Національна економіка - Старостенко Г.Г. - 3.3. Демографічний і трудовий потенціал

Під демографічним, потенціалом слід розглядати людський потенціал, іншими словами-кількість населення, частку трудових ресурсів (працездатного населення), вікові та статеві показники, динаміку природного та механічного руху населення тощо.

Основними характеристиками демографічного потенціалу є:

- співвідношення показників природного руху населення, що розглядаються за певний проміжок часу;

- статево-вікова структура населення;

- співвідношення показників механічного руху населення16.

На 1 січня 2009 року в Україні, за даними Держкомстату. проживало 46143,7 тис. осіб. Упродовж 2008 року чисельність населення зменшилась на 229,0 тис. осіб.

Рис. 3.1. Чисельність наявного населення за регіонами

Зменшення населення країни відбувалося винятково за рахунок природного скорочення - 243,9 тис осіб, водночас зафіксовано міграційний приріст населення (14,9 тис. осіб).

У порівнянні з 2007 роком обсяг природного скорочення зменшився на 46,3 тис. осіб, або з 6,2 до 5,3 осіб на 1000 жителів. Скорочення чисельності населення спостерігалось у 24 регіонах країни, крім м. Києва. Закарпатської та Рівненської областей, де зареєстровано природний приріст населення (відповідно 1,9 тис. осіб. 2,1 та 0.8 тис. осіб).

За прогнозами демографів, населення в Україні вже не буде збільшуватися, оскільки для цього відсутні сприятливі умови, а демографічний потенціал на сьогодні є вичерпаним. Такі прогнози не просто песимістичні, сьогодні вони звучать як вирок українській нації. За даними прогнозів як вітчизняних експертів, так і міжнародних організацій тенденція до скорочення населення країни буде посилюватися й протягом наступних років. Якщо в 2006-му році населення України становило 46,6 млн. то в 2010-му вже 45,4 млн. в 2020-му - 42,5 млн, 2030-му -39,5 млн, а 2040-му - 36,5 млн чоловік. Тобто, протягом найближчих тридцяти років чисельність населення може скоротитися на 21.6 %. Це не просто тривожні цифри, вони означають не лише демографічну кризу, але й небезпеку для розвитку країни, загрозу для нашої національної безпеки та майбутнього української нації. Щоб цей висновок не був голослівним, звернемося ще до декількох цифр17.

Загалом за роки незалежності України втратила близько 6 млн громадян. Регіонами, які належать до найбільш демографічно постраждалих є Чернігівська. Черкаська і Вінницька області.

Назвемо причини, що впливають на депопуляційні процеси. Першою або традиційною причиною залишається висока смертність на фоні низької народжуваності. В середньому по країні смертність перевищує народжуваність у співвідношенні 1,7 до 1.

Другою причиною є проблеми родинного плану, зокрема питання фізичного здоров'я, матеріально-фінансового становища, так і морально-психологічного стану родин.

Вплив на репродуктивну поведінку родини такого показника, як її матеріально-фінансове становище, вважається як прямим, так і опосередкованим. Починаючи з 90-х років минулого століття, саме соціально-економічні реформи призвели до зменшення добробуту багатьох родин та вплинули на зміну ставлення людей до великих родин і, відповідно, до народження дітей.

Наступним чинником, що також впливає на демографічну ситуацію, є трудова міграція українців до інших країн. За деякими оцінками, щороку країна втрачає близько трьох мільйонів чоловіків та жінок.

Таким чином, щоб зупинити скорочення кількості населення, необхідно зробити не лише локальні кроки, а реалізувати цілісну загальнонаціональну програму, спрямовану на підвищення рівня народжуваності і створення необхідних для цього умов в освітній і медичній галузях. Ще у 2006 році Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України запропонував уряду Проект стратегії демографічного розвитку в Україні до 2015 року. Тодішнім урядом була також прийнята Концепція державної програми підтримки родини у 2006-2010 роках. Основними напрямками підтримки родин можуть бути такі: по-перше, це введення стимулів для родин, які зважилися на народження більше, ніж однієї дитини. Це. зокрема, є сприятливою умовою для тих родин, які бажають мати декількох дітей. По-друге, введення матеріальних стимулів

17 Доповідь НІСД "Про соціально-економічне становище...

для збільшення народжуваності. Також важливим моментом є створення сприятливих житлових умов для родин, зокрема багатодітних. Для цього є нагальним вирішення питання соціального житла.

Питання збільшення народжуваності є тісно пов'язаним також із молодіжною політикою та державною стратегією охорони здоров'я. Отже, вирішення демографічної кризи потребує консолідації багатьох зусиль та реалізації проектів різного рівня -на державному рівні та галузевих напрямках, на рівні політичних партій та громадянського суспільства.

Трудовий потенціал - це узагальнююча характеристика кількості та якості сукупних здатностей до праці працездатного населення, до участі у суспільно корисній діяльності. Трудовий потенціал характеризується кількісними і якісними параметрами. Кількісна сторона трудового потенціалу визначається чисельністю працездатного населення, статево-віковою структурою, кількістю робочого часу, відпрацьованого працездатним населенням, чисельністю безробітних. Якісними характеристиками трудового потенціалу є стан здоров'я, загальноосвітній та професійно-кваліфікаційний рівень, схильність носіїв праці до мобільності, конкурентоспроможності робочої сили та ін.

Особливе значення у розвитку національної економіки має якість трудового потенціалу. Це - поняття відносне. Воно розкривається у параметрах та компонентах, таких, як: якість працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного працівника або робочої сили. Якісна визначеність трудового потенціалу формується під дією потреб виробництва, попиту на робочу силу, на основі розвитку системи загальної та професійної освіти та виховання.

Кількісна сторона трудового потенціалу визначається демографічними факторами (природним приростом, станом здоров'я, рухливістю та ін.), потребами виробництва у робочій силі та можливостями задоволення потреб працездатного населення у праці. Трудовий потенціал кількісно характеризується працездатним населенням в його активному віці, тобто трудовими ресурсами, які наявні у національній економіці у кожний певний період (табл. 3.4).

Таблиця 3.4

Основні показники ринку праці у 2000-2008 рр.

Дані Держкомстату України

До трудових ресурсів належить населення, що здатне працювати у суспільному виробництві. Основна його частина - особи у працездатному віці. В Україні нижня межа працездатного віку -16 років, а верхня визначається віком виходу на пенсію за старістю: 60 років у чоловіків та 55 років у віці 15-70 років -у жінок.

У економіці України зайнята лише частина трудових ресурсів. Це залежить від рівня безробіття та частки населення, що зайняте у домашньому господарстві та особистому підсобному господарстві.

Стан ринку праці формується під впливом політичної та фінансово-економічної ситуації в Україні. Протягом перших трьох кварталів 2008 року спостерігалось стабільне зростання

обсягів та рівня зайнятості населення. Так, за останніми оприлюдненими даними Держкомстату України чисельність зайнятого населення в середньому за 9 місяців 2008 року порівняно з відповідним періодом 2007 року збільшилась на 178.0 тис. осіб та сягнула 21,3 млн осіб. Рівень зайнятості населення зріс з 59.1 % до 60,1 %. Зростання рівня зайнятості відбулося як серед міського населення, так і серед мешканців сільської місцевості.

Чисельність безробітних порівняно з минулим роком скоротилася на 31,2 тис. осіб і становила 1.4 млн осіб. Рівень безробіття населення, визначений за методологією Міжнародної організації праці (МОП), скоротився до 6,0 % економічно активного населення (проти 6.2 % - за 9 місяців 2007 року). Зниження рівня безробіття відбулося як серед міського, так і сільського населення. При цьому рівень безробіття був нижчим, ніж у середньому у таких країнах Євросоюзу як Італія (7,0 %), Польща (7,3 %). Німеччина (7,4 %). Португалія (7.6 %), Франція (7,7 %), Угорщина (7,8 %), Словаччина (10,2 %) та Іспанія (10,4 %).

На якісні та кількісні характеристики трудового потенціалу впливає рівень доходів громадян. За даними Держкомстату України за 2008 рік, номінальні доходи населення збільшилися на 38,3 %. порівняно з відповідним періодом 2007 року. Наявний дохід, який може бути використаний населенням на придбання товарів та послуг, збільшився на 38,1 %, а реальний наявний, визначений з урахуванням цінового фактора. - на 10,3 %.

Рис. 3.3. Номінальні та реальні доходи у 2007-2008рр. у % порівняно з попереднім роком

Динамічне зростання наявного доходу в розрахунку на одну особу зберігалось із січня по серпень 2008 року (з 870 до 1313 грн.). На кінець року наявний дохід у розрахунку на одну особу підвищився до 1412 грн.. що відносно законодавчо встановленого розміру прожиткового мінімуму в розрахунку на одну особу на 2008 рік (626 грн.) становить 225.6 %.

Необхідно звернути увагу на те, що у структурі доходів населення основну частку займає заробітна плата. За даними Держкомстату, у 2008 році питома вага заробітної плати в структурі доходів населення становила 42,4 %. Доходи у вигляді прибутку та змішаного доходу становили 15.1 %.. доходи від власності, одержані - 3.5 %. а соціальні допомоги та інші одержані поточні трансферти - 39.0 %.

Рис. 3.5. Структура доходів населення України у 2008 році. %

Узагальнюючим показником стану демографічного та трудового потенціалу є Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП). Загалом людський потенціал об'єднує у собі поняття демографічного та трудового потенціалів і виступає одним із найважливіших показників, що характеризують не тільки рівень економічного зростання, але й рівень справедливого розподілу його результатів, відновлення довкілля, підвищення добробуту тощо.

Індекс розвитку людського потенціалу - це індекс для порівняльної оцінки рівня життя, писемності, освіти, середньої тривалості життя та інших показників країни. ІЛР було розроблено в 1990 році пакистанським економістом Махбубом ель

Хаком, і з тих пір Індекс використовується з 1993 року ООН у щорічному звіті з розвитку людського потенціалу. Методика розрахунку індексу використовує середнє арифметичне таких трьох показників соціальної політики країни:

1) очікувана тривалість життя при народженні;

2) писемність дорослого населення та валове охоплення всіма видами навчання;

3) величина ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності.

Ці компоненти за спеціальною формулою зводяться в один загальний індекс. Теоретично він може мати максимальне значення - 1,000, а мінімальне - 0,000.

Теоретично індекс призначений стати показником того, як країни використовують свої матеріальні блага на користь населення, тобто на соціальний розвиток країни. За словами Мах-буба ель Хака. "основна мета розвитку - це розширення виборів, які можуть робити люди, а також створення середовища, в якому люди могли б жити здоровим та творчим життям"18.

У 2009 році було видано новий звіт ООН "Про розвиток людського потенціалу" за 2009 р. За період з 2001 року позиція України в індексі країн повільно підвищувалася (з 80 у 2001 та 78 у 2003 до 77 та 76 у 2005-2006 рр. відповідно).

Показники Індексу розвитку людського потенціалу базуються на інформації 2007 року, тому не відображають наслідків глобальної економічної кризи. В іншому разі позиції України могли бути ще гіршими, адже наша країна, як відомо, належить до тих, що найбільше постраждали у результаті останніх світових економічних і фінансових катаклізмів.

Відповідно до звіту, найвищий Індекс розвитку людського потенціалу в Норвегії, за нею йдуть Австралія та Ісландія. Із найближчих сусідів України, наприклад, Білорусь посіла 68-ме місце, Росія - 71-ше, 84-те місце у Вірменії, а 86-те посів Азербайджан.

Отже, негативний розвиток демографічних процесів та перспектива втрати трудових ресурсів становлять загрозу національній безпеці держави і вимагають здійснення невідкладних системних дій та вжиття упереджувальних заходів у сфері соціальної політики щодо подолання демографічної кризи та розвитку трудоресурсного потенціалу.

Соціальна політика - це діяльність держави та суспільних інститутів з вироблення і досягнення комплексу цілей із соціального розвитку, трансформації соціальної структури і соціальних відносин у суспільстві: росту доходів і споживання населення, підвищення якості різних сторін життєдіяльності, соціального захисту громадян країни.

Соціальна політика держави будується на дотриманні таких основних принципів, як: соціальна справедливість, індивідуальна і соціальна відповідальність, соціальні солідарність та партнерство, рівність можливостей кожного в отриманні необхідних йому соціальних благ і послуг, соціальні гарантії. Щодо основних цілей соціальної політики, то вони полягають у забезпеченні стійкого зростання благополуччя громадян, скорочення бідності, гарантій на медичну допомогу, повноцінного харчування, освіту, соціального захисту та ін. Такі цілі реалізуються, як правило, через здійснення стратегічних і тактичних програм та прогнозів соціально-економічного розвитку країни, які містять соціальні блоки, заходи і механізми їх досягнення та шляхом розробки та виконання цільових соціальних програм.

Соціальні параметри - це індикатори та показники, які характеризують рівень економічного розвитку країни в соціальному плані. Вони відображають досягнення і сигналізують про загрози соціальної безпеки. В якості міжнародного узагальнюючого соціального індикатора, який характеризує досягнутий рівень розвитку людського потенціалу, виступає агрегований індекс розвитку людського потенціалу як середньоарифметичне суми трьох індексів тривалості життя, досягнутого рівня освіти і скоригованого реального ВВП на душу населення в доларах США з паритету купівельної спроможності.

Вплив держави на розвиток соціальних відносин: забезпечення соціальної справедливості, підтримка соціально незахищених або слабо захищених верств населення, створення соціальних гарантів, підтримка рівня умов життя та праці, достойних людини, становлять зміст державного соціального регулювання. Соціальне регулювання, в тому числі й державне соціальне страхування, передбачає заходи, які дають можливість пенсійного забезпечення, допомоги інвалідам, іншим групам населення, які потребують допомоги, страхування життя і здоров'я людей. Держава встановлює мінімальний рівень пенсій, допомоги, стипендій.

Соціальне регулювання - одна з найскладніших функцій регулювання економіки державою. Держава не має можливості та й не повинна створювати соціально бажані умови життя для всіх людей. Вона здатна лише шляхом соціальної підтримки, системи трансфертів, обмеженого перерозподілу національного доходу намагатися не допустити гострої соціальної нерівності, попереджувати соціальні конфлікти, допомагати тим верствам населення, які не мають можливості забезпечити себе самостійно.

Важливий перехід до цільової адресної допомоги (наприклад, як у Швеції або Німеччині) без збільшення кількості чиновників І зони їх довільних рішень. За оцінками Міжнародної організації праці, у постсоціалістичних країнах переважна частина соціальних трансфертів потрапляє до заможних і середньозабезпечених верств населення, тоді як сімї з доходами не вище прожиткового мінімуму одержують до 20 % (у розвинених країнах приблизно 50 %) загального обсягу соціальних трансфертів19.

На соціальне вирівнювання суспільства спрямована також державна політика регулювання ринку праці як система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо ефективності зайнятості, нормальних умов праці та раціонального використання робочої сили. Вирівнювання на ринку праці означає вирівнювання попиту і пропозиції робочої сили на відповідному ринку. Йдеться про досягнення раціонального в даних соціально-економічних умовах рівня зайнятості, що охоплює регулювання заробітної плати, стимулювання створення нових робочих місць, надання допомоги безробітним в організації власної справи, створення мережі підприємств захищеної зайнятості для інвалідів, організацію перепідготовки працівників, організацію суспільної праці, виплату допомоги по безробіттю тощо.

Державне регулювання зайнятості являє собою сукупність методів та інструментів впливу держави на процеси формування, розподілу і використання робочої сили, спрямованих на підвищення ефективності її функціонування і утримання безробіття в межах соціально допустимого рівня. Система управління зайнятістю населення включає дві складові. Перша - передбачає цілеспрямовані заходи держави на зайнятість населення шляхом розвитку ефективної системи робочих місць і підвищення якості праці. Друга полягає в розробці комплексу заходів з мінімізації соціально-економічних втрат від дії ринкового механізму У сфері праці. Це підвищення конкурентоспроможності безробітних громадян та їхній соціальний захист. Соціальна підтримка безробітних здійснюється шляхом виплати їм допомоги по безробіттю і матеріальної допомоги на період активного пошуку роботи.

Державні заходи, що впливають на величину і структуру попиту на робочу силу - це створення нових робочих місць, у тому числі й за рахунок скорочення робочого дня на вже існуючих шляхом регулювання режиму роботи. В ряду спеціальних адміністративних заходів, що розповсюджуються на окремі групи населення, особливо виділяється квотування робочих місць для інвалідів, хоча для запобігання негативного ставлення роботодавців такі заходи повинні доповнюватися економічними стимулами щодо підприємців у формі різних податкових пільг та виплати державних субсидій. З метою захищеності молоді в деяких країнах (Швеція. Німеччина, Іспанія) в деяких випадках йдуть на скорочення віку виходу на пенсію.

Таким чином, основними напрямками вдосконалення державного регулювання зайнятості населення є:

- розвиток правової і економічної інфраструктури ринку праці;

- збереження І стимулювання створення нових робочих місць з урахуванням потреб структурної перебудови виробництва;

- сприяння розвитку малого і середнього бізнесу, самозаннятості населення;

- створення розвиненої системи професійної освіти та перепідготовки дорослого працездатного населення за професіями стабільного і перспективного попиту;

- впровадження нестандартних форм зайнятості та гнучких режимів праці;

- вдосконалення мотивації праці і підвищення якості робочого середовища;

- вдосконалення системи соціальної підтримки незайнятих громадян на основі системи страхування від безробіття;

- заохочення територіальної мобільності робочої сили.

Держава, проводячи певну політику в сфері оплати праці адміністративними та економічними методами, може впливати на величину і структуру попиту на робочу силу. У більшості розвинених країн держава регламентує максимальну тривалість робочого тижня та мінімальну заробітну плату. Ці норми становлять орієнтир при укладенні трудової угоди між підприємцями та робітниками.

Вплив на соціальні процеси суттєво залежить від форм та відносин власності, тому важливим напрямом повинна стати соціальна спрямованість процесів трансформації власності, узгодження цих процесів із соціальними результатами їх реалізації. До числа очевидних ризиків у сфері управління власністю належить надзвичайно глибока диференціація населення за рівнем доходів та майнового стану. Наприклад, у 1998 р. 92 % населення нашої країни присвоювали лише 41 % сукупного доходу, тоді як 5 % населення - близько 48 % доходів. За даними Державного комітету статистики, понад половину населення мали грошовий дохід, нижчий від межі малозабезпеченості (тоді 73,3 грн. на місяць). Ця ситуація свідчить про необхідність здійснення серйозної соціальної політики, що використовує для впливу на зміну рівня нерівності в розподілі доходів такі інструменти, як диференційоване оподаткування доходів, обов'язкове страхування від безробіття та втрати працездатності, Індексування доходів в умовах інфляції, надання допомоги малозабезпеченим і т. ін.

Державна політика перерозподілу доходів впливає не тільки на доходи фізичних осіб, але й на доходи підприємств. Зобов'язуючи останніх здійснювати оплату чергових відпусток, обкладаючи високим податком фонд заробітної плати, зобов'язуючи робити внески до пенсійного фонду, до фонду страхування від безробіття, держава здійснює вплив як прямих, так і непрямих затрат на оплату праці.

Однак, не можна не зважати, що надмірне втручання в процеси перерозподілу доходів може спотворити структуру економіки, обмежити конкуренцію, тому завдати суттєвих збитків економічній системі. Соціальна політика держави має. з одного боку, сприяти пом'якшенню соціальної напруженості й забезпеченню соціальної стабільності, а з іншого - не підривати стимулів підприємця до інвестування, а найманого працівника - до високоефективної праці.

В цілому серед основних тенденцій формування доходів населення, що склалися на даному етапі реформування економіки України, виділяють такі; розширення структури дохідних складових; різке зниження загального рівня доходів населення; посилення суттєвої диференціації за рівнем доходів; збільшення частки доходів від реалізації продукції особистого підсобного господарства; постійна конвертація частини доходів населення в стабільну валюту з метою її збереження від інфляції і використання як особистого джерела соціального захисту; збільшення частки тіньових доходів.

Важливим елементом державного регулювання соціальних процесів є соціальний захист населення - державна підтримка тих верств населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення відповідного життєвого рівня. Серед основних елементів системи соціального захисту виділяються такі, як установлення допустимих параметрів життя (прожитковий мінімум, мінімальна пенсія, соціальна допомога), захист від зростання цін та товарного дефіциту, вирішення проблем безробіття, пенсійне забезпечення, соціальні трансферти тощо. В ряду таких елементів розглядається й соціальне страхування - система фінансового відшкодування (часткового або повного) фізичним особам певних життєвих ризиків. Його основні форми - це пенсійне забезпечення, медичне - на випадок захворювання, втрати непрацездатності в результаті нещасного випадку на виробництві, а також страхування на випадок безробіття (від незалежних від працівника причин). Основними принципами соціального страхування є безпосередня фінансова участь у страхуванні всіх застрахованих осіб, обов'язковість страхування всіх працюючих та державні гарантії виплат із соціального страхування.

Таким чином, у відповідності до проголошених цілей забезпечення стабільного росту рівня і якості життя населення та створення умов для розвитку людського потенціалу основними напрямами соціальної політики повинні стати:

- створення умов і можливостей усім працездатним громадян заробляти кошти для задоволення своїх потреб;

- забезпечення раціональної зайнятості населення на основі збереження робочих місць на діючих і перспективних підприємствах, створення нових робочих місць, у тому числі в приватному секторі економіки, організація систем підготовки і перепідготовки кадрів;

- забезпечення загального зростання грошових доходів населення і створення умов для підвищення їх реального наповнення і справедливого розподілу;

- підвищення ролі оплати праці як основного джерела грошових доходів населення і найважливішого стимулу трудової активності працівників найманої праці;

- поступове наближення мінімальних та інших фіксованих доходів до бюджету прожиткового мінімуму на основі випереджаючого в порівнянні з ростом цін підвищення розмірів мінімальних соціальних гарантій щодо доходів;

- сприяння росту доході в від само зайнятості і підприємницької діяльності, формуванню середнього класу як фактора соціальної стабільності в суспільстві;

- покращення соціального забезпечення непрацездатних громадян на основі реформування пенсійної системи і соціального страхування;

- зниження рівня малозабезпеченості й майнової диференціації населення;

- підвищення ступеня захисту соціально незахищених верств населення за рахунок посилення адресної допомоги малозабезпеченим громадянам, раціоналізації системи пільг.