Національна економіка - Носова О.В. - 15.2. Державне регулювання економіки: сутність та методи

Сутність державного регулювання економіки проявляється у впливі держави на відтворювальні процеси в національній економіці шляхом використання системи інструментів з метою досягнення цілей і пріоритетів соціально-економічної політики.

Суб'єктами державного регулювання економіки є (рис. 15.1): 1. Носії господарчих інтересів. Останні представляють собою соціальні групи, що мають різне майнове становище і доходи, розрізняються за видами діяльності, галузевою та регіональною приналежністю. Свої економічні інтереси вони висловлюють індивідуально, зокрема у засобах масової інформації, на мітингах, у зверненнях до державних органів управління.

Рис. 15.1. Суб'єкти державного регулювання економіки

2. Виразники господарчих інтересів. Виразники господарчих інтересів - це об'єднання носіїв господарчих інтересів (союзи, асоціації, політичні партії тощо), що представляють власне бачення концепції соціально-економічної політики в державі. Наявність фінансових ресурсів у виразників господарчих інтересів дозволяє здійснювати більш суттєвий вплив на державну політику у порівнянні з носіями господарчих інтересів.

3. Виконавці господарчих інтересів. Вони інституційно оформлені, як три гілки державних органів влади: законодавчої, виконавчої та судової (система органів державного управління буде розглянута в розділі 15.3).

Об'єктами державного регулювання виступають економічні сфери, проблеми в яких не розв'язуються на основі ринкового саморегулювання. Систематизація останніх дозволяє виділити економічні функції держави. Серед них:

1. Створення законодавчої основи функціонування ринкової економіки, тобто розробка правової бази функціонування економічних суб'єктів, а також здійснення контролю за дотриманням "правил гри" в економічній сфері.

2. Перерозподіл доходів та ресурсів, тобто коригування процесів різкої диференціації доходів шляхом побудови системи соціального захисту населення, а також проведення структурної політики.

3. Антимонопольне регулювання. В рамках виконання зазначеної функції держава створює систему захисту конкуренції як одного з елементів ринкової економіки. Конкуренція - це змагання економічних суб'єктів за найбільш сприятливі умови реалізації власних інтересів. Саме конкурентний механізм лежить в основі ринкового саморегулювання, забезпечуючи економію ресурсів, покращення якості продукції, вирівнювання норм прибутковості в різних галузях економіки, стимулюючи науково-технічний прогрес. Практика господарювання яскраво демонструє: в процесі конкуренції відбувається виділення великих виробників (виділяють таку стадію розвитку капіталізму як монополістичний капіталізм). Домінування монополістичних тенденцій з негативним впливом на процеси формування ринкових цін, а, отже, з блокуванням механізму ринкової саморегуляції яскраво проявилося в період Великої Депресії 1929-1933 рр. В рамках виконання функції антимонопольного регулювання держава реалізує конкурентну політику, під якою розуміється система запобіжних та коригуючих заходів по недопущенню підриву конкуренції фірмами, що мають ринкову владу. Враховуючи той факт, що існування монополії у чистому вигляді не поширене явище, держава спрямовує свою владу на обмеження монополістичних тенденцій олігополії. Інструментами конкурентної політики є встановлення контролю над цінами, розділення великих фірм, перешкоджання злиттю фірм та укладанню угод, що спотворюють конкурентне середовище.

4. Здійснення політики макроекономічної стабілізації. Метою є забезпечення сталого економічного зростання, повної зайнятості, стабільного рівня цін. Першим економістом, що теоретично обґрунтував необхідність активного втручання держави у процеси макроекономічної динаміки, став Дж. М. Кейнс. В роботі "Загальна теорія зайнятості, відсотку і грошей" (1936 р.) він доводить доцільність проведення державою політики регулювання (стимулювання) сукупного попиту з метою забезпечення стійкого економічного розвитку. Починаючи з другої половини 70-х рр. XX ст. кейнсіанські підходи до проблем забезпечення макроекономічної ситуації активно критикуються представниками монетаризму (М. Фрідмен), теорії "економіки пропозиції" (А. Лаффер), теорії раціональних очікувань (Р. Лукас) (рис. 16.2). Зазначимо, що на сучасному етапі представники різних напрямків економічної теорії дискутують з приводу функцій і інструментів державного регулювання макроекономічних процесів, але повного заперечення доцільності впливу держави на економічну динаміку не спостерігається.

5. Виробництво суспільних благ. Під суспільними благами розуміють товари та послуги колективного користування. Вони є неподільними, а також відсутні способи відсторонення споживачів від них. Прикладами можуть служити національна оборона, охорона громадського порядку, державне управління тощо.

6. Регулювання "зовнішніх ефектів", тобто ефектів виробництва або споживання блага, вплив яких на третіх осіб (що не є ані покупцями, ані продавцями) ніяк не відбито в ціні цього блага. Хрестоматійним прикладом негативних зовнішніх ефектів є забруднення навколишнього середовища. В процесі виробництва продукції, яке погіршує екологічну ситуацію, населення зазнає некомпенсованих втрат. Мета держави - за допомогою законодавчих актів трансформувати витрати, пов'язані з забрудненням навколишнього середовища, у внутрішні витрати фірми, а також шляхом використання елементів фінансової системи держави (бюджету і позабюджетних фондів) частково компенсувати втрати населення внаслідок дії "зовнішніх ефектів". В Україні яскравим прикладом "зовнішніх ефектів" є наслідки катастрофи на Чорнобильській АЕС.

Об'єктну структуру державного регулювання економіки можна розглядати в розрізі галузей (на основі галузевих аспектів виділяють аграрну, промислову, транспортну, соціальну політику тощо), регіонів (регіональна політика), функціональних критеріїв (грошово-кредитна (монетарна), бюджетно-податкова (фіскальна), структурна політика тощо).

Рис. 15.2. Неокласичні моделі державного регулювання економіки

Виділяють дві форми державного регулювання економіки (рис. 15.3):

1. Пряме регулювання. Відбувається через правову систему і використання державної власності. В даному випадку держава діє як безпосередній учасник економічного процесу.

2. Непряме регулювання. Воно здійснюється за допомогою наступних методів економічної політики:

1) Бюджетно-податкове регулювання (фіскальна політика) - маніпулювання доходами і витратами держави. Інструментами фіскальної політики є ставки оподаткування, видатки бюджету.

2) Грошово-кредитне регулювання (монетарна політика) - заходи центрального банку щодо змінення обсягу грошової маси в обігу. Інструменти монетарної політики:

- облікова ставка, тобто змінення відсоткової ставки, за якою комерційні банки отримують кредит від центрального банку;

- державні цінні папери. Купівля-продаж державних цінних паперів на відкритому ринку регулює кредитні можливості комерційних банків, змінюючи обсяг грошової маси;

- норма обов'язкових резервів, під якою розуміється частина кредитних ресурсів, яку комерційні банки мають зберігати на рахунках центрального банку для забезпечення можливості повернення коштів на вимогу своїх вкладників.

Рис. 15.3. Форми державного регулювання економіки

Провідною тенденцією розвитку сучасного світу є глобалізація. її наслідком стало послаблення механізмів національно-державного регулювання економіки. Роль суверенних національних держав у міжнародній практиці має тенденцію до мінімізації. Система влади переходить до міждержавних і наддержавних структур. Для нас цікавим в цьому аспекті є досвід Європейського союзу, де триває експеримент щодо запровадження наднаціонального управління. Слід зазначити, що найбільш впливовими гравцями на міжнародному рівні, на сьогодні, виступають представники транснаціонального капіталу, тобто глобальні фінансово-економічні клани.

Модель регулювання економіки в Україні повинна поєднувати елементи ринкового саморегулювання (переважно на мікроекономічному рівні) з достатньо жорстким державним регулюванням макроекономічних пропорцій. Результатом повинно стати досягнення оптимального співвідношення між виробничою і соціальною ефективністю відтворювальних процесів та забезпечення паритету інтересів окремих суб'єктів господарювання і суспільства в цілому.