Педагогічна етика - Васянович Г.П. - 3.5. Педагогічна справедливість

Моральні вимоги до педагога передбачають абсолютність. Одна з позитивних вимог - бути справедливим. Це поняття відображає загальне співвідношення цінностей, розподіл їх між індивідами, порядок людського життя, який відповідає уявленням про сутність людини та її невід'ємні права.

Ідею справедливості розглядають в історико-філософському і педагогічному аспектах. У історико-філософському аспекті увагу акцентують на її еволюції, розумінні сутності та змісту. У педагогічному - на визначенні умов, форм і методів, засобів формування справедливості в людині.

Конфуцій (551-479 до н. е.) основою справедливих відносин між людьми вважав гуманність і благородство. Виховуючи своїх учнів, він наголошував, що благородна людина є морально досконалою особистістю, яка протягом життя перебуває в пошуках власного морального призначення і утверджує справедливість. Вихованці Конфуція поважали його не лише за знання, а передусім за справедливе ставлення до них.

Центральною ідеєю вчення Мойсея також є ідея справедливості. її суть полягає в характері покарання: його гнів знає межі, задані нормами справедливості. Уміння людини жити за Божими Законами - вияв розуму, сили та краси. Мойсей жив заради справедливості та свободи народу.

Ідея справедливості в Ісуса Христа ґрунтується на засадах любові, милосердя до ближніх. Це почуття розкривається незалежно від вчинків людини або інших її якостей і є всеохоплюючим. Почуття милосердя не передбачає оцінювання, але й не заперечує справедливості, навпаки, воно є вищою його формою. Г.-В.-Ф. Гегель зазначав, що закон "Око за око, зуб за зуб" - священний принцип будь-якої справедливості, основа державного устрою. Ісус не вимагає повної відмови від права, піднесення над усією сферою справедливості або несправедливості шляхом любові, у якій разом із правом зникає і почуття нерівності, й можливість цього почуття, яке зумовлює встановлення рівності, тобто зникає ненависть до ворогів.

Поняття "справедливість" розглядають представники таких напрямів: теологічного, соціологізаторського, натуралістичного, етичного утилітаризму, класичного утилітаризму, прагматизму.

Теологічний (грец. theos - бог і logos - слово, вчення) напрям в аспекті розуміння сутності і змісту справедливості розвивали Августин Блаженний, Фома

Аквінський, Л. Толстой, Г. Сковорода, Памфіл Юркевич, Іван Огієнко, Іван Ільїн, Е.-А. Жильсон, Жак Маритен, Іоан та ін. В їх ученні виголошено такі постулати:

- Бог - це вища справедливість, він віддає кожному належне;

- слід шукати справжню справедливість, заперечуючи насильство і себелюбство, живучи з вірою в Бога, поважаючи права інших;

- потрібно виявляти досконалість у дотриманні вимог закону та етичних норм;

- необхідно пам'ятати, що смиренність, а не погорда - джерело справедливості;

- прагнути справедливості - означає ставитися до кожного відповідно до його сутності; бути виправданим - значить у разі випробовування або суперечок довести не стільки відсутність вини, скільки справедливість власної поведінки, виявити свою правду.

Соціологізаторський (лат. societas - суспільство і logos - слово, вчення) напрям у розумінні справедливості започаткував Арістотель. Він вважав справедливість досконалою доброчинністю, проте зазначав, що в реальному житті вона трапляється рідко. Арістотель модифікував два види справедливості: розподільний (або дистрибутивний), згідно з яким людині слід віддавати належне відповідно до її гідності та прав; пов'язаний з обміном, за якого справедливість має урівноважувати сторони, що беруть участь в обміні, при цьому гідність людини не враховують*

Поняття "справедливість" як рівність визнавали багато вчених (В. Спіноза, Т. Мор, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо та ін.). Проте зводити справедливість до рівності в етичному розумінні некоректно, оскільки з її характеристики вилучаються такі важливі риси, як об'єктивність, правдивість, безкорисливість та самокритичність. Це зумовлює звужений розгляд сфери вияву несправедливості в суспільстві. Г.-В.-Ф. Гегель наголошував на об'єктивному характері генези та розвитку справедливості і визначав її як свободу духу. Водночас він указував на діалектичний взаємозв'язок об'єктивного і суб'єктивного у вияві справедливості та зазначав, що вона полягає в повазі прав інших і є доброчинністю, якщо перетворюється на принцип людини як її особистий обов'язок. Справедливість не залежить від вимог держави і постає як вимога моралі.

Представниками натуралістичного (лат. natura - природа) напряму в обґрунтуванні ідеї справедливості були Дж. Бруно, Б. Телезіо, Ч. Дарвін, Т. Гекслі, Г. Спенсер, П. Кропоткін, К. Льюїс та ін. Вони постулювали відмову від надприродного джерела моралі, зокрема справедливості. На їх думку, природа людини - це сукупність вроджених біологічних якостей, у яких приховані інтереси, мотиви, принципи, почуття справедливості. Вони генетично закодовані і розвиваються в процесі еволюції. Наголошуючи на натуралістичному підході, П. Кропоткін у праці "Справедливість і моральність" зазначав, що моральні поняття пов'язані з існуванням живих істот, які без них не змогли б вижити в боротьбі за існування. Саме зародження стадності, спільності і за необхідності самовідваги зумовило розвиток моральних понять. Справедливість П. Кропоткін вважав основним поняттям етики, незважаючи на те що воно не охоплює всієї моральності. її появу спричинила сама природа, а розвинулась вона в процесі еволюції людства.

В етичному натуралізмі спостерігається некритичне використання методів і результатів різноманітних природничих наук, особливо відкриття молекулярної біології і генетики. Це проявляється в запереченні соціальних вчинків у становленні та розвитку змісту справедливості. Російський генетик Володимир Ефроїмсон (1908-1989) зазначав, що удавана альтернатива, якою є генетика або середовище, що визначають розвиток особистості, - це одна з багатьох суперечностей, які трапляються в біологічній, соціальній і біосоціальній сферах. На еволюційне становлення альтруїзму впливають чинники постійного природного відбору і групового відбору, емоції панування і пригнічення. Усі властивості (особливо психічні) потребують зовнішньої стимуляції для повного вияву, їх пригнічує або деформує соціальне середовище.

Етичний утилітаризм (лат. utilitas - користь, вигода) започатковано в античності. Сократ, Демокріт та Епікур основою ідеї справедливості вважали користь. Так, Епікур (340-270 до н. е.) зазначав, що справедливість, яка виникає з природи, є угодою про корисне - з метою не шкодити один одному, а найбільшим її плодом вважав безтурботність. Закони та уявлення про справедливість змінюються, їх необхідно дотримуватися, оскільки вони є умовою душевного і тілесного спокою. Порушення справедливості зумовлює хвилювання, а якщо його приховують - страх можливого хвилювання.

Класичний утилітаризм (І. Бентам, Дж.-Ст. Мілль) характеризується трьома основними положеннями: дія є правильною чи неправильною не сама по собі, а відповідно до наслідків - справедливих або несправедливих; наслідки справедливості або несправедливості визначають за щастям або не нещастям, до якого вони призводять. Правильні і справедливі ті дії, які продукують найбільше щастя; на противагу етичному егоїзму, згідно з яким кожна людина піклується лише про власні інтереси, прихильники утилітаризму вважали, що для людини особистий інтерес важливий так само, як і інтерес інших.

Для етичного утилітаризму під час оцінювання справедливості дії важливі не стільки мотивація та совість, скільки результат, тобто применшується роль моралі.

Англійський філософ, етик Джордж Мур (1873- 1958) критикував етичний утилітаризм з позицій інтуїтивізму. Заперечує теорію утилітаризму в праці "Теорія справедливості" (1971) професор філософії та права Гарвардського університету Джон Ролз (1921-2002). Він уточнив, у чому полягає зв'язок між справедливістю і рівністю та розглянув справедливість як принцип соціальної організації. Рівність залучив до визначення справедливості, проте вніс до нього поняття нерівності. Справедливість є мірою рівності та нерівності між людьми. Люди повинні бути рівноправними, як зафіксовано в законі, і мати однакові права при розподілі соціальних цінностей. Проте справедливою буде і нерівність, за якої існує нерівний розподіл, що дає перевагу кожному.

Визначення справедливості за Дж. Ролзом ґрунтується на двох твердженнях:

1. Кожна людина повинна володіти рівним правом відповідно до найширшої системи рівних основних свобод, сумісною з подібними свободами для інших.

2. Соціальну та економічну нерівності слід організувати в такий спосіб, щоб від них можна було очікувати переваги для всіх і щоб доступ до відповідного соціального статусу і посад був відкритий усім.

Отже, існує справедлива рівність у розподілі прав і обов'язків, а також їх доступність та справедливість для всіх людей; водночас справедливою є конструктивна нерівність, яка полягає в розподілі благ.

Прагматизм (грец. pragma - справа, дія) - філософсько-етичний напрям, згідно з яким істинним є не те, що відповідає об'єктивній дійсності, а те, що дає практичні корисні результати. Його представниками були Чарльз Пірс, Вільям Джеме, Джон Дьюї, Джордж-Герберт Мід, Уїлард Куайн, Нельсон Гудмен та ін. Провідне положення цього напряму - ситуативність. Моральна ситуація, на думку прибічників прагматизму, унікальна і неповторна. Отже, вибір особистістю справедливої чи несправедливої поведінки залежить від ситуації. Основним вважали успішне пристосування до ситуації, вибір засобів не має важливого значення, оскільки жодних загальних моральних норм не існує. Нормативність гальмує творчість особистості. Отже, справедливість позбавлена об'єктивного змісту, все залежить від суб'єктивних прагнень індивіда. Кредо етичного прагматизму - "Справедливе все те, що приносить успіх". Незважаючи на аморальність цього гасла, інші ідеї напряму поширені. їх доповнила "ситуативна етика" американського мислителя і поета Дж. Флетчера (1886- 1950), який наголошував, що все залежить від бажань, інтересів особистості та чинників ситуації.

Крім цих теорій справедливості, існують теорії екзистенціалізму, емотивізму, гедонізму, егалітаризму тощо, які ґрунтуються на раціональній основі. У навчально-виховному процесі педагог повинен творчо використовувати ідеї справедливості, зафіксовані в етичних теоріях, що відображають соціально-етичну практику.

Педагогічна справедливість - неупереджене, об'єктивне ставлення педагога до учнів, яке грунтується на любові та повазі до вихованців, абстраговане від особистісних симпатій та антипатій.

Провідною ідеєю різноманітних етичних теорій є ідея залежності: свобода - рівність - справедливість. Чим менше свободи в суспільстві, тим краще вчитель повинен впроваджувати цю ідею. Російський педагог Василь Водовозов (1825-1886) зазначав: якщо в суспільстві панують грубість і дикість, викладач, який прагне впливати на учнів так, щоб вони його поважали, не вдаватиметься до заходів, які тримали б дітей у страху. Учитель покликаний не пригнічувати свободу учня, а навпаки, розкривати її, що можливо за умов співробітництва та участі в житті школярів.

Й. Песталоцці дбав про безпритульних дітей, які унаслідок соціального розмежування опинилися в жебрацькому становищі і були позбавлені елементарних прав на існування. Він не лише створив для них виховні заклади, а й постійно шукав спонсорів для їх утримання. Багато знедолених дітей мали підірване фізичне здоров'я та надломлену психіку. Усвідомлюючи свою неповноцінність, вони виступали проти соціальної несправедливості, що виявлялось у формі озлобленості, недовіри до вихователів. Однак Й. Песталоцці був переконаний, що ці діти не приречені, не втрачені для себе і суспільства, навіть найвідсталіших розумово і занедбаних морально можна повернути до нормального суспільного життя.

Він стверджував, що виховання справедливості, як і моральне виховання взагалі, продуктивне лише тоді, коли його здійснюють не на функціональних засадах учителя, а на засадах участі в житті дітей, коли педагог співпрацює з ними.

Справедливість має бути найхарактернішою властивістю вчителя. Учні різняться між собою за характером, темпераментом, здібностями, фізичними і духовними можливостями розвитку. Педагог несвідомо виявляє неоднакове ставлення до них, однак повинен дотримуватися поглядів, що кожен учень, незважаючи на індивідуальні властивості, має рівні права на увагу і поважне ставлення вчителя. Відсутність об'єктивності в ставленні до учнів знівелює моральний авторитет педагога і перешкоджатиме успішному здійсненню навчально-виховного процесу. Учителя визнають несправедливою людиною. Натомість справжній наставник не повинен виокремлювати з учнівського кола улюбленців.

Г.-В.-Ф. Гегель у праці "Народна релігія і християнство" характеризував Сократа як учителя, котрий був лише справедливим і розумним наставником. Він навчав, освічував людей у тому, що мало збуджувати їх інтерес та бажання пізнавати. Учні були його друзями, учитель не намагався змінити їх. Сократ не мав моделі виховання характерів, а також правил, які б зрівняли вихованців. Кожен його учень був сам по собі майстром; багато хто заснував власну школу, став полководцем чи державним діячем, реалізувався в певній галузі. Сократ ніколи не принижував учнів своїми знаннями, поводився як рівний серед рівних, друг серед друзів.

Справедливе ставлення Сократа до учнів сприяло їх становленню як особистостей. Проте в реальному житті вчитель часто суперечить собі: вимагаючи сумлінності у виконанні обов'язків від учнів, сам слова не дотримується.

Основою справедливості Сократ уважав пізнання та розвиток природних здібностей індивіда. Оцінювання вчителем учня буде справедливим, якщо ґрунтуватиметься на ідеї природовідповідності. А. Дістервег наголошував, що "справжній вихователь досягає природо-відповідної гармонійної освіченості свого вихованця, а саме: розвитку його внутрішніх сил шляхом збудження, а не накопичення навчального матеріалу; органічної, а не механічної, всебічної, а не однобічної освіти". Несправедливою він уважав вимогу, за якою учні повинні виявляти однакові успіхи в одному і тому самому предметі і вивчати його в однаковому обсязі. Дитина зі слабкою пам'яттю не може засвоїти стільки, скільки дитина з хорошою. Кожен із вихованців різниться обдарованістю, задатками, успіхами в навчальних дисциплінах. Вимагати від усіх однакового рівня виконання завдань не слід.

Відповідно до принципу справедливості педагог повинен чуйно та уважно ставитися до учнів, які важко засвоюють матеріал. Якщо слабкий учень докладає зусиль і виявляє відповідні до своїх здібностей успіхи, вчитель має його підтримати. Дорікати, не звертати увагу на цих учнів, займатися лише з обдарованими несправедливо. Такий педагог не заслуговує на статус вихователя дітей, оскільки не вдосконалює та не здійснює їх посильний розвиток.

Польський педагог Януш Корчак (1878-1942) доводив, що для справжнього вчителя центром має бути не власна особистість, а особистість учня. У праці "Здібності" він охарактеризував задатки кожної людини і відмінність між ними, ситуації, у яких проявляються індивідуальні здібності вихованців, вплив характеру на комфортне перебування в школі тощо.