Педагогічна етика - Васянович Г.П. - Свідомість осмисленості вчителем власного буття

Щастя кожної особистості полягає у відчутті своєї потрібності іншим людям. Педагог завжди повинен усвідомлювати власне покликання - творення людини. Це має надавати йому сил і наснаги, бажання жити та творити.

Сенс буття вчителя залежить від обраної провідної мети, ідеалів, на які спрямована його свідомість. Педагог, який прагне щастя дітям, керується гуманістичною спрямованістю, що, як зазначав сучасний український педагог Іван Зязюн, найкраще характеризує майстерність. Вона спрямована на особистість, утвердження найвищих духовних цінностей, ставлення до педагогічної дійсності через слово та працю, її мети, змісту, засобів і суб'єктів.

У педагогічній діяльності кожен учитель має власну позицію, яка ґрунтується на гуманізмі чи авторитаризмі. Так, російський філософ і філолог Олексій Лосєв (1893-1988) цінував у навчальному процесі творчість студентів, їх бажання висловитись, поставити питання. Це приносило викладачеві насолоду, адже здійснення ним гуманної мети супроводжувалось радісним сприйняттям учнями нових знань. Лише педагог із гуманістичною спрямованістю мислення здатен усвідомити, що відчуття дітьми щастя є основним у навчанні. На думку О. Лосєва, людина щаслива тоді, коли потреба пізнання не тільки не пригнічується з часом, а посилюється. Тому він залучав до діалогічного процесу творення студентів, яких учив шукати і мислити, знаходити сенс життя в тому, щоб бути людиною. Керуючись гуманістичною позицією, О. Лосєв закликав молодих людей до самопізнання та активної дії, оскільки "живий розум" дає змогу перейти від незнання до знання, приносить радість і силу.

Авторитарний стиль мислення і педагогічної діяльності описав П'єр Абеляр. Його вчитель Гільом із Шампо (Франція) керувався ним у власній педагогічній практиці. У творі "Історія моїх нещасть" П. Абеляр писав, що його педагог не сприймав жодних заперечень і лише власну думку вважав істинною.

Такий учитель не тільки не радіє успіхам свого учня, а й переживає їх як власне нещастя. Авторитарне мислення, спрямоване на жорстке підпорядкування власному Я, унеможливлює взаєморозуміння між педагогом і учнем.

Отже, у вчителів із гуманістичним і авторитарним мисленням протилежні не лише мета, а й засоби її досягнення. Педагог з авторитарним мисленням не здатний усвідомити власної моральної сутності, що робить нещасливими не лише учнів, а й самого вчителя.

Дехто з учених наголошує, що людину можна навчити ставити собі за мету бути щасливою. Проте російський письменник Михайло Пришвін (1873-1954) зауважував, що особисте щастя як мета неможливе. Його можна досягнути лише поставивши мету і реалізувавши її клопіткою працею. Отже, людину слід навчати, на чому ґрунтується щастя. К. Ушинський зазначав, що виховання має готувати дитину до праці життя, а не до щастя як такого.

Цілісність буття особистості вчителя

Одна з найважливіших якостей особистості - її цілісність. М. Бердяєв зауважував, що "особистість є категорія духовна, а не натуральна... Особистість цілісна. До неї входить і дух, і душа, і тіло... Особистість повинна бути відкрита для всіх змін космічного і соціального життя, для будь-якого досвіду, і разом із тим вона не повинна, не може розпорошуватись у космосі і суспільстві". Його мета полягала в тому, щоб "вибудовувати персоналістичну, а зовсім не індивідуалістичну етику... Особистість є цілісність і єдність, яка володіє безумовною і вічною цінністю... Цінність особистості є вищою ієрархічною цінністю у світі, цінність духовного порядку".

Особистість як духовний феномен, на думку М. Бердяєва, має бути відкритою для суспільства, космосу, але одночасно не втрачати власного Я. Функціонально виконуючи різні ролі, учитель повинен реалізовувати своє основне призначення - бути людиною і педагогом. Суспільні відносини, у яких відбувається діяльність учителя, не завжди сприяють збереженню власної ідентичності і відчуттю цілісності буття, яке є умовою щастя. У сучасному суспільстві педагог змушений займатися непедагогічною діяльністю. Так, за даними Львівського обласного науково-методичного інституту освіти (2007), 13,3% опитаних учителів змінили б професію, якби трапилася нагода, 11,6% - бажали зберегти професію, але перейти на інше місце роботи.

Отже, багато вчителів не отримують задоволення від праці, тому не відчувають себе щасливими. Знецінення праці педагога в суспільстві призводить до знецінення її самим учителем. Він перестає вдосконалюватись професійно і духовно. Як свідчать результати досліджень сучасного педагога Алли Бойко, проведені в 2009 р,, навіть серед керівників шкіл 36% вважають, що систематично і наполегливо працюють над собою, а 64% - епізодично.

За сучасних соціальних умов учитель не лише не відчуває себе щасливим, а навіть впадає у відчай. Така ситуація характерна як для вітчизняних педагогів, так і для зарубіжних. Сучасний український філософ В'ячеслав Кудін за працею Баррі Фарбера "Криза в освіті: стрес і відчай у американського вчителя" (1991) проаналізував цю проблему в СІЛА. Синдром відчаю він розглядає як складний стресовий стан, що з'являється в педагога під впливом багатьох чинників (індивідуального, організованого і соціального вияву). До них належать: адміністративний тиск, бюрократична некомпетентність начальства, постійна громадська критика, переповненість класів, неадекватна затраченим зусиллям заробітна плата та ін. Ці чинники зумовили появу таких типів учительського відчаю (за Б. Фарбером): вимучені, несамовиті та байдужі вчителі.

Проаналізувавши причини утворення вчительського відчаю і наслідки здійснення пропозицій щодо реформування освіти, Б. Фарбер запропонував внесення стратегічних змін стосовно статусу педагога:

- необхідно залучити вчителів у процес прийняття рішень;

- слід підвищити повагу до педагога в школі і за її межами;

- потрібно забезпечити умови для отримання кращих результатів у викладанні;

- варто захистити вчителів від можливої залежності від батьків, політиків або шкільного диктату та ін.

Реалізація цих пропозицій з боку держави забезпечить успішні і щасливі діяльність та буття педагога. Водночас існує суб'єктивний аспект проблеми, який полягає в індивідуальному світосприйнятті, відчутті страждання і радості, психологічних якостях характеру, темпераменту тощо. Г.-В.-Ф. Гегель зазначав, що щасливою є та людина, життя якої відповідає її особливостям, адже лише це дає змогу насолоджуватись існуванням у світі.

Поведінку людини визначає її характер. Риси характеру вчителя роблять його щасливим або нещасним. Так, педагог із сильним характером є цілісною і цілеспрямованою особистістю. Психологи (Е. Фромм та ін.) стверджують, що навички та вміння вчителя зумовлені специфічною структурою його характеру. Такий характер необов'язково відповідає етичним поглядам, але сприяє послідовному дотриманню власних принципів. Педагог вибудовує свою поведінку згідно з ними, а не вдається кожного разу до прийняття нових рішень. Це дасть йому змогу досягти гармонії в діяльності. Також характер особистості сприяє обиранню нею ідей і цінностей. Хоча більшість людей не знає, що вони залежать від власних емоцій і бажань.

Учитель формує не лише власний характер, а й характери учнів. Незважаючи на індивідуальність характеру кожної дитини, вплив педагога відіграє важливу роль у вихованні її цілісної особистості, а отже, сприяє щастю вихованця.