Національна економіка - Старостенко Г.Г. - 2.4. Ефективність національної економіки

Ефективність національної економіки - це якісна характеристика, яка відображає рівні розвитку продуктивних сил і забезпечення потреб суспільства. її визначають і оцінюють шляхом зіставлення результатів виробництва та витрат. Підвищення ефективності виробництва знаходить своє відображення в зростанні добробуту населення.

У практиці економічних розрахунків розрізняють загальну (абсолютну) і порівняльну економічну ефективність. Загальна (абсолютна) ефективність ресурсів може визначатися на всіх рівнях господарювання й характеризує загальну величину економічного ефекту порівняно з окремими видами витрат ресурсів. Визначення загальної ефективності виробництва базується на обчисленні показників, які характеризують рівень використання основних ресурсів. ЦІ показники можна об'єднати в шість основних груп: 1) узагальнюючі (сукупні). 2) праці, 3) основних фондів, оборотних коштів і капітальних вкладень, 4) матеріальних, у тому числі земельних ресурсів, 5) науково-технічного прогресу, 6)зовнішньоекономічної діяльності.

До узагальнюючих показників ефективності на рівні економіки та регіонів зокрема належать: зростання та обсяги виробництва національного доходу на душу населення: відносна економія основних виробничих фондів, матеріальних витрат (без амортизації), фонду оплати праці у сфері матеріального виробництва; співвідношення доданого продукту до фонду оплати праці в матеріальному виробництві; рівень рентабельності як співвідношення доданого продукту або прибутку І середньорічної вартості основних та оборотних виробничих фондів: зниження витрат виробництва і обігу на 1 грн. валового національного продукту.

Основними показниками соціальної спрямованості економічного зростання є:

- у сфері виробництва - динаміка частки зайнятих некваліфікованою фізичною працею;

- у сфері розподілу - динаміка реальних доходів населення;

- у сфері обміну - розвиток матеріальної бази торгівлі та громадського харчування;

- у сфері споживання - фонд споживання та фонд невиробничого накопичення.

Ці показники разом з показниками матеріаломісткості, трудомісткості, фондовіддачі характеризують структуру продукції. На основі співвідношення прибутку й витрат можна визначити напрями раціонального використання матеріальних, фінансових та трудових ресурсів.

До системи узагальнюючих показників економічної ефективності традиційно належать рентабельність продукції та виробничих фондів, виробництво продукції на 1 грн. затрат, відносну економію основних і оборотних фондів, а також матеріальних та трудових витрат і фонду оплати праці.

Показниками загальної економічної ефективності використовуваних ресурсів є:

- показники використання трудових ресурсів (зростання продуктивності праці, частка приросту продукції за рахунок продуктивності праці, економія живої праці);

- показники використання основних фондів, обігових коштів і капітальних вкладень (фондовіддача, обертання обігових коштів, питомі капітальні вкладення);

- показники використання матеріальних ресурсів (матеріаломісткість, матеріаловіддача й питома матеріалоємність).

Призначення порівняльної економічної ефективності полягає у визначенні найбільш вигідного варіанта господарського рішення. Вона розраховується під час розробки та впровадження нової техніки, вирішення питань виробництва й застосування взаємозамінних матеріалів і продукції під час проектування будівництва та реконструкції підприємств. Тут слід порівняти величину додаткових капітальних вкладень з економією поточних витрат завдяки більш низькій собівартості продукції. Таке зіставлення проводиться на основі визначення терміну окупності додаткових капітальних вкладень, який є відношенням величини капітальних вкладень і величини собівартості продукції. Термін окупності визначає час. протягом якого додаткові капітальні вкладення окупляться за рахунок економії від зниження собівартості продукції. Показник, обернений до терміну окупності, називається коефіцієнтом ефективності додаткових капітальних вкладень. При порівнянні варіантів рекомендується користуватися приведеними витратами, які є сумою капітальних вкладень і поточних витрат. Мінімальні приведені витрати визначать найбільш ефективний варіант.

Для аналізу та прогнозування показників ефективності національного виробництва використовують метод порівнянь.

Індекс виробленого національного доходу на душу населення характеризує темпи зростання ресурсів суспільства, які можуть бути використані для підвищення рівня життя народу та подальшого розвитку суспільного виробництва.

Його розраховують за даними обсягу створеного національного доходу або чистої продукції та середньорічної чисельності населення.

Показник виробництва національного доходу або чистої продукції на 1 грн. витрат відображає сукупну ефективність витрат ресурсів. Його визначають як відношення національного доходу (чистої продукції) до обсягів витрату галузях матеріального виробництва.

Ефективність використання живої праці визначається за допомогою показників темпів зростання продуктивності праці як вирішальної умови подальшого розвитку виробництва та підвищення добробуту народу.

Показником рівня продуктивності суспільної праці в цілому по країні є виробництво національного доходу на одного середньооблікового працівника сфери матеріального виробництва, а по галузях економіки - виробництво чистої, товарної (валової) продукції (робіт) на одного середньооблікового працівника. Для комплексної оцінки ефективності використання праці на макрорівні застосовують такі показники:

- темпи зростання продуктивності суспільної праці;

- частка приросту національного доходу за рахунок підвищення продуктивності суспільної праці;

- економія живої праці - відносне вивільнення середньорічної чисельності працівників виробничої сфери;

- співвідношення темпів приросту продуктивності суспільної праці та приросту середньої оплати праці одного працівника сфери матеріального виробництва.

Для більш глибокого обґрунтування підвищення ефективності праці показники її продуктивності необхідно порівнювати із зростанням фондоозброєності та електроозброєності. При цьому мають передбачатися випереджаючі темпи підвищення продуктивності праці порівняно з темпами зростання фондо- та електроозброєності і, передусім, за рахунок підвищення технічного рівня основних фондів і впровадження досконалішої нової техніки та сучасних технологій.

Узагальнюючим показником рівня використання основних виробничих фондів є фондовіддача. її визначають як відношення обсягу виробленої (товарної, валової, чистої) продукції (або в натуральному виразі) чи створеного національного доходу за певний період (рік) до середньорічної балансової вартості основних виробничих фондів. Ефективність використання оборотних фондів і нормованих обігових коштів характеризується кількістю оборотів у днях, їх витратами на 1 грн. валового національного продукту.

Ефективність використання капітальних вкладень обчислюють як відношення приросту національного доходу при заданій його матеріальній структурі в порівнянних цінах до обсягу капітальних вкладень, що зумовили цей приріст. Термін окупності капітальних вкладень в економіці розраховують як відношення капітальних вкладень до обсягу приросту валового національного продукту. Ефективність використання матеріальних ресурсів на макрорівні характеризують такі показники:

- матеріальні витрати (без амортизації) на 1 грн. валового національного продукту;

- витрати найважливіших видів матеріальних ресурсів у натуральному виразі на 1 млн грн. валового національного продукту та національного доходу;

- відношення темпів приросту матеріальних витрат (без амортизації) до темпів приросту валового національного продукту та національного доходу.

Під час обґрунтування планів підвищення ефективності виробництва поряд з розглянутою системою взаємопов'язаних показників мають широко застосовуватися специфічні техніко-економічні показники, які відображають удосконалення технології виробництва, широкий розвиток комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів, упровадження нового устаткування, заміну коштовної дефіцитної сировини і матеріалів.

Ефективність зовнішньоекономічних зв'язків визначає обсяг виробництва продукції на експорт та ефективність зовнішньої торгівлі.

Низький рівень ефективності національної економіки України зумовлений відсутністю довгострокової соціально-економічної стратегії. Спостерігається також недостатнє стратегічне осмислення ролі І функцій економічної та соціальної політики в українському суспільстві. Хоча стаття 1 Конституції України визначає нашу країну як соціальну державу, реформи, в основному, орієнтувалися на трансформацію економічних Інститутів, в той час як цілям соціального розвитку, підвищенню рівня і якості життя громадян належна увага не приділялася.

Слід зазначити, що за сукупним рівнем перерозподілу доданої вартості на потреби населення Україна несуттєво відстає від провідних країн світу. Зокрема, в Німеччині, Франції. Швеції, Італії поточна заробітна плата становить 40-55 % ВВП (при цьому частка "чистої", за винятком податків, заробітної плати становить 35-40 % ВВП), додатково від 18 до 25 % ВВП резервується на всю сукупність видів соціального страхування. В США і Великій Британії більша частина ВВП - 55-60 % - припадає на поточну заробітну плату (при цьому частка чистої, без податків заробітної плати складає 40-45 % ВВП). Проте самі робітники повинні сплачувати значну частину соціальних видатків. Відтак в обох випадках сумарна частка коштів, що йдуть безпосередньо на заробітну плату і ресурсів, що спрямовуються на соціальний захист, сягає 55-65 % ВВП.

В Україні питома вага заробітної плати, за різними оцінками, і залежно від галузі, коливається в діапазоні 28-35 % ВВП, а на всі види соціального забезпечення й страхування (включаючи пенсійне) припадало у 2007 році 28 % ВВП.

Головними причинами відставання в рівні життя є:

1. Низький рівень середньодушового ВВП. Так, ВВП на душу населення, обчислений за паритетом купівельної спроможності (за даними МВФ), у 2007 році в Україні становив 3046 дол., в той час, як у нових країнах-членах ЄС - в середньому удвічі більший, зокрема, у Латвії - 11985, Польщі - 11041, Словаччині - 13857, Угорщині - 13762, Чехії - 17070, а у розвинутих європейських країнах - приблизно 40 тис. дол.

2. Надмірний рівень диференціації за доходами. Період економічного зростання позначився в Україні різким посиленням соціального розшарування. Так, якщо у 2000 році децильний коефіцієнт, який характеризує рівень диференціації доходів, мав співвідношення 1:26, то у 2007 р. - вже 1:40. В розвинених ринкових країнах, наприклад у США, цей показник становить 1:4,1; в Австрії -1:4,4. Найбільш високий децильний коефіцієнт серед розвинених країн має Великобританія -1:10,4.

Згідно з науково обґрунтованими рекомендаціями, цей показник не повинен перевищувати 1:6-1:7. Відтак на початку століття в Україні різко загострився соціальний розкол, який полягає в наявності двох соціальних мегагруп, які протистоять одна одній за рівнем доходу і, відповідно, за своїми ціннісними орієнтаціями та поведінкою.

Держава виявилась нездатною проводити повноцінну соціальну політику відносно:

- працівників державного сектора, (наприклад, за даними Держкомстату, в 2008 році середньомісячна заробітна плата працівників, оплата яких фінансується за рахунок бюджетних коштів, у галузі фінансової діяльності становила 49,7 % від середньої в Україні заробітної плати працівників відповідного сектора економіки, в наданні допоміжних транспортних послуг - 67,9 % від середньої в галузі тощо): - всього населення, що виявляється у невідповідності вимогам міжнародних стандартів розмірів державних соціальних виплат (пенсій, соціальної допомоги, соціальних компенсацій), які не здатні забезпечити відтворювальні функції людини. При розподілі соціальних благ та реальному доступі до них має місце порушення принципів рівності прав. Загальною є тенденція недодержання конституційних гарантій щодо безоплатності соціальних послуг у державних закладах охорони здоров'я, освіти, надання соціального житла. За оцінкою британського журналу "The Economist", за якістю життя Україна посідає 98 місце серед 111 країн. За даними ПРООН. Україна в 2007 році посіла 76 місце Із 177 країн світу за індексом розвитку людського потенціалу, належачи за цим показником до групи країн, що розвиваються.

Така ситуація радикально гальмує подальше просування країни шляхом соціально-економічного прогресу, європейської інтеграції, зміцнення її глобальної конкурентоспроможності, блокує формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Проведення економічних перетворень у країні за рахунок зменшення соціальних гарантій і прав працюючих надалі неможливе.

Логіка розвитку процесів суспільного реформування в Україні потребує докорінної зміни підходів держави, суспільства та бізнесу до проблем соціального розвитку країни. Високий рівень суспільного "попиту" на активну соціальну політику вимагає від влади активних кроків щодо досягнення цілей соціального захисту та соціального розвитку. Відтак актуальності набуває потреба вироблення оптимальної моделі соціальної політики в контексті сучасних концепцій управління та реалій ринкової економіки.

Важливо підкреслити, що потреба реформування соціальної сфери постала, перш за все, через існування ресурсного дефіциту. Треба враховувати І той факт, що відповідно до світових тенденцій ресурсні потреби соціальної сфери найближчим часом різко зростуть, і навіть в умовах розвиненої економіки посиляться труднощі в її ресурсному забезпеченні. Це засвідчує безперспективність перерозподільчих моделей соціального захисту та вимагає узгодження соціальної політики з цілями зростання ВВП на душу населення, продуктивності праці та ефективності виробництва.