Національна економіка - Старостенко Г.Г. - 4.3. Структурна перебудова як чинник економічного зростання

Серед чинників, що визначають зростання національної економіки, особливе місце займає її структура. Зважаючи на те, що національна економіка належить до надзвичайно складних, багатовимірних систем, її структура не є стабільною, вона постійно змінюється під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Ті структурні зрушення, що відбуваються, здатні супроводжуватися прогресивними або депресивними змінами в економіці, що, в свою чергу, по-різному відображається на характері і темпах економічного зростання. Тобто нарощування потенціалу національних економік, підвищення їх ефективності безпосередньо пов'язане із проведенням активної структурної політики, що становить ключовий елемент загальної стратегії соціально-економічного розвитку країни. Саме тому з кінця 70-х років минулого століття широкомасштабна структурна трансформація охопила найбільш розвинені країни, і вона набула глобального характеру.

У найбільш загальному розумінні структурна перебудова - це зміна політичного, державного, економічного мислення з метою оптимізації пропорцій зайнятості в управлінні та економіці, капіталі і його розміщенні на території країни та отримання обсягу і структури національного продукту, адекватного внутрішнім потребам і міжнаціональному товарообміну. Для забезпечення ефективності структурних перетворень особливого значення набуває розробка та втілення науковообґрунтованої структурної політики, що охоплює завдання щодо вирішення загальних економічних проблем, які виникають внаслідок структурних зрушень в економіці, всередині галузей народного господарства та між ними, між регіонами та між групами підприємств. Відповідно до цілеспрямованої системи заходів структурної політики, повинні забезпечуватися прогресивні структурні перетворення у всіх макроекономічних структурах економіки шляхом урахування сучасних тенденцій розвитку та використання конкурентних переваг країни.

Структурно-трансформаційний процес, який охопив світову економіку в другій половині XX ст. характеризувався новими якісними рисами та став невід'ємною частиною світового цивілізаційного прогресу. Досвід розвинутих країн показав, що високий рівень споживання на індустріальній основі досягається непомірно дорогою ціною: розтратою земельних ресурсів; нераціональним використанням людського потенціалу; порушенням рівноваги між діяльністю людини та природним середовищем.

Вагомі структурні перетворення характеризувалися таким. По-перше, швидко розширилася сфера послуг. У США, Японії та Німеччини в ній уже сьогодні зайнято 60-70 % економічно активного населення, і ці показники мають тенденцію до подальшого зростання. По-друге, принципово нові, революційні зміни у системі суспільного виробництва викликала поява сектора інформатики та інформатизації. За прогнозними оцінками, у наступні 20-25 років для країн-лідерів індустрія інформації стане провідною галуззю національного господарства з 15-20-процентним рівнем зайнятості населення. Ці фактори значно впливають як на глобальні процеси відтворення, так і на спрямованість механізмів щодо збалансування економічного розвитку окремих країн та їх певних інтеграційних угрупувань. Крім того, на думку провідних західних учених (таких, як Д. Бєлл, Дж. К. Гелбрейт, Д. Хенд Ц Ю. Хабермас, Р. Дарендорфта ін.) поява нової соціальної групи ~ працівників названих вище секторів економіки ("underclass") - істотно змінює ціннісні пріоритети суспільства та його соціальні орієнтири.

За цих умов структурна перебудова покликана сприяти створенню засад нової постіндустріальної цивілізації, найсуттєвішими ознаками якої є:

1) перехід до нового технологічного способу виробництва і нового типу економічного зростання;

2) гуманізація і соціалізація економіки:

3) наявність різних форм власності та економічних укладів, еволюція економічних відносин та інститутів;

4) посилення Інтеграційних процесів.

Актуальними та практично значимими проблемами структурної трансформації є особливо для країн, що розбудовують свою економіку на ринкових засадах і зазнали вагомих руйнівних процесів. Серед них - Україна, яка успадкувала від колишнього Радянського Союзу деформовану структуру виробництва з переважним розвитком важкої промисловості та низькою питомою вагою споживчого сектора. Україна була лише однією з складових господарського комплексу СРСР. тому її економіка підпорядковувалася загальносоюзним інтересам, серед яких розвиток ВПК і галузей, пов'язаних з виробництвом засобів виробництва, вважався пріоритетним. Крім того, негативно позначилися розрив господарських зв'язків на території колишнього Радянського Союзу, недостатній технічний рівень виробництва, його витратний характер.

В Україні пошук власної моделі структуризації національної економіки перебуває на початковому етапі. Певну методологічну і практичну базу державної структурної політики було закладено у розробленому Міністерством економіки концептуальному варіанті Програми структурної перебудови, який було схвалено Кабінетом Міністрів України у квітні 1995 р. Наприкінці 1998 р. міністерство завершило розробку нового широкомасштабного документа - Програми структурної перебудови економіки України на середньостроковий період 1999-2003 рр. Цим було зроблено подальший крок на шляху створення ефективної моделі економіки майбутнього. Як відомо, структурні перетворення всіх сфер господарства нашої держави мають на меті реалізацію моделі відкритої конкурентної економіки і втілення на практиці стратегії європейського вибору. Водночас наміри щодо рівноправного входження до світового цивілізаційного простору мають ґрунтуватися на реальних економічних передумовах. З огляду на це, особливої ваги набирає науковий аналіз тенденцій щодо трансформування галузевої структури української економіки І напрямів державного регулювання даного процесу.

На жаль, перелік проблем, що характеризують якісний етап структурних перетворень, не є визначеним для України, складний процес ринкового трансформування продовжується. За період незалежності України відбулося поглиблення структурної кризи, що було викликано низкою зовнішніх та внутрішніх причин . Щодо перших - це постійне зростання цін на енергоносії та інші матеріально-технічні ресурси, що імпортуються. Внутрішні причини, в основному, пов'язані із відсутністю цілеспрямованої структурної політики, структурної перебудови І приватизації, що надало цим процесам стихійного характеру.

Структурна недосконалість національної економіки, основними рисами якої стали витратний характер виробництва, сировинний характер експорту, монопольний імпорт енергоносіїв, високий рівень зовнішньої заборгованості, територіальні господарські диспропорції, нераціональне використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу вкрай негативно вплинули на динаміку соціально-економічного розвитку країни.

Структурні зміни національної економіки - надзвичайно складне стратегічне завдання, що вимагає значних ресурсів та не може бути здійснене за короткий проміжок часу. Успішність проведення таких змін вимагає дотримання таких важливих умов. По-перше, ґрунтовного аналізу для визначення основних внутрішніх і зовнішніх факторів, що призвели до стану розбалансованості чи деформацій структури економіки. По-друге, чіткого визначення політики і моделі структурної трансформації, які б спиралися на міцну наукову базу, а також визначення етапів реалізації структурної трансформації у межах розробленої довгострокової стратегії. По-третє, врахування поглиблення процесів глобалізації та інтеграції як сучасних тенденцій міжнародного розвитку. І, нарешті, по-четверте, врахування позитивного досвіду структурних трансформацій зарубіжних країн.

Об'єктивною основою структурних змін, оптимізації структури національної економіки є невідповідність можливостей економіки її загальним потребам, порушення важливих пропорцій на всіх рівнях національної економіки. Ліквідація структурних диспропорцій - важливе завдання при розробці та реалізації економічної політики. Підтримка раціональних співвідношень між окремими структурними елементами національної економіки - це необхідна умова її ефективності.

Дослідження вчених засвідчують основні причини, через які виникає структурна криза. Так, затяжна структурна криза, що супроводжується макроекономічними диспропорціями, виникає під впливом негативних структурних зрушень, коли занепадають провідні, базові галузі економіки. Криза наступає і тоді, коли можливості пропозиції не задовольняють сукупний попит, що зростає. Особливо це стосується обмеженості сировинно-енергетичних ресурсів, необхідних для виробництва тих чи Інших товарів. Так, наприклад, енергетична криза вражає, в першу чергу, енергоємні галузі, а через них і всю економіку. Сучасні глобальні макроекономічні дисбаланси, що виникли, зокрема, внаслідок нестабільного зростання світових цін на сировину,, призвели до внутрішніх структурних дисбалансів окремих національних економік. Структурна криза виникає також за умови скорочення сукупного попиту на певні види продукції або його дуже повільного зростання. Така криза гальмує економічний розвиток, супроводжується відносним перенакопиченням основного капіталу, його знеціненням, ослабленням Інвестиційної активності і переливу капіталу з кризових галузей у перспективні. Недостатній розвиток власного виробництва товарів і послуг для споживчого ринку призводить до погіршення торговельного балансу та породжує залежність національного ринку від зовнішньої кон'юнктури.

Враховуючи існування різних зрізів національної економіки (за галузями, за видами економічної діяльності), що характеризує виробничу спеціалізацію даної країни: за технологією, що показує рівень використання досягнень науково-технічного прогресу в національній економіці; відтворювальний, що відображає оптимальність матеріально-речових та вартісних пропорцій економіки країни; інституційний, що характеризує сприятливість середовища для ведення господарської діяльності в країні; зовнішньоекономічний, що характеризує обсяг та якість міжнародних економічних зв'язків країни, оптимізація структури економіки з метою її позитивного впливу на процеси економічного зростання необхідна за всіма розрізами структурних перетворень.

Серед усієї сукупності умов забезпечення економічного зростання особливе місце займає дотримання ключових макроеко-номічних пропорцій, які. в кінцевому рахунку, й визначають структуру економіки. До таких ключових пропорцій належать відтворювальні пропорції. На їх порушення можуть вказувати, зокрема, дані, які характеризують утворення і розподіл доходів, співвідношення між рівнем оплати праці і валовим прибутком/змішаним доходом у структурі ВВП. Так, в сучасних умовах в Україні спостерігається домінування питомої ваги оплати праці в структурі ВВП порівняно із часткою валового прибутку/змішаного доходу. Це призвело до уповільнення нагромадження ресурсів для подальшого розвитку та потужного збільшення споживчого попиту, який не мав під собою адекватного розвитку реального сектора економіки. Крім того, в умовах, коли виробництво не встигає збільшувати обсяги пропозиції товарів та послуг, зростають обсяги поточних бюджетних трасфертів населенню. У підсумку це призводить до посилення інфляційних процесів.

Про структурні деформації національної економіки свідчить й розподіл ВВП за витратами (табл. 4.3.). Розподіл кінцевих споживчих витрат відбувається на користь домашніх господарств та характеризує зниження валового нагромадження основного капіталу як ключового чинника технологічного оновлення та структурних змін реального сектора економіки України.

Якщо проаналізувати політику України у сфері бюджетних видатків, то вони були, в основному, сконцентровані на збільшення різних видів грошової допомоги населенню, а інвестиції в основний капітал, хоча й зростали від 1,5 % ВВП у 1999 р. до 2,3-2,5 %у 2007-2008 рр., однак, зважаючи на серйозні проблеми у структурі економіки, є досить низькими. їх рівень -один із найнижчих серед колишніх соціалістичних країн, у яких інвестиції в основний капітал перевищують 4 % ВВП.

Таблиця 4. З

В сучасних умовах однією Із причин структурних диспропорцій національної економіки визнають неадекватність процесів структурування національної економіки та національного ринку. Слід зазначити, що в умовах планової економіки існував пріоритет виробництва над споживанням, а тому традиційним був

Структура ВВП за категоріями кінцевого використання (%)

підхід до дослідження галузевих пропорцій, відповідно до якого аналізувалися динаміка співвідношення між промисловістю та сільським господарством, між важкою та легкою промисловістю тощо. Такий підхід не був достатньо ефективним, оскільки не відображав функціональних зв'язків між підсистемами та елементами національного ринку як складної системи взаємодії окремих ринків як у товарному, так і в географічному розрізах22.

Оптимізація структури економіки перебуває під безпосереднім впливом обраної моделі економічного зростання. За умови експортно орієнтованої моделі економічного зростання при сприятливій кон'юнктурі зовнішніх ринків країна здатна досягти стабільних результатів. Проте такі тенденції мають засновуватися не на галузях, що виробляють сировину, матеріальні та енергетичні ресурси, а на тих галузях, що виробляють готові товари і послуги. При цьому обов'язковим є зростання виробничого та технологічного потенціалу економіки, що забезпечують достатній рівень конкурентоспроможності національних виробників.

Для розвинутих країн світу сучасний етап удосконалення "неоліберального світового економічного порядку" йде за такими основними напрямами:

1) перетворення основ конкурентоспроможності центрів світового господарства (надання пріоритетів інноваційному розвитку, сфері послуг та ін.);

2) формування нових національних економічних регуляторів з урахуванням їх взаємодій з регуляторами світового господарства (створення спільних економічного та правового просторів тощо);

3) постійне посилення впливу на економіку країн, які розвиваються.

За таких умов Україна повинна одночасно пристосовуватися до двох магістральних змін у формуванні нової економічної системи. Це стосується, по-перше, лібералізації внутрішньої системи господарювання зі створенням ринкових регуляторних механізмів, а по-друге, глобальної неолібералізації, що розмиває міжнаціональні бар'єри та сприяє становленню єдиного глобалізованого економічного середовища з вільним рухом товарів.

послуг, капіталів і робочої сили. На цьому етапі ми акцентуємо увагу лише на першому напрямі. Найвагомішим фактором структурних перетворень в умовах лібералізації внутрішнього ринку є анти монопольна політика держави, яка за допомогою цінових факторів забезпечує розподіл прибутків між галузями та підприємствами. У свою чергу, нормальна прибутковість галузей сприяє формуванню фінансових ресурсів національного походження для подальшого реінвестування виробництва та безперебійного процесу розширеного відтворення. Починаючи з 1991 р., головну увагу у процесах демонополізації в Україні було спрямовано на ліквідацію монополії державної власності на засоби виробництва і товарно-матеріальні цінності. В тих умовах великого поширення набула теза про автоматичне формування конкурентного середовища за умов активного роздержавлення та приватизації, однак практика довела хибність багатьох положень, що домінували у перші роки розбудови ринкових відносин.

Таким чином, для оптимізації структурних перетворень, підвищення їх впливу на темпи економічного зростання вагомим фактором є регулююча роль держави. Світовий досвід доводить, що в розвинутих постіндустріальних економіках структурна політика завжди відігравала важливу роль у забезпеченні стабільного розвитку. Система державного управління постійно використовувала широкий спектр регуляторних І законодавчих заходів, що дозволяло трансформувати національну економічну систему для забезпечення найефективнішої діяльності окремих суб'єктів господарювання.

Структурна політика - це діяльність держави щодо вирішення загальних економічних проблем, які виникають внаслідок структурних зрушень в економіці, всередині галузей народного господарства та між ними, між регіонами та між групами підприємств. Виділяють два напрями дій держави щодо структурної трансформації економіки. Перший - структурна політика розвитку. Вона характеризується орієнтацією на пристосування структурних зрушень до процесів економічного зростання і розвитку науково-технічного прогресу. Другий - пристосування економіки до регіональних і галузевих змін. Його мета - забезпечення довгострокових гарантій конкурентоспроможності галузей і регіонів.

Послаблення впливу держави на структурні перетворення не відповідає національним інтересам і вимагає кардинальних змін. Засоби державного регулювання структурних перетворень повинні спрямовуватися, передусім, на підвищення конкурентоспроможності національного виробництва у довгостроковому вимірі. Водночас ці заходи повинні бути ефективно поєднані з механізмами ринкового саморегулювання, які зорієнтовані на забезпечення приватних і групових Інтересів щодо підвищення ефективності витрат та зростання прибутку.

Державне регулювання галузевих структурних зрушень здійснюється у випадках, коли існує потреба в постійному коригуванні розвитку певних галузей економіки, де конкретне регулювання може призвести до суспільно бажаних результатів. До них, насамперед, належать галузі суспільного користування (галузі природної монополії), сільське, лісове, рибне господарства, кам'яновугільна промисловість, металургія тощо. Через різні причини ці галузі не можуть бути ефективними, якщо їх розвиток підпадає під ринково-конкурентне регулювання. Тому держава бере на себе функцію проведення політики структурного регулювання, яке вирівнює ринкові суперечності. Вона ґрунтується на значній фінансовій допомозі держави. Залежно від прийнятої в державі концепції соціально-економічного розвитку, вона може охоплювати багато галузей чи окремі галузі, доводячи їх ефективність до народногосподарського рівня. Для цього держава використовує всі інструменти, які має у своєму розпорядженні, зокрема адміністративні та фінансові.

Отже, державна структурна політика може суттєво впливати на покращення структури суспільного виробництва через її модернізацію відповідно до вимог НТП і створює необхідні умови для оптимального розвитку всіх галузей економіки, зокрема тих, на які покладаються суспільні функції і які з об'єктивних причин не можуть бути в сучасних умовах конкурентоспроможними.

Аналіз сучасної соціально-економічної ситуації в Україні свідчить про необхідність проведення довгострокової промислової політики, спрямованої на структурну перебудову національного виробництва з метою підтримки економічної стабілізації і її трансформування в економічне зростання. Державна промислова політика сьогодні повинна бути основою соціально-економічної політики в країні і спрямовувати свою дію на реалізацію стратегічних і тактичних цілей у сфері промислового виробництва з урахуванням результатів наукових досліджень. Однак реалізації цієї політики перешкоджає така характерна риса трансформаційних процесів в Україні, як неузгодженість Інтересів І дій органів влади, недержавних Інститутів, громадських об'єднань і суб'єктів господарювання. Усунення такої неузгодженості становить основну передумову успішності структурних перетворень. Стосовно їх конкретних напрямів, покликаних сприяти оптимізації структури національної економіки, то ними є:

- створення необхідних нормативних і правових, фінансових та інших макроекономічних умов для структурних перетворень, залучення прямих іноземних інвестицій 1 кредитів;

- випереджаючий розвиток наукоємних. високотехнологічних експортоорієнтованих та Імпортозамінних галузей і виробництв, а також сфери послуг;

- структурно-інвестиційна підтримка секторів економіки, що спроможні забезпечити конкурентоспроможність національної економіки у світовому господарстві;

- стимулювання процесу реформування реального сектора економіки, підвищення його ефективності на основі вдосконалення бюджетно-податкової, грошово-кредитної і цінової політики, утворення міждержавних, міжгалузевих, галузевих І регіональних корпоративних структур у формі фінансово-промислових та інших господарських груп:

- розвиток і державна підтримка малого підприємництва;

- підвищення ефективності діяльності природних монополій, формування конкурентного середовища в немонопольних сферах економіки;

- розробка І реалізація соціальних програм та програм удосконалення виробничої інфраструктури, що забезпечує розвиток людського потенціалу і пріоритетних галузей 1 виробництв.