Національна економіка - Старостенко Г.Г. - 5.2. Характеристика основних господарських комплексів

У складі національної економіки серед господарських комплексів найважливішим є багатогалузевий промисловий. Він є найбільшим у сфері виробництва товарів. Це головне джерело зростання національного багатства та продуктивного капіталу. Йому належить вирішальна роль у розвитку національної економіки, він визначає масштаби, структуру і територіальну організацію виробничих сил. Порівняно з іншими галузями економіки, промисловість має більш високі конкурентні переваги, є головною в обсягах експорту країни і валютних надходжень, формуванні бюджету та реалізації науково-технічних досягнень в Україні.

Сьогодні у промисловості виробляється близько 40 % загальноекономічного випуску товарів і послуг, 80 % від їх експорту, створюється понад ЗО % валової доданої вартості. Тут сконцентровано приблизно третину основних засобів із зайнятих в економіці. Промислове виробництво і сьогодні є одним з основних джерел оплати праці найманих працівників, прибутків підприємців, податкових і валютних надходжень держави.

Значення промисловості полягає у тому, що вона є ключовим орієнтиром економічної політики в цілому, формуючи групи взаємозв'язаних виробництв та господарських інститутів, які є вирішальними для якісної перебудови економіки, піднесення її ефективності, перетворення усіх сфер народного господарства на базі новітніх поколінь високотехнологічної продукції.

Структура промислового виробництва у світі та Україні у 2000 р.

В розвитку промислового комплексу України виділяються два періоди. Перший період (1991-1999 рр.) характеризувався нарощенням кризових процесів та спадом випуску продукції. При цьому в структурі промислового виробництва спостерігався переважаючий спаду галузях обробної промисловості порівняно з видобувними. Різкий спад інвестиційної активності, обмеження попиту на внутрішньому та зовнішньому ринках особливо торкнулися таких галузей обробної промисловості, як: машинобудування, легка, харчова, що виявилися непідготовленими до структурних змін попиту та конкуренції імпортної продукції. Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності та насичення внутрішнього ринку імпортними товарами сприяли тому, що багато видів продукції обробних галузей виявилися неконкурентоздатними.

Великий вплив на структурні зміни того періоду здійснив ціновий фактор. Саме підвищення цін на енергоносії обумовило (незважаючи на величезне падіння темпів виробництва) зростання частки продукції електроенергетики, хімічної і нафтохімічної промисловості, промисловості будівельних матеріалів. Виявилася неефективність галузевих структурних зсувів у цей період: збільшення витрат на 1 грн. промислової продукції супроводжувалося різким падінням рентабельності, рівень якої був недостатнім для нормального функціонування промисловості. Про сформовані диспропорції у структурі промислового виробництва України свідчать дані наступної таблиці (табл. 5.1).

Таблиця 5. 1

Другий період, який розпочався з 2000 року, це період зростання промислового виробництва за багатьма позиціями за винятком 2008 р.. коли стали відчутними наслідки кризи, що охопила світову та національну економіки.

Таблиця 5.2

Основні показники розвитку промисловості України

у 2000-2008 рр.

Разом з тим, започатковані раніше диспропорції продовжувалися і в подальшому. Хоча за обсягами виробництва промисловість і вийшла на рівень 90-х років, проте існуючі проблеми не були розв'язані. Зношеність виробничих фондів, несприйнятливість до нововведень, низька інноваційна активність промислових підприємств надзвичайно ускладнюють збереження і нарощування темпів зростання та ефективності промислового виробництва, підвищення конкурентоспроможності його продукції.

Особливо негативним став вплив недосконалості галузевої структури. Впродовж 2000-2009 рр. не були подолані найважливіші структурні деформації-між добувним та обробним секторами, між традиційним індустріальним І передовими наукоємними виробництвами, між експортно та внутрішньо орієнтованими галузями, між застарілою і високотехнологічною інноваційною продукцією. Майже зникає легка промисловість, обсяг виробництва якої у 1999-2008 рр. знизився із 1.6 до 0,9%. На фоні загальної стабілізації питомої ваги обробної промисловості (насамперед, машинобудування та харчової) зростала частка паливної та чорної металургії.

Таблиця 5.3

Індекси промислової продукції

(у відсотках до попереднього року)

Подібний стан промислового комплексу чималою мірою був обумовленим самоусуненням держави та неефективністю її дій. Державна промислова політика впродовж останніх десяти років була визнана неефективною, вона не враховувала ні внутрішніх потреб, ні провідних тенденцій світового розвитку. В Україні, яка отримала у спадок від радянського періоду глибоко деформовану структуру виробництва та потребувала активної структурно-інвестиційної політики з боку держави, такої політики не здійснювалося. Тривалий час структурні зрушення в промисловості як фундаменту розширеного відтворення відбувалися стихійно, за рахунок вимушених змін у цінових співвідношеннях та під впливом суперечливих макроекономічних регуляторів. Держава практично відмовилася від виконання функції регулювання міжгалузевих пропорцій. Це сприяло поглибленню промислової кризи, різкому зростанню частки галузей проміжного продукту і суттєвому зменшенню частки галузей, що виробляють кінцевий продукт. Державна політика в галузі підтримки промислових підприємств визначалася не стільки об'єктивними економічними чинниками, скільки суб'єктивним політичним лобіюванням впливових політико-економічних угруповань. Прикладів неефективності державної політики чимало.

Слід зазначити, що питання про роль держави у виробництві є предметом обговорення не лише в нашій країні. Так, до хрестоматійних прикладів неефективності політики державного фінансового сприяння окремим підприємствам чи галузям належить практика підтримки діяльності французького автомобільного концерну "Рено", автомобільної промисловості Великої Британії та вугільної галузі України. Зіставлення показників діяльності двох французьких автогігантів "Пежо" та "Рено" свідчать, що державна компанія "Рено"з 1960 до 1980 рр. одерясала державних дотацій на суму 5,8 млрдфр., сплативши податків на 1,7 млрд фр. За цей же період приватна компанія "Пежо" сплатила 11 млрдфр., нічого не одержавши з бюджету Однак у багатьох країнах, особливо у більшості європейських держав, безпосередня участь державних органів у виробництві значна, хоча й залежить від конкретної галузі.

По-різному підходять й до вибору конкретних регулюючих інструментів промисловості. Зарубіжні автори проведення активної промислової політики пов'язують насамперед із необхідністю підвищення конкурентоспроможності економіки. Це можливо через використання бюджетно-кредитних, фінансових, податкових, правових методів державного регулювання, при цьому можна обійтися без прямого втручання держави, однак необхідно створити сприятливі умови для підприємств.

Вибір конкретних напрямів та інструментів державної політики у сфері регулювання промислового комплексу перебуває насамперед у прямій залежності відобраної моделі промислової політики. Промислова політика-цс цілісна система заходів, інвестиційно-структурних перетворень, підкріплених відповідними механізмами, спрямованими на розв'язання стратегічних і тактичних завдань розвитку реального сектора, зростання виробництва та підвищення конкурентоспроможності економіки в цілому та її окремих галузей. її об'єктом виступає весь промисловий комплекс країни як єдиний організм. При цьому існують різні моделі промислової політики, кожна з яких характеризується різним впливом держави (табл. 5.4). хоча на практиці переважає їх оптимальне поєднання.

Таблиця 5.4.

Основні моделі державної промислової політики

У межах проведення нової промислової політики, основні положення якої визначені Концепцією державної промислової політики та Державною програмою розвитку промисловості на 2003-2011 роки, в Україні здійснюється формування конкретного комплексу методів І засобів державного регулювання промислового комплексу.

Особливості сучасної моделі державного регулювання промислового комплексу тісно пов'язані з необхідністю забезпечення в Україні довгострокового зростання. Досягнення довгострокових цілей розвитку вимагає адаптації промислового комплексу до тенденцій розвитку інформаційно-індустріального суспільства з домінуванням високих технологій, наукоємних виробництв. Тому реалізація потенційних переваг, закладених у промисловості, підвищення конкурентоспроможності промислової продукції визначаються не тільки загальними обсягами інвестицій, а й їх спрямуванням у найбільш перспективні галузі й виробництва, покращення технологічної структури промисловості на базі переходу до більш високих технологій. Загальна стратегія розвитку промисловості має бути зорієнтована на ресурсозберігаючий наукоємний тип відтворення. Йдеться про інформаційні технології, мікроелектроніку, точне машинобудування, приладобудування, нові матеріали різного призначення та обладнання.

Розв'язання таких завдань суттєво ускладнено тим, що на етапі становлення незалежності особливо значних втрат зазнали саме наукоємні галузі обробної промисловості, які на порозі

XXI ст. визначали конкурентоздатність національної економіки. Сьогодні одним із негативних факторів розвитку промислового комплексу є домінування низьких технологічних укладів, застарілих технологічних і конструкторських рішень.

Регулювання з боку держави базисних макроекономічних відтворювальних пропорцій, прогресивних структурних зрушень здатне сприяти забезпеченню довгострокового економічного зростання. У зв'язку з цим серед основних стратегічних завдань державного регулювання промислового комплексу особливого значення набувають:

- структурна перебудова;

- технічне й технологічне оновлення:

- розвиток Імпортозамінного та експортного виробництва;

- формування національного ринку конкурентоспроможної продукції;

- забезпечення екологічності виробництва:

- раціональне розміщення на території країни.

Першорядне значення має встановлення оптимальних структурних співвідношень між розвитком окремих галузей, враховуючи їх внесок, насамперед, до створення доданої вартості та сформований там рівень проміжного споживання. За експертними оцінками, втрати доданої вартості від збільшення частки проміжного споживання становлять не менше 1 /5 її загального обсягу, внаслідок чого недобираються десятки мільярдів гривень ВВП щорічно. Галузі проміжного продукту (харчова промисловість, текстильна і шкіряна промисловість, хімічне виробництво, гумові та пластмасові вироби, а також металургія і обробка металу, де частка проміжного споживання перевищує 70 % у вартісній структурі випуску продукції), відповідно дають незначний внесок у створення доданої вартості. Крім того, вони здійснюють ціновий тиск на галузі з виробництва кінцевих продуктів, які працюють в умовах низької рентабельності і не можуть формувати ресурси для розширеного відтворення. Тому найбільш продуктивним є випереджаючий розвиток галузей, що здатні забезпечити додаткові ресурси доданої вартості.

Принциповою рисою промислової політики є орієнтація на розвиток обробної промисловості, перехід до наукомісткої високотехнологічної продукції. Необхідно ефективно використати потужності машинобудування, металургії та хімічної промисловості з метою повнішого задоволення власної міжгалузевої кооперації. Нарощування продукції машинобудування важливе й для масової заміни та переоснащення основних фондів, без чого національна економіка не зможе увійти на світовий конкурентоспроможний ринок.

Для тих галузей промисловості (чорної металургії, автомобільної, хімічної, харчової, легкої промисловості), які поки що не мають можливостей швидко створити конкурентоспроможну продукцію, важливим є освоєння світових технологій. Для аерокосмічної, суднобудівної промисловості, важкого машинобудування, енергобудування, інформаційних технологій важливою повинна стати стратегія інноваційного прориву на основі селективної державної підтримки. Актуальним є сприяння прискореному розвитку галузей зі швидким оборотом капіталу з метою акумулювання фінансових ресурсів для забезпечення темпів економічного зростання.

Напрямом державного впливу повинні стати галузі, які випускають продукцію, здатну замінити імпортні товари, витіснити іноземних конкурентів на основі вибору на конкурсній основі та підтримки інноваційних проектів, формування банків даних інновацій, сприяння розвитку венчурного підприємництва, впровадження ресурсо- і енергозберігаючих технологій.

Регулюючі дії важливо диференціювати залежно від виду економічної діяльності, а відповідні методи та інструменти регулювання обирати залежно від конкретних умов І того, наскільки вони відповідають характеру та рівню розвитку продуктивних сил. Вважається, що для підприємств паливно-енергетичного та металургійного комплексів доцільна підтримка умов нормального самостійного розвитку, переважно на основі самофінансування із залученням іноземних інвестицій, виходом на зовнішні ринки. Для підприємств обробної промисловості необхідне створення умов для отримання інноваційних кредитів і державних гарантій приватним інвесторам, запровадження системи пріоритетного розміщення державних замовлень та заходів державної підтримки щодо просування продукції на зовнішні ринки. Для споживчо-орієнтованих підприємств (харчова, легка промисловість) важливо активізувати заходи щодо підтримки внутрішнього попиту: розвиток лізингу, кредитування населення Для купівлі товарів довготривалого користування, використання методів протекціоністської політики (захисних Імпортних тарифів, квот тощо) відповідно до норм СОТ.

У системі господарських комплексів національної економіки особливе місце посідає будівельний комплекс. Будівельний комплекс-це міжгалузева система, яка включає сукупність підприємств, об'єднань, організацій, діяльність яких спрямована на створення, реконструкцію та освоєння об'єктів виробничого і невиробничого призначення. Продукцією будівельного комплексу вважаються повністю завершені будівництвом та здані в експлуатацію будинки і споруди, виробничіпотужності, об'єкти соціальної Інфраструктури.

Будівельний комплекс об'єднує підрядні та спеціалізовані будівельні організації, підприємства промисловості будівельних матеріалів і будівельної індустрії, механізації та транспорту, проектно-пошукові, конструкторсько-технологічні І науково-дослідні організації, будівельні фірми, біржі та Інші формування, що спеціалізуються в галузі будівництва (незалежно від форм власності та відомчої підпорядкованості), включаючи галузеві органи управління. Всі підрозділи комплексу об'єднують економічні, технологічні і виробничі зв'язки; на комплекс працює будівельне та дорожнє машинобудування. У більш узагальненому вигляді в складі будівельного комплексу виділяються два взаємопов'язані сектори - власне будівництво та промисловість будівельних матеріалів І конструкцій.

Будівництво (капітальне будівництво) розглядається як галузь національної економіки зі створення, реконструкції та технічного переозброєння вже діючих основних фондів - промислових підприємств, електростанцій, залізничних і автомобільних доріг, ліній електропередач і зв'язку, житлових, комунальних, культурно-побутових та інших об'єктів, які забезпечують виробничу діяльність людей та їх матеріально-культурні потреби.

Будівництво у сукупності із машинобудуванням становить матеріальну основу інвестиційної діяльності та забезпечує формування й розвиток виробничого потенціалу суспільства і його інфраструктури.

Будівництво в техніко-економічному відношенні суттєво відрізняється від інших галузей економіки через особливий характер продукції будівництва, умови вкладення грошових коштів, їх освоєння та повернення. Великий вплив на показники будівельної продукції здійснює фактор часу, що. в свою чергу, обумовлює особливі форми розрахунків за неї, встановлення цін не лише за об'єкт, але й окремі види та етапи робіт.

Промисловість будівельних матеріалів при різноманітності її галузей спільні єдністю призначення виробленої ними продукції - будівництво - та використання в якості основної сировини нерудних корисних копалин.

Важливість будівельного комплексу для економіки будь-якої країни можна пояснити цілим рядом причин: капітальне будівництво, напевне, як ніяка інша галузь економіки, створює велику кількість робочих місць і споживає продукцію багатьох галузей народного господарства. Економічний ефект від розвитку цієї галузі полягає у мультиплікаційному ефекті коштів, вкладених у будівництво. Адже з розвитком будівельної галузі будуть розвиватися: виробництво будівельних матеріалів і відповідного обладнання, машинобудівна галузь, металургія і металообробка, нафтохімія, виробництво скла, деревообробна і фарфоро-фаянсова промисловості, транспорт, енергетика тощо. І, вочевидь, як ніяка інша галузь економіки, будівництво сприяє розвитку підприємств малого бізнесу, особливо того, який спеціалізується на оздоблювальних і ремонтних роботах, на виробництві та встановленні вбудованих меблів І т. Ін.

Криза 90-х років XX ст. наклала свій відбиток і на розвиток будівельного комплексу. Нарощування кризових явищ в економіці у 1995р. викликало подальше зменшення інвестицій, погіршення стану будівельного комплексу, його дестабілізацію. На рубежі XX ст. намітилась прогресивна тенденція зростання інвестицій в основний капітал і обсягів будівельно-монтажних робіт, хоча складною проблемою залишилося незавершене будівництво, що свідчить про зниження ефективності використання інвестицій в основний капітал. Проте, в сучасних умовах розгортання економічної кризи будівельний комплекс постраждав найвідчутніше. оскільки першим увійшов в кризу. Основні показники, що характеризують стан і перспективи розвитку будівельного комплексу, представлені у таблиці 5.5. Коригування розвитку будівельного комплексу після подолання кризових явищ постає одним із найважливіших завдань національної економіки. Однак, без глибоких інноваційних перетворень, належного рівня розвитку будівельних матеріалів, росту продуктивності праці, відповідної техніки неможливо підняти будівельний комплекс до європейських стандартів. Промисловість будівельних матеріалів, відчуваючи нестачу фінансових ресурсів, не маючи змоги оновлення виробничих фондів, погіршила якість та знизила конкурентоспроможність виготовлених матеріалів і конструкцій та допустила додаткові витрати виробництва, що відповідно позначається на рівні рентабельності. Подальший розвиток будівельного комплексу буде визначатися розвитком його матеріально-технічної бази.

Таблиця 5.5

Динаміка інвестицій у будівельному комплексі (у % до попереднього року)

Зважаючи на місце та значення будівельного комплексу в розвитку економіки постає завдання відповідного впливу держави на його розвиток і функціонування.

Одним із методів такого впливу є індикативне планування капітального будівництва, що охоплює капітальні вкладення, проектно-розшукові роботи і роботи проектних організацій, будівельного виробництва та розвитку потужностей будівельно-монтажних організацій. Важливою складовою державного регулювання будівельної індустрії є сприяння системному підходу до ресурсного забезпечення галузі будівництва, яке включає фінансові ресурси, трудові ресурси, обладнання, конструкції, матеріали. Головними джерелами інвестування у капітальне будівництво виступають:

- власні нагромадження:

- амортизаційні відрахування;

- асигнування державного бюджету;

- використання кредитів державного бюджету;

- надходження від продажу майна, яке не використовується;

- кошти від здачі в оренду будівельного майна та ін.

Особливим видом будівництва виступає зведення житла. Зважаючи на соціальну значимість цього виду будівництва, завдання держави полягає в посиленні ЇЇ впливу на його здійснення. Поряд з цим, розвиток житлового будівництва обґрунтовано вважається одним з важливих каталізаторів економічного піднесення. Це пов'язано з мультиплікативним ефектом, який отримує економіка завдяки інвестиціям у житлове будівництво. Вони стимулюють розвиток реального сектора економіки та ведуть до зростання обсягів виробництва у багатьох галузях, пов'язаних із будівництвом (промисловість будівельних матеріалів, машинобудування, деревообробна промисловість, транспорт та ін.). Опосередковано задіяні галузі виробництва товарів побутового характеру через зростання потреби у новоселів у придбанні меблів, електропобутових приладів тощо. За підрахунками фахівців, кожна гривня, вкладена у будівництво житла, дає 2,6-3 грн. приросту ВВП, а додаткове робоче місце у житловому будівництві забезпечує роботою 5-6 працівників у інших галузях. Таким чином, інвестиції у житлове будівництво дозволяють вирішити соціальні проблеми і підвищити рівень добробуту населення. Звідси необхідність ефективного стимулювання розвитку та регулюванні ринку будівництва житла в країні.

Пожвавлення інвестиційної діяльності, починаючи з 1998-1999 рр., прийняття ряду законодавчих актів, зокрема законів "Про планування І забудову територій", "Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві об'єктів" та ін. сприяли набуттю досвіду діяльності будівельними організаціями та підприємствами. Але й сьогодні залишається багато невирішених проблем економічного, законодавчого характеру, які суттєво ускладнюють розвиток цієї галузі та її ефективність. Це пов'язано, в основному, з виникненням цілого комплексу питань щодо ресурсного забезпечення житлового будівництва. реконструкції наявного житлового фонду, механізму залучення коштів населення для таких цілей. Розвиток та ефективність приватних будівельних фірм та інфраструктури житлової індустрії, що не мали відповідного законодавчого забезпечення, призвели до виникнення порушень і зловживань. Усунення накопичених проблем вимагають відповідної державної політики. Не отримали достатнього розвитку форми впливу держави на розвиток житлового будівництва, що включають стимулювання залучення коштів учасників будівництва. Основними інструментами впливу держави на активізацію таких процесів повинні стати надання приватним забудовникам пільг! кредитів. Важливими Інструментами цієї політики повинні стати роздержавлення підприємств, створення приватних фірм з виробництва будівельних матеріалів, виробів І конструкцій, створення бірж. Інвестиційних та інших фондів, іпотечних і житлових банків, страхових компаній та інших ринкових структур. Щодо сприяння окремим громадянам, особливо пільгових категорій, у вирішенні їх житлових проблем, то вагомим інструментом повинні стати збереження права на державне забезпечення житлом у межах запроваджених норм, субсидії, пільгові кредити, одержання житла у власність на виплату

Таким чином, сприяння розвитку 1 функціонуванню окремих галузей будівельного комплексу, в першу чергу, має здійснюватися за рахунок виваженої інвестиційної політики. Щодо най-важливіших Інвестиційних проектів у будівельному комплексі, то основна увага повинна насамперед стосуватися модернізації і розширення високоефективних будівельних матеріалів і конструкцій, освоєння нових потужностей на базі енергозберігаючих технологій.

Серед ключових господарських комплексів національної економіки одне із вирішальних місць посідає агропромисловий комплекс. Аграрно-промисловий комплекс(АПК)- це сукупність галузей національної економіки, які здійснюють виробництво та переробку сільськогосподарської сировини, обслуговування самого сільського господарства, насичення внутрішнього ринку продовольством та забезпечують експорт продовольчих товарів і сировини. В результаті АПК є складною виробничою системою, що включає декілька сфер діяльності Перша - виробництво засобів виробництва для всіх галузей, пов'язаних із сільським господарством (тракторне машинобудування, виробництво сільгоспмашин, устаткування для тваринництва тощо). Друга - сільське господарство в складі Його галузей тваринництва і рослинництва. Третя - переробка сільськогосподарської сировини. Галузі, що переробляють сільськогосподарську сировину, включають харчову промисловість; підгалузі легкої промисловості, пов'язані з первиною переробкою льону, вовни; мукомольно-крупяну і комбікормову промисловість. Виділяють також четверту сферу діяльності, а саме виробничу Інфраструктуру - транспорт, зв'язок, а також п'яту - соціальну інфраструктуру. Взаємодія перелічених секторів у кінцевому рахунку формує ефективність діяльності всього АПК.

АПК покликаний забезпечити основні потреби країни в сільськогосподарській продукції і продуктах, в основному за рахунок власного виробництва. Вважається, що для досягнення і підтримки продовольчої безпеки необхідний такий рівень розвитку АПК, який би забезпечував до 85 % попиту на сільськогосподарську продукцію та займав не менше 80 % внутрішнього ринку продовольства.

Сьогодні в аграрному секторі паралельно розвиваються його дві модель перша, що умовно називається індустріальною, -крупне товарне виробництво і друга (традиційна) - дрібнотоварне виробництво в особистих селянських господарствах і невеликих фермерських господарствах. Заходи державного впливу на розвиток цих моделей суттєво розрізняються.

Ефективність роботи великих агрофірм зумовлена не тільки перевагами крупнотоварного виробництва з повним циклом виробництва, переробки 1 маркетингу, але й підтримкою держави через податкові норми. Це сплата фіксованого податку сільськогосподарськими підприємствами, що виробляють власними силами понад 50 % реалізованої сільськогосподарської продукції, і що дозволяє експортерам повертати ПДВ.

Сектор господарств населення виробляє майже дві третини валової сільськогосподарської продукції країни. Заходи уряду щодо розвитку фермерських господарств та мережі сімейних фірм на основі особистих селянських господарств, створення для них рівноправних умов, розвиток кооперації, кредитних спілок сприятимуть подальшій концентрації виробництва. Однак існування невеликих фермерських господарств вирішує проблему зайнятості сільського населення не тільки за рахунок самозайнятості в особистих господарствах, але й через створення нових робочих місць у сільській місцевості в обслуговуючих кооперативах, розвитку малого підприємництва.

Аграрний сектор в Україні належить до одного з важливих суб'єктів державної підтримки. Серед головних причин, що визначають об'єктивну необхідність державного регулювання АПК та надання йому допомоги, називають: збереження І підвищення родючості ґрунтів, техніко-технологічний розвиток, регулювання зовнішньоекономічних зв'язків з метою забезпечення продовольчої безпеки, наукове забезпечення, підготовка кадрів. Звідси основними засобами та методами державної підтримки є політика державного протекціонізму, фінансово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень, створення умов для кредитування сільськогосподарського виробництва, залучення іноземних інвестицій, зниження податкового пресу на сільгоспвиробника, списання, пролонгація боргів, сприяння у створенні ринкової інфраструктури для АПК. підготовка та перепідготовка кадрів для аграрного сектора.

До найбільш вживаних інструментів такої підтримки належать: механізм здешевлення кредитів комерційних банків: списання податкової заборгованості, звільнення від сплати ПДВ, дотації на здешевлення палива. У структурі галузевого розподілу бюджетних коштів на економіку у 2002-2004 рр. сільське господарство стабільно перебуває на третьому місці після паливно-енергетичного комплексу і транспорту. Незважаючи на значні обсяги прямого та опосередкованого субсидіювання, проблеми аграрного сектора залишаються невирішеними. За останні роки забезпеченість галузі технікою зменшилася на чверть і становить 55-65 % від потреби. 80 % парку сільськогосподарської техніки відпрацювала свій амортизаційний термін. Майже половина сільськогосподарських підприємств працює збитково, велика частка працівників, яким своєчасно не виплачується заробітна плата. Тому поряд із розширенням масштабів державного регулювання необхідно підвищити його ефективність, у тому числі за рахунок використання найбільш ефективних форм та методів такого регулювання..

Слід зазначити, що майже всі західні країни у взаємовідносинах сільського господарства з іншими галузями, у питаннях експорту та імпорту сільськогосподарської сировини та продуктів дотримуються принципу аграрного протекціонізму. Масштаби регул