Національна економіка - Старостенко Г.Г. - 4.4. Інвестиційно-інноваційна складова економічного зростання

Інвестиції є головним і визначальним фактором економічного зростання. У макроекономічному аспекті інвестиційна діяльність є процесом закладки майбутнього економіки країни. Чим більші обсяги інвестицій сьогодні, тим більший обсяг валового внутрішнього продукту країни завтра.

Нестача інвестиційних ресурсів - одне Із найважливіших порушень у господарській діяльності, що на рівні держави призводить до Ті економічної відсталості. Економічно відсталі країни потрапляють у так зване "хибне коло бідності", вихід з якого можливий лише при достатньому обсязі інвестиційних ресурсів, що зосереджуються у високотехнологічних галузях та при відповідній державній політиці і підтримці.

В Україні впродовж кризових років саме інвестиційна сфера зазнала найсуттєвішого занепаду. Обсяг інвестицій в основний капітал скоротився у 5 разів, що супроводжувалося значним скороченням обсягів ВВП. Частка інвестицій у ВВП лише з 2001 р. почала проявляти тенденцію до зростання, що потребує її збереження і подальшого зростання. Це повинно стати ключовою ланкою стратегії економічного зростання, а значить і мети соціально-орієнтованої держави.

Такі потреби визначають і відповідну роль держави. Теоретично можливі два крайні підходи в державному регулюванні. При першому - держава бере на себе максимальну частину функцій інвестора (концентрація капіталу, забезпечення проектно-кошторисною документацією, матеріальними ресурсами тощо). При другому - діям інвестора надається якомога більше свободи, вливаючи на інвестиційний процес лише через макроекономічні регулятори: податкову, амортизаційну, кредитну політику, систему санкцій та субсидій.

Держава бере участь в інвестиційному процесі шляхом формування та реалізації відповідної інвестиційної політики. Інвестиційна політика - це сукупність цілей та завдань, напрямів та пріоритетів, система заходів з реалізації стратегії соціально-економічного розвитку вона визначає обсяг, структуру І напрями використання інвестицій в економіці країни. Вона здійснюється як прямо через державний сектор економіки, так і побічно через свої інституції: органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк України. Фонд державного майна України, Державний антимонопольний комітет.

В Україні інвестиції в основний капітал здійснюються за рахунок коштів державного бюджету, коштів місцевих бюджетів, власних коштів підприємств і організацій, коштів іноземних інвесторів, коштів населення на індивідуальне житлове будівництво, кредитів банків та інших позик, інших джерел фінансування. Динаміка інвестицій в основний капітал за джерелами фінансування у 2000-2008 рр. представлені у наступній табл. 4.4.

Таблиця 4.4

Інвестиції в основний капітал за джерелами фінансування

Як видно, основним джерелом інвестицій є власні кошти (прибуток) підприємств та організацій. Теоретично, в міру науково-технічного прогресу, при зростанні виробництва і підвищенні його рентабельності роль прибутку як інвестиційного джерела зростатиме. За рахунок подолання масової збитковості підприємств можна подвоїти обсяг прибутку (фінансовий результат) і, як наслідок, - віднайти кошти на фінансування інвестиційних та інноваційних проектів. Українська економіка, як відомо, все ще лишається малоприбутковою. На жаль, близько 40 % підприємств ще не пристосувалися до ринкових умов господарювання й надалі працюють зі збитками. Держава продовжує оберігати їх від банкрутства, підтримуючи таким чином ненормальну ситуацію, згубну для національної економіки. Водночас низька прибутковість та наявна збитковість українських підприємств викликані не завжди неефективністю господарювання, а й бажанням уникнути оподаткування.

Стосовно асигнувань з державного бюджету важливо враховувати, що в ринково розвинених країнах вони є важливим фактором суспільного відтворення, джерелом модернізації і розширення основного капіталу, засобом стимулювання його нагромадження. За рахунок бюджетних коштів держава намагається розвивати нові прогресивні галузі, які сприяють здійсненню структурних зрушень в економіці. До них значною мірою належать наукоємні та технологічно складні галузі, створення яких вимагає великих первісних витрат, тривалого терміну освоєння, що робить їх нерідко невигідним, а інколи просто неможливим для приватного капіталу. Участь держави дає змогу розвивати ці галузі. Однак форми участі держави повинні набути більш досконалих форм. Це розробка механізмів змішаного фінансування масштабних інвестиційних проектів, заснованих на пайовій участі державного, промислового і банківського капіталів, формування сучасного інституцій його середовища для рівноправного співіснування економічних агентів різних форм власності.

До принципових умов, які мають бути закладені в основу механізму державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні доцільним вважаються такі:

- першочергова реалізація інвестиційних проектів з низькою капіталоємністю, порівняно коротким строком реалізації та досить швидкою окупністю й високою ефективністю, зважаючи на обмеженість інвестиційних ресурсів на сучасному етапі;

- заохочення інвестицій, що спрямовуються на заміну застарілого виробничого апарата на основі нових технологій;

- посилення Інвестиційної функції бюджету з точки зору високої частки державної підтримки пріоритетних інвестиційних проектів;

- зменшення обов'язкової норми резервування для комерційних банків, які займаються реалізацією інвестиційних програм у реальному секторі;

- узгодження механізмів пільгового оподаткування зі здійсненням інвестицій.

Економічно здорова інвестиційна система базується на акумуляції заощаджень населення і тимчасово вільних коштів підприємств через банки, кредитний І фондовий ринки. Важливе значення цих ринків полягає в тому, що вони підвищують мобільність інвестиційних ресурсів.

Потребує суттєвого покращення правове поле інвестиційної діяльності. Особливо нестійкий законодавчий клімат склався стосовно регулювання діяльності іноземних інвесторів. За роки незалежності в Україні шість разів суттєво змінювалися умови інвестиційної діяльності для нерезидентів. До того слід додати й недосконалість таких законів, що стосується конкретизації пріоритетних галузей, територій та об'єктів, які підпадають під регулювання, що ускладнює надання пільг при залученні іноземного капіталу. Лише за умови законодавчого врегулювання таких проблем інвестиційний потенціал буде працювати на користь економічного зростання країни.

В той же час аналіз сучасних тенденцій розвитку глобального господарства свідчить, що провідною ланкою забезпечення конкурентоспроможності національних економік та на цій основі економічного зростання було й лишається інноваційне спрямування інвестиційної політики. Це зумовлено тим, що розвиток науки й техніки є визначальним чинником прогресу суспільства та підвищення добробуту його членів. В інноваційно розвинених країнах світу, де інноваційна продукція становить понад 50 % усієї виробленої і реалізованої продукції, вклади в інноваційну діяльність забезпечують 60-0 % приросту ВВП.

Зважаючи, що інновація, за класичним визначенням відомого австрійського економіста И. Шумпетера,- не просто нововведення, а нова функція виробництва, "нова комбінація", державна інноваційна політика - це комплекс економічних, організаційно-правових та інших заходів держави, спрямованих на впровадження результатів науково-технічного прогресу у виробництво, стимулювання і підтримку інноваційних процесів в економіці. Згідно із Законом "Про інноваційну діяльність", головною метою державної інноваційної політики визначено створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва й реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

При визначенні інноваційної політики велике значення має вибір її моделі. В Україні існує можливість використання різних моделей інноваційного розвитку, зважаючи на територіальну, галузеву та структурну неоднорідність її науково-технічного потенціалу та конкретних проблем, що стоять перед суспільством. Можливі моделі та їх основні характеристики узагальнено відображено в таблиці 4.7.

Таблиця 4.7

Характеристика основних моделей інноваційного розвитку, придатних для застосування в Україні

Високі темпи розвитку науково-технічного потенціалу є необхідною, але недостатньою умовою ефективної інноваційної діяльності. Особливе значення має створення високого рівня інноваційної сприйнятливості. В розвинених країнах, зокрема США, принципи формування інноваційної політики включають:

1) урядову підтримку фундаментальних досліджень і одночасно перенесення більшої частини витрат на прикладні дослідження на приватний сектор. Адміністрація підтримує лише ті довгострокові прикладні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), що мають потенційно велике значення для держави:

2) встановлення пріоритетів у сфері науки і техніки, що, в основному, покладено на Адміністративно-бюджетне управління. При цьому процес формування пріоритетів спрямований на розширення асигнувань на НДЦКР і регулювання їх розподілу;

3) стимулювання перебудови промисловості згідно з планом економічного відродження фактично є непрямим фінансуванням НДДКР з боку приватного сектора (особливо перспективних робіт, прискорення впровадження нововведень).

В Японії державна політика пріоритетів передбачає два шляхи: по-перше, освоєння зарубіжного досвіду на основі закупівлі ліцензій; по-друге, розвиток власних досліджень і розробок. При цьому, якщо до початку 80-х років японський уряд віддавав перевагу освоєнню знань (процесів), то згодом він виступив ініціатором великих національних програму сфері НДДКР, що свідчить про перехід до політики динамічного планування наукових досліджень і засвоєння нових технологій. Але формування політики у сфері НДДКР відбувається не під егідою єдиного центру, а як результат жорсткої конкуренції між багатьма урядовими установами за фінансові ресурси і панівне становище у провідних напрямах досліджень.

В умовах переходу до постіндустріального суспільства особливого значення набувають знання, як ресурс, що визначає конкурентні переваги країни у сучасному світі. На думку Да-ніеля Белла, сучасне "постіндустріальне суспільство являє собою суспільство знання у двоякому сенсі: по-перше, джерелом інновацій в усе більшій мірі стають дослідження та розробки (крім того, виникають нові відносини між наукою і технологією завдяки центральному місцю теоретичного знання), по друге, прогрес суспільства, який вимірюється зростаючою часткою ВВП та зростаючою часткою зайнятої робочої сили, все більш безпосередньо визначається успіхами в галузі знання". За підрахунками експертів, у 90-ті роки більш ніж 70 % росту ВВП по-стіндустріальних держав обумовлювалося підвищенням освітнього рівня працівників, поширенням нових інформаційних технологій та інших факторів, що належать до невловимих. Усвідомлення цього має знайти відповідне відображення у державній політиці. Зокрема, йдеться про важливість та необхідність забезпечення з боку держави для кожного індивідуума однакових стартових умов для його формування, становлення і розвитку незалежно від його соціального походження і майнового стану.

Інноваційна модель розвитку принципово змінює економічну організацію суспільства, матеріально-технічну базу виробництва та соціальні відносини. Тому не можуть залишатися без змін і функції держави. Дослідження сутності і закономірностей інноваційної діяльності багатьма вченими і практиками свідчить, що вона може бути ефективною, якщо буде задіяний такий важливий фактор, як державне регулювання. Водночас воно повинно доповнювати дію ринкових регуляторів (попиту та пропозиції, конкуренції, мотиваційних механізмів) у сфері розвитку науки і техніки, оскільки саме ринкові потреби є фундаментом активізації сучасних інновацій.

Протягом останніх років практично в усіх країнах значно підвищилася роль держави в реалізації інноваційної політики. При цьому формування механізму управління науково-технічною

політикою є важливим чинником оптимального розвитку науково-технічного потенціалу. Цей механізм, наприклад, у США. складається як результат вибору і прийняття рішень у кількох ключових сферах: розподіл державних ресурсів між різними секторами наукових досліджень і визначення структури державних наукових пріоритетів, виконання досліджень і розробок у державних наукових центрах: непряме державне стимулювання науки і освоєння її досягнень у приватному секторі господарства за допомогою податкової, амортизаційної, антитрестівської, патентної, зовнішньоторговельної політики, підтримка необхідного з точки зору темпів та ефективності НТП рівня конкуренції: формування інноваційного клімату в економіці та інфраструктури забезпечення досліджень і розробок, включаючи національні служби науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду і міжнародного співробітництва, прогнозування науково-технічного розвитку.

Більшість розвинених країн перейшла від приватнопідприємницької моделі НТП, коли інноваційний цикл проводився силами компаній, до змішаної, ринково-державної моделі НТП, де значну частку адміністративної та фінансово-економічної відповідальності за інноваційну діяльність покладено на уряд. Це сталося і шляхом розробки різних прогнозів, формування науково-технічних програм. їх фінансування та організаційного забезпечення. Таке підвищення виявилося у створенні спеціальних управлінських структур, наприклад, у Франції - це Парламентське управління з питань відбору у галузі науки і техніки, у Німеччині - Комісія з оцінювання технології, у США - Управління з питань оцінювання технології. Євро парламент прийняв резолюцію щодо створення європейського парламентського управління з питань оцінки пріоритетів і вибору в галузі науки і техніки. Більшість країн періодично друкують так звані білі книги, в яких відображаються пріоритети національної інноваційної політики.

В Україні масштаби інновацій ще не стали основою її економічного зростання, про що свідчать дані таблиці 4.5.

Таблиця 4.5

Інноваційна активність в Україні за 2000-2008 рр.

З таблиці простежуються негативні тенденції у сфері інновацій: питома вага підприємств, що займаються інноваціями, в Україні зменшується. Це пов'язано, насамперед, із недостатнім фінансуванням даної сфери. Джерела фінансування технологічних інновацій представлені у наступній таблиці 4.6. Вони свідчать про незадовільну динаміку та нестабільність структури фінансування технологічних інновацій.

Таблиця 4.6

Джерела фінансування технологічних інновацій

Як наслідок недостатнього фінансування динаміка впровадження технологічних інновацій також не здатна позитивно вплинути на процеси економічного зростання. Таблиця 4.7 відображає динаміку впровадження інновацій на промислових підприємствах України у 2000-2008 рр.

Таблиця 4.7

Впровадження інновацій на промислових підприємствах

В кінцевому рахунку все вказує на недосконалість сформованої економічної політики та її ключової складової інноваційної політики. Вона залишається інерційною, не націленою на забезпечення якісно нових завдань економічного зростання.

У державах, що становлять технологічне ядро світового розвитку використовується надзвичайно широка гама податкових пільг, загальна мета яких зменшення податкового зобов'язання безпосередньо шляхом його прямого скорочення, чи використання непрямих механізмів, що передбачають застосування відсрочки або розстрочки податкового платежу, що фактично виступає як прихована форма кредиту. При цьому податкові пільги, що стимулюють інноваційну активність, мають обов'язкові риси:

- прив'язка до єдиного існуючого в усіх розвинених країнах платежу компаній до бюджету податку на прибуток:

- до податку на прибуток повинні застосовуватися всілякі пільги, скидки, вирахування, що спрямовуються на стимулювання науково-технічного прогресу через інноваційну активність суб'єктів господарювання:

система податкових пільг повинна диференціюватися за галузями (на користь наукоємних), виду обладнання (на користь науково-дослідного), виду діяльності (на користь інвестування НДЦКР), територіально (на користь важкодоступних та менш розвинених районів чи на користь спеціальних науково-промислових зон, дослідницьких центрів, інноваційних інкубаторів, наукових парків, технополісів), а також бути гнучкими за часом дії і цілей створення, виходячи з реалізації національних програм, проектів науково-технічного і економічного розвитку;

- кожна пільга повинна мати чіткий, цільовий і адресний характер (після введення в експлуатацію нового устаткування, після досягнутого приросту витрат на НДЦКР), а право на отримання податкової пільги наступати автоматично, тобто бути законодавчо закріпленим;

- повинен здійснюватися обов'язково офіційний статистичний облік і аналіз ефективності податкових пільг.

- Щодо України, то звертає увагу як недостатня кількість форм, в яких застосовуються податкові пільги, сфер, на які вони поширюються, так і недосконалість конкретного механізму їх запровадження.

Для стимулювання інноваційної діяльності важливо передбачити:

- здійснення політики пільгового оподаткування виробництва інноваційної продукції з одночасним запровадженням прогресивного оподаткування прибутку від випуску застарілої продукції;

- звільнення експортерів високотехнологічної продукції від сплати податку на прибуток на приріст обсягів експортної продукції до попереднього року;

- звільнення від мита обладнання та матеріалів, що використовуються для інноваційної продукції, що експортується;

- зменшення оподаткування прибутку на суму витрат, що направляються на НДЦКР з прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства;

- звільнення від податку частини прибутку, що спрямовується на Інвестиції в науково-технічну сферу;

створення пільгових умов та стимулів для використання в інноваційних цілях власних ресурсів підприємств. Таким чином, основою стратегічного курсу, його базовим принципом має стати реалізація політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови й зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави. Інноваційна політика держави в Україні повинна орієнтуватися на створення підприємницької економіки, на підтримку розвитку радикальних інновацій, забезпечення сприятливих умов для їх масштабної реалізації, на розподіл ресурсів таким чином, щоб вони відповідали структурі потреб пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку країни.