенням інновацій і провокує зловживання монопольним становищем;

- орієнтацію державної економічної політики в питанні боротьби з тіньовим сектором економіки на методи всеосяжного контролю за діяльністю підприємств, а не на створення сприятливих умов для їхньої легальної діяльності.

Моніторинги діяльності приватизованих підприємств, проведені Міжнародним центром політичних досліджень, показали, що зміна форми власності тільки в тому випадку має позитивний вплив на роботу підприємств, якщо супроводжується якісною внутрішньою перебудовою структур управління, формуванням нового стилю мислення власників і менеджменту, реформуванням систем контролю, виробництва і мотивації робітників [13, 20].

Аналіз сучасного стану розвитку відносин власності в Україні показує, що незважаючи на істотні зміни в цій сфері, які відбулися за роки реформ, процес становлення форм власності ще далекий від завершення. Він гальмується, насамперед, недостатньою специфікацією прав власності.

Специфікація певного права власності означає визначення того, хто, з яким об'єктом, що саме, при яких умовах і обмеженнях може безперешкодно робити, і який гарант буде перешкоджати втручанню інших суб'єктів в реалізацію свого права даним суб'єктом.

В Україні права власності визначені нечітко. Це виявляється в тому, що не тільки з формально-правової, але і зі змістовно-економічної точки зору, так само як і в організаційно-інституційному плані ніхто достеменно не знає, якими правами власника і на які об'єкти він володіє, яку, за що і перед ким несе відповідальність, хто ще має якісь права на його власність і т.п. Така ситуація стала наслідком того, що, відмовившись від функції контролю за виробничо-фінансовою діяльністю на мікрорівні, держава не створила цілісну систему захисту прав власників - акціонерів, вкладників банків, інвесторів.

Слабка специфікація прав власності призводить до наступних негативних наслідків:

- збільшує трансакційні витрати обміну легально зафіксованими правочинностями. Це заважає попаданню їх у руки власників, що зможуть розпорядитися ними найбільш ефективно. Тому економічні суб'єкти вдаються до позалегальної специфікації прав власності, крайнім випадком якої є виведення активів із корпорації як об'єкта права в тіньову економіку або за рубіж;

- гальмує процес формування класичної державної власності, становлення якої для розвитку ринкової економіки є не менш важливим, ніж ствердження власності приватної;

- робить різноманіття форм власності формальним, оскільки усі вони не захищені в достатній мірі і не диференційовані. Це стосується як недержавної, так і державної форми власності. В існуючій інституційній структурі економіки наявні різноманітні багатошарові перетоки витрат і вигод, як від держави до недержавних власників, так і навпаки. Причому для окремого власника баланс потоків вирішальним чином залежить від зв'язків у владних структурах;

- перетворення відносин власності не змогли "приборкати" політичне вторгнення в економічні процеси, а навпаки, створили додатковий інструмент, за допомогою якого фінансова і політична еліта зберегла й усталила свою владу, "приватизувавши" державні правочинності. Перетворення цих правочинностей в особливі "активи", володіння якими дозволяє претендувати на одержання частини прибутків комерційних структур, негативно позначається на процесах розвитку приватного і корпоративного капіталів;

- сформована система власності забезпечує фактичний контроль вузької групи приватних осіб, тісно пов'язаних із державою, над величезними майновими активами. Проте ця система залишається рухомою в силу реальної можливості переділу власності при змінах у владних структурах (у тому числі і позаекономічними методами).

Істотним недоліком процесу специфікації прав власності в економіці України є зведення його по суті винятково до зміни форм власності, до ствердження приватної власності. У той час, як цей процес передбачає насамперед прояснення і захист прав власності.

За даними дослідження міжнародної організації Property Rights Alliance, у рейтингу захищеності прав власності Україна посідає 82-е місце в списку з 115 країн [14]. Тому не дивно, що широкого поширення у вітчизняній економіці набуло рейдерство - вороже, здійснене проти волі власника захоплення його майна на користь іншої особи, що відбувається поза межами цивільного законодавства; встановлення над майном повного контролю нового власника в юридичному й фізичному розумінні з використанням корумпованості чиновників та (або) із застосуванням сили.

Рейдерство не є виключно українським феноменом, проте порівняно із світовою практикою вітчизняне "загарбництво" має певні особливості. Якщо у розвинутих країнах воно означає по суті скупку акцій у дрібних акціонерів по ціні, що є вищою за ту, що може запропонувати керівництво компанії, то в Україні підприємства не купують, а захоплюють під будь-яким приводом і будь-якими засобами на декілька годин, щоб швидко продати його основні активи замовнику цієї акції. Тому сьогодні рейдерство становить суттєву загрозу економічній безпеці як дрібних та середніх фірм, так і великих промислових підприємств. Не оминуло це явище і фінансовий сектор вітчизняної економіки.

Використання рейдерами недосконалого законодавства та корумпованої судової та нормативно-правової системи з метою порушення принципів прав приватної власності має негативний вплив не тільки на окремі підприємства, але і на загальний інвестиційний клімат вітчизняної економіки, а випадки рейдерських атак на підприємства, що належать іноземним інвесторам значно погіршують міжнародну репутацію України і зводять до мінімуму ймовірність появи нових інвесторів на українському ринку.

За даними антирейдерських організацій [15] про високий рівень рейдерства в Україні свідчать наступні факти:

o в Україні діє щонайменше 40-50 спеціалізованих рейдерських груп, які складаються з досвідчених юристів та економістів;

o рейдерство в країні набуло системного характеру: 3000 захоплень на рік;

o результативність рейдерських атак понад 90 %;

o за експертною оцінкою, щорічний обсяг сегмента поглинань і злиттів (без приватизації) становить понад 3 млрд дол. США;

o середньостатистична норма прибутку рейдера в Україні (за експертними оцінками) становить близько 1000 %;

o українське рейдерство має відчутну кримінальну складову: протиправні дії чиняться із залученням збройних формувань, а інколи - навіть співробітників правоохоронної системи тощо.

В ході рейдерських атак здійснюється тиск на окремих акціонерів, підкуп менеджерів, посадових осіб, створення штучних боргів, підробка статутних та інших документів, силове захоплення підприємств за допомогою підрозділів органів внутрішніх справ та приватних охоронних структур. До замовлення та організації рейдерських дій, що призводять до перерозподілу власності, вдаються окремі потужні промислово-фінансові групи України.

Основними причинами, що зумовлюють поширення рейдерства в Україні, є:

- слабкість правової системи;

- недосконалість судової влади;

- корумпованість органів влади;

- відсутність державних інститутів, які б ефективно захищали права власника;

- низький рівень правової культури;

- правовий нігілізм як у суб'єктів господарювання, так і у представників органів влади.

З точки зору трансформаційних процесів, що відбуваються в економіці України, рейдерство - це другий переділ власності після приватизації. Діяльність щодо скупки привабливих, але недооцінених підприємств всупереч волі їх власників або менеджерів - це процес, необхідний для нормального функціонування економіки, хоча і не для всіх приємний. Тому держава має боротися не з самими ворожими поглинаннями як такими, а з протиправними проявами під час їх здійснення. Злиття і поглинання мають здійснюватися у цивілізований спосіб, що Ґрунтується, насамперед, на конкурентних засадах набуття прав власності. В Україні ж він цілком спирається на корупційні зв'язки як у правоохоронних органах, так і в інших органах влади, порушуючи, таким чином, умови конкурентності.

Найбільше значення з цієї точки зору має створення системи контролю за дотриманням законності при проведенні подібних операцій, недопущення недобросовісних (а тим більше кримінальних) методів впливу на керівництво фірм, що стали об'єктом рейдерської атаки, а також поглиблення специфікації прав власності шляхом удосконалення законодавства, яке регулює правила набуття та відчуження прав власності.

Незважаючи на прийняття у 2009 р. Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств" [16] та Плану заходів щодо протидії протиправному поглинанню та захопленню (2010 р.)

[17], а також створення Міжвідомчої комісії з питань протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств, рейдерські атаки не припиняються 1. Це доводить, що без судової реформи та дієвих антикорупційних заходів неможливо ввести ворожі поглинання у правові рамки, а отже це гальмуватиме формування сприятливого інвестиційного клімату в країні.