Педагогічна етика - Васянович Г.П. - 3.6. Щастя як вища моральна цінність особистості педагога

Категорія "щастя" є однією з провідних в етиці. Наукове обґрунтування його сутності та змісту складне, адже скільки людей, стільки й уявлень про щастя.

Сучасний "Словник з етики" (1989) зафіксував таке значення цього поняття: благополуччя, земне блаженство, бажане насущне життя, спокій і вдоволення, успіх, здійснене бажання тощо. Однак такого тлумачення недостатньо, необхідна теоретична модель дефініції "щастя", яка, фіксуючи найзагальніше, сутнісне, давала б змогу для особистісного, індивідуального наповнення і "розшифрування". Так, польський філософ, етик В. Татаркевич (1886-1980) вважав, що щастя - повне і тривале вдоволення від життя в цілому.

Сучасний український етик Віктор Малахов зазначає, що це поняття найбільше відповідає стану моральної культури. Водночас таке трактування щастя не повне, якщо не врахувати почуття світлої радості, ентузіазму, яке охоплює душу людини; безрадісне, неокрилене ентузіазмом вдоволення тяжіє до ретроспективного осягнення життя і саме по собі не робить людину щасливою. Щастя - вища мета і цінність людського життя. Арістотель висловлював думку, що воно є метою, яку ніхто і ніколи не вибере засобом заради чогось іншого.

Щастя - стан людини, для якого характерні переживання внутрішнього вдоволення власним буттям, повноти і осмисленості свого життя, відповідності досягнутого життєво значущим цілям і мріям.

Прагнення людини до щастя безпосередньо пов'язане із сенсом життя. Уявлення про сенс життя, сформовані науковим світоглядом, не дають готових рецептів щодо того, "як жити", не можуть передбачити всі зміни життєвого шляху особистості, неповторні риси її характеру, задатків, розуму, волі, не сприяють точному вимірюванню оптимального співвідношення індивідуальних можливостей і домагань. Громадське і власне життя в діяльності людини взаємопов'язані і взаємодоповнюють одне одного. Сенс життя визначає не певний ізольований аспект, а їх загальну спрямованість, яка полягає в принципах і нормах моралі.

В історії існує багато різних підходів і напрямів у визначенні змісту сенсу життя і щастя. Одні вважали, що сенс життя людини полягає в матеріальному добробуті, інші - в залежності її від надприродних сил, ще інші - в абсурдності людського буття взагалі. Абсолютизація кожної з цих ідей позбавляла можливості наукового визначення. Основними напрямами в обґрунтуванні поняття "щастя" були гедонізм, психоаналіз, екзистенціалізм та християнство.

Сенс життя і щастя людини гедонізм вбачає в отриманні максимального задоволення та уникненні страждань. На думку першого і найпослідовнішого представника гедоністичної теорії Арістіппа (друга половина V - початок IV ст. до н. е.), задоволення - головний критерій цінності життя. Позитивним у його вченні є визнання індивіда, безпосередніх переживань особистістю під час задоволення її запитів, потреб, інтересів.

Справжніми задоволеннями Арістіпп вважав тілесні, які мають пріоритет перед духовними: "...До окремо взятих задоволень слід прагнути заради них самих, а до щастя - не задля нього самого, а заради окремо взятих задоволень".

Гедонізму Арістіппа притаманний суб'єктивізм (люди можуть пізнати лише власні відчуття, а предмет, який їх викликав, не може бути пізнаваним). Давньогрецький філософ Епікур (341-270 до н. е.) вніс об'єктивний критерій у гедоністичну концепцію задоволення. На його думку, лише розумне задоволення сприяє справжньому і щасливому життю. Розумне задоволення притаманне тільки внутрішньо вільній людині, незалежній від зовнішнього світу, яка володіє силою духу, перебуває в стані душевного спокою і гармонії із собою та іншими людьми. Самопізнання робить людину щасливою, звільняючи її від страху перед богами, жорстокою необхідністю і смертю: "...Найстрашніше зло, смерть, не має до нас жодного відношення; коли ми є, то смерті немає. Таким чином, смерть не існує ні для живих, ні для мертвих, оскільки для одних вона сама не існує, а для неї інші не існують".

Ідеї гедонізму проповідував також римський послідовник Епікура Тіт Лукрецій Кар (99-55 до н. е.), який написав поему "Про природу речей". У вступі до першої книги він возвеличив Епікура як щасливого переможця, котрий першим серед еллінів сміливим духом подолав страх і природним назвав стан щастя людини. Природа, на думку Лукреція, здатна як сприяти людському щастю, так і руйнувати його, вона навіть може стати ворожою, особливо тоді, коли залишається непізнаною. Стан пізнання і творчість є найвищими насолодами особистості, що зробили її життя щасливим і прекрасним.

Платон і Арістотель не були гедоністами, але також наголошували, що щастя - вища мета людини, досягти якої може розумна, гідна, мудра особистість. Платон зауважував, що мудрість зробить людей щасливими. Арістотель його доповнив, вказавши, що доброчесності та мудрості недостатньо для щастя, оскільки потрібні й тілесні, зовнішні блага. Мудрець буде нещасним у бідності, стражданнях і печалі. Недосконалості достатньо для нещастя, навіть якщо її супроводжуватимуть у достатній кількості зовнішні та тілесні блага. Задоволення недосконалих людей не справжні, такими їх вважають лише розбещені. Справжні задоволення, які роблять людину щасливою, пов'язані з процесом забезпечення потреб і відновлення сил, а також розумним використанням уже набутих. Справжнє щастя людини полягає в активній, творчій діяльності.

Подібної думки дотримувався і нідерландський філософ Барух Спіноза (1632-1677) у творі "Короткий трактат про Бога, людину і її щастя". Про задоволення як основу щастя він писав у праці "Етика", де вказував, що воно є переходом людини від меншої досконалості до більшої, а незадоволення розглядав як перехід людини від більшої досконалості до меншої. Поняття задоволення він пов'язував із поняттям потенції (сили). Тому більшу чи меншу досконалість убачав у більшій чи меншій силі реалізації можливостей наближення до "взірця людської природи". Звідси Б. Спіноза вивів формулу: "Блаженство і щастя - це не нагорода за доброчесність, а сама доброчесність".

В етичних поглядах французьких і німецьких філософів Д. Дідро, А. Гельвеція, П. Гольбаха, Ж. Ламетрі, Й.-В. Гете, Ж. Гюйо, Ф. Ніцше провідною постала ідея, що задоволення не є первісним мотивом вчинку, а лише супутником плідної діяльності. Концепція англійського філософа і соціолога Герберта Спенсера (1820-1903) вибудувана на положенні, що саме задоволення-страждання стимулює людину до діяльності. Він уважав, що в гуманному суспільстві щастя і моральний обов'язок збігаються.

І. Бентам, Дж. Мілль, формуючи свої етичні системи, доводили, що тільки користь, отримана вигода приносять людині насолоду і щастя. І. Бентам наголошував, що кожна особистість повинна дбати лише сама про себе, бо від цього буде найбільша користь, "найбільше щастя найбільшої кількості людей". Такої думки дотримувався і Дж. Мілль у своєму етичному принципі: задоволення - єдине, до чого людина має прагнути і що є добром як метою, сенсом життя і щастям самим по собі; все інше - тільки засоби досягнення щастя. Цей утилітаристський принцип із різних наукових позицій критикували Л. Фейєрбах, К. Маркс, Дж. Мур та ін.

Критика К. Маркса проявилась як діалектичний матеріалізм та раціоналізм, натомість критика Дж. Мура - як неогедошстичний або ідеальний утилітаризм. Дж. Мур заперечив натуралістичний гедонізм і довів, що задоволення не може бути єдиним критерієм щастя, зокрема, важливу роль у його досягненні відіграють мотиви поведінки та діяльності людини.

Сучасний гедонізм суперечить класичному варіанту: сенс життя, щастя людини тлумачить за допомогою таких категорій, як "моральний вибір", "інтуїція", "моральна регуляція суб'єкта відносин", "моральний інтелектуалізм", "ризик щастя", "щастя малою ціною", "ситуативне щастя" тощо. Його теоретики зміст щастя з'ясовують через поняття консеквенціоналізму (лат. соnsequens (соnsequentis) - послідований), суть якого полягає в тому, що цінність учинків і сенсу життя визначається лише через наслідки, тобто залежно від того, наскільки вони сприяють утвердженню добра, блага і щастя.

У теорії психоаналізу (3. Фройд, А. Адлер, К.-Г. Юнг, Е. Фромм та ін.) сенс буття і щастя людини осмислено з позицій антигедонізму. Ідею, згідно з якою суб'єктивне переживання задоволення саме по собі є самодостатнім критерієм цінності, психоаналіз заперечує.

У творах 3. Фройд розглядав проблеми морального характеру, змістом свого вчення утвердив морально-етичні імперативи, провідним серед яких постулював, що людина повинна бути щасливою. Проте реально вона постійно перебуває в стані амбівалентності, тобто водночас є щасливою і нещасливою. Він пояснював це структурою особистості, яка, відповідно до його концепції, містить три компоненти: Несвідоме (Воно), Свідоме (Я), Над-Я (совість). 3. Фройд вважав Несвідоме (Воно) справжньою реальністю психічного, невідомим у внутрішній сутності настільки, наскільки невідома реальність зовнішнього світу. Несвідоме (Воно) є інстинктивним ядром особистості, примітивним, імпульсивним і підпорядкованим принципу задоволення. Із метою отримання негайного задоволення інстинктивних збуджень Несвідоме (Воно) використовує рефлекторні реакції та первинні уявлення.

Свідоме (Я) становить раціональну частку особистості та керується принципом реальності. Його завдання полягає в розробленні для індивіда відповідного плану дій задля задоволення вимог Несвідомого (Воно) з урахуванням обмежень соціального світу та свідомості індивіда. Це завдання Свідоме (Я) розв'язує за допомогою вторинних процесів уявлення. Над-Я (совість) формується Свідомим (Я) у процесі розвитку особистості та є її моральним аспектом. Над-Я (Совість) має дві структури - совість і совість-ідеал.

Теорія мотивації 3. Фройда ґрунтується на концепції інстинкту, визначеного як вроджений стан збудження, який шукає розрядки. У теорії психоаналізу розрізняють дві категорії інстинкту: інстинкт життя (Брос) та інстинкт смерті (Танатос). Інстинкт має чотири основні параметри: джерело, мету, об'єкт і стимул.

Визначення 3. Фройдом стадій психосексуального розвитку основане на тому, що сексуальність дається від народження і розвивається надалі, охоплюючи низку біологічно ерогенних зон, аж до досягнення зрілості. Відповідно до його трактування розвиток особистості проходить через чотири стадії: оральну, анальну, фалічну і генітальну. Латентний період (6 років - до статевого визрівання) не є стадією психосексуального розвитку.

Отже, згідно з ученням 3. Фройда, у психіці людини відбуваються складні внутрішні процеси боротьби між Несвідомим (Воно) і Свідомим (Я), між Свідомим (Я) і Над-Я (совість). У Несвідомому (Воно) зосереджені одвічні несвідомі прагнення, які викликають беззвітні поклики, статеву хіть людини.

Несвідоме (Воно) конфліктує зі свідомістю, орієнтованою на принцип реальності, тобто на прийняті норми поведінки та способи задоволення бажань. Свідоме (Я) прагне підпорядкувати сферу Несвідомого (Воно). Якщо це вдається, то щастя усвідомлюється. Проте може бути і навпаки: коли Воно підпорядковує собі Я, щастя залишається на рівні Несвідомого. Крім того, слід ураховувати і складний процес взаємозв'язку між Я і Над-Я. У Над-Я містяться як імператив обов'язкового, так і заборони соціокультурного, етичного характеру, що часто не сприяють щастю. Над-Я є "адвокатом внутрішнього світу" людини (3. Фройд) і здатне підноситись над Я, перебираючи на себе роль совісті особистості та викликаючи самосуд власних учинків, унаслідок чого вона відчуває себе незадоволеною і нещасливою.

Для теорії психоаналізу характерна певна градація задоволень, на яких основане щастя людини: зняття хворобливої напруги; зняття психічної напруги; радість; щастя.

Зняття хворобливої напруги відбувається шляхом задоволення органічних потреб (голод, спрага, сексуальні потреби) людини. Якщо їх не задовольнити, людина переживає хворобливий стан. І навпаки, коли напруга спадає, звільнення від неї сприймають як задоволення. Особливо це властиво людям із низьким рівнем інтелектуального розвитку.

Викликати зняття психологічної напруги можуть ірраціональні психічні потреби. Так, людина відчуватиме сильний голод не як фізіологічну потребу організму, а як психічне бажання затамувати тривогу чи депресію. Підвищений сексуальний потяг також іноді оснований не на фізіологічних, а на психічних потребах. Такі ірраціональні потреби, як прагнення слави, влади, підпорядкування, заздрість, наявні в характері людини і "творяться" збоченням або деформацією особистості. Фізіологічні бажання мають ритмічний характер, їх можна задовольнити, натомість ірраціональні бажання необмежені. Якщо задоволення фізіологічних потреб можна назвати умовою щастя, то задоволення ірраціональних є патологічним порушенням психіки і призводить до нещастя.

Радість - вищий вид задоволення. Людина самостійно досягає іїї, докладаючи внутрішніх зусиль. Щастя також є досягненням індивіда, яке утворилося внаслідок активної діяльності особистості. Воно засвідчує, що людина знайшла сенс свого існування, а отже, і сенс єдності зі світом, і цілісності власного Я.

До цих видів задоволення Б. Фромм додав ще два: насолоду і розслаблення. Досягнення людиною чогось для неї важливого, навіть докладаючи великих зусиль, приносить насолоду і робить її щасливою. Розслаблення, навпаки, не потребує зусиль і є станом фізичного та духовного блаженства людини.

Теорія психоаналізу, проникаючи у сферу Несвідомого, досліджує моральний мазохізм. Усі мазохістські бажання, наголошував Е. Фромм, варто розглядати як прагнення того, що приносить шкоду особистості.

Мазохізм є прагненням до відчуття фізичного болю і подальшої насолоди ним. У цьому бажанні виявляється сутність душевного захворювання* Будь-який невроз підтверджує те, що задоволення може суперечити реальним інтересам людини. Мазохістське збочення - приклад свідомої насолоди невротичним потягом, задоволення якого відбувається шляхом приниження інших. Так, згідно з теорією психоаналізу, щастя і нещастя людини існують на рівні Свідомого і Несвідомого, але Несвідоме превалює.

У філософсько-етичних, психологічних працях намагаються провести паралелі між психоаналізом і екзистенціалізмом. Більшість екзистенціалістів заявляли про прихильність до психоаналітичного методу дослідження сенсу буття людини та її щастя (Ж.-П. Сартр, М. Босе, П. Коул, Г. Левін, П. Тілліх та ін.). В екзистенціалізмі зрозуміти людину - означає описати специфіку того буття, яке є людиною. Буття людини - це буття-свідомість, через яке відкривається буття світу. Тому людське існування, що дане безпосередньо, є "екзистенцією", яку не можна пізнати раціональними засобами. Воно спрямоване на "ніщо" і пізнання своєї скінченності. Модуси людської реальності (страх, турбота, рішучість, насолода, обов'язок, щастя та ін., які визначають через скінченність екзистенції) є різними способами зіткнення з "ніщо", рухом до нього і втечею від нього. Саме в граничній ситуації людина прозріває екзистенційно, їй відкривається сенс життя, яке вона оцінює з позиції щастя або нещастя.

У вітчизняній філософсько-етичній думці пояснення екзистенційного сенсу буття, гуманістичних взаємин, взаєморозуміння найґрунтовніше представлено в працях Г. Сковороди. Основною проблемою людського існування він вважав щастя конкретної людини, якого можна досягти шляхом самопізнання, через яке виявляється "внутрішня", "сердечна", "єдина" людина. Заглиблення у внутрішнє Я одночасно є розпізнанням "спорідненості" особистості з певним типом діяльності - фізичної або духовної - і забезпечує можливість спорідненої праці, "що відповідає природним схильностям людини". У цьому Г. Сковорода вбачав справжнє щастя людини.

"Блаженна натура" (Бог у пантеїстичному тлумаченні) створила потрібне людині легким, а непотрібне - важким, адже існує відповідність між справжніми потребами і способами їх задоволення. У такий спосіб розв'язують основну екзистенційну проблему тотожності сутності та існування або людського щастя. Без відповідальності людини перед самою собою та іншими людьми щастя неможливе. Воно не в палацах, ґрунтах, грошах, а в душевному спокої. Веселість і спокій серця, злагода, соборність, мир можливі лише тоді, коли людина звільняється від "ескадронів чортів" і єднається з Богом.

Л. Архангельський зазначав, що з погляду екзистенціоналізму "...у кожної людини своя екзистенція (існування) і свобода, власне розуміння щастя і сенсу життя, що становить особисту, інтимну, неповторну цінність. Утеча від реальної дійсності виправдовує слабкість людини перед стихійними силами, безнадійний відчай і трагічна приреченість роблять людину покірною долі". Сучасна російська вчена Марія Корнєва зауважувала, що "...представники екзистенціоналізму намагаються довести, що людина не здатна досягти щастя у реальному світі. Доля людини - горе, самотність, відчай. Вони роблять категорію нещастя основною категорією своєї філософії, ототожнюючи її з категорією буття, перетворюючи нещастя на загальний стан людей".

Однак теоретики екзистенціоналізму не розглядають особистість лише крізь призму відчаю, приреченості та покірності долі. Від датського філософа Сьорена К'єркегора (1813-1855) і донині для неї існують проблеми відчаю, тривоги, несвободи, а також поняття "непокора", "бунт проти несвободи", "бунт проти абсурдності життя". Французький філософ Альбер Камю (1913-1960) зазначав: "Перша і єдина очевидність, яка дається мені таким чином у дослідженні абсурду, - це бунт... Бунт породжується усвідомленням побаченого безглуздя, усвідомленням незрозумілої і несправедливої долі людської... Бунт хоче, бунт кричить і вимагає, щоб ганебний стан світу закінчився... Мета бунту - перетворення. Але перетворювати - значить діяти..."

Отже, А. Камю сенс буття особистості вбачав не в покорі долі, а в боротьбі за щастя та людську гідність. Особливість філософи екзистенціоналізму полягає в тому, що проблему щастя і нещастя досліджують у діалектичній єдності та на засадах гуманізму. Людське життя набуває справжнього сенсу тоді, коли особистість відчуває себе щасливою, незважаючи на внутрішні тривоги, страждання, страх і тиранію. Людина повинна допомогти собі подолати все це, стати щасливою і вільною.

У християнстві проблему щастя пов'язують із сенсом людського життя і дотримуються позиції, що людина є істотою релігійною (homo religiosue): "Людська душа від природи християнська" (Тертуліан); "Релігія пов'язує нас із усемогутнім Богом" (Августин Блаженний); "Сенс життя має бути зрозумілим і усвідомленим самою людиною, її вірою, розумом і досвідом"; "Моральний сенс людини полягає у служінні Добру - чистому, всебічному і всесильному" (В. Соловйов).

Релігійний потяг людини християнська етика, педагогіка і психологія обґрунтовують релігійним інстинктом, який полягає в пошуках справедливості, щастя та прагнення досконалого життя. У бажанні щастя людське і Боже збігаються. Усі люди без винятку, наголошував французький філософ Блез Паскаль (1623- 1662), прагнуть щастя. Проте кожна особистість по-різному розуміє сенс життя і щастя та застосовує різні способи і засоби для його досягнення. Прагнення тілесних задоволень не роблять людину щасливою, навпаки, це шлях до нещастя. Він зазначав, що людина завжди нещаслива, адже, коли бажання створюють ідеал щастя, вони поєднують обставини, у яких перебуває людина, із недоступними їй задоволеннями. Навіть при досягненні задоволення щастя не додається, оскільки обставини одночасно змінюються бажаннями. Лише прагнення і досягнення духовних задоволень роблять людину щасливою. Велич і щастя людини полягають в її здатності до чистоти мислення і дії. Б. Паскаль зазначав, що це можливо завдяки вірі в Бога. Такої думки дотримувався також В. Соловйов, який стверджував, що не можна визначати сенс життя і щастя людини лише підрахунком відчуттів задоволень і страждань.

Оскільки основними причинами походження релігійності та її морального сенсу вважають людську неміч, страх і відчуття загрози смерті, то дехто з учених (Борис Валєєв, Ігор Нарський, Віталій Шишкін) висловив думку про те, що християнська етика заперечує цінність життя, шукає задоволення в самотності, уникненні суспільного життя тощо. Це унеможливлює відчуття земного щастя або робить його ілюзорним. Інші взагалі дотримуються того погляду, що сеис земного буття у дотриманні аскези - терпінні страждань, випробувань, відмові від будь-яких насолод та аскетизмі.

Однак страх смерті здатна відчувати як віруюча, так і невіруюча людина. Г. Сковорода стверджував, що подолання страху смерті робить людину вільною. Він визначав святу (щасливу) смерть і грішну (нещасливу).

"Жереб святий", віра в Бога, гідне вільне життя є справжнім щастям людини. Віра в Бога дає їй душевний спокій, відчуття наповненості життя, свободу. Думку про те, що людина в земному житті повинна лише страждати, терпіти, Г. Сковорода заперечував. Особистість має подолати власну обмеженість, наблизитись до розуміння трансцендентності, світу теологічних ідей, де зафіксована абсолютна єдність цих предметів. Вони вводять людину у світ віри, в якому центральні є поняття - Бог та безсмертя душі.

Ідею трансцендентності у зв'язку з "категоричним імперативом" розробляв І. Кант. Дехто з учених вважав, що, з погляду І. Канта, моральний обов'язок і щастя - поняття несумісні. Однак І. Кант наголошував, що "...стосовно щастя унеможливлюється будь-який імператив, який у найбільш строгому розумінні слова приписував би чинити те, що робить щасливим...". Щастя, згідно з його моральною концепцією, є елементом вищого блага і залежить від буття Бога. Християнське вчення - це Божа дорога, яка веде до щастя, оскільки дає людині пізнання всіх обов'язків як Божих заповідей, а не як санкцій, тобто довільних наказів чужої волі. Пізнання всіх обов'язків є невід'ємним законом кожної вільної людини. Для того щоб вона перебувала в стані щастя, її воля має збігатися з Божою волею. "Ось чому і мораль, - зазначав І. Кант, - ...є вченням не про те, як ми повинні зробити себе щасливими, а про те, як ми маємо стати гідними щастя. Лише у тому випадку, коли до неї приєднується релігія, з'являється надія коли-небудь досягти щастя тою мірою, якою ми турбувалися про те, щоб не бути негідними його". Моральне бажання людини має привести до Царства Божого. Надія на нього починається з релігії.

Серед різних підходів до визначення сенсу життя і людського щастя виокремлюють такі: позитивізм, антропологізм, прагматизм, герменевтику, ірраціоналізм, синергетику та ін. Ф. Бекон зазначив, що чинників і засобів досягнення щастя існує багато, позитивного ефекту можна досягнути тільки в їх інтегративній єдності.

В. Малахов до основних чинників людського щастя зараховує: задоволення людських потреб; свідомість осмислення власного буття; цілісність буття; повноту буття; гармонію із собою і навколишнім світом.

Задоволення потреб учителя є важливою умовою його щасливого життя. Держава, яка прагне до розвитку, має створити педагогу сприятливі умови для відтворення найважливіших національних досягнень в історичному розвитку - культурних, економічних, політичних, ідеологічних, мистецьких тощо.

Увага до вчителя з боку можновладців завжди характеризувалась спорадичністю, а не постійністю і закономірністю. Ще з античних часів педагог дбав про свій матеріальний добробут самостійно. Так, Протагор, і Сократ та інші філософи брали значну плату за навчання, оскільки, незважаючи на те що вони готували політичну еліту Давньої Греції, держава не забезпечувала її матеріально.

ХIV-ІІІ ст. до н. е. статус учителя зріс, його праця оплачувалася краще. Особливо шанували посаду гімяасіарха, на яку обирали з найбагатших і чесних громадян. Вона займала почесне місце в ієрархії муніципальних посад і відповідно матеріально забезпечувалася. Проте французький історик, педагог Анрі Марру (1904-1977) зазначав, що "...професія шкільного вчителя залишається протягом усього античного періоду нижчою і повною зневаги: про неї згадують для того, щоб ославити людину...". Педагога сприймали як нещасну особу, заробітчанина, від якого відвернулась удача. Отже, за уявленням давніх філософів, бути вчителем - це виконувати рабську працю заради кусня хліба.

З епохи Середньовіччя матеріальний добробут педагога, забезпечення його потреб залишаються на низькому рівні. У Законі України "Про освіту" проголошено гарантії держави педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників закладів освіти, однак, незважаючи на ідеальні права вчителів, їх заробітна плата мала. Щастя педагога потребує передусім матеріального достатку, адже йому тяжко чесно і гідно виконувати свою діяльність без належних засобів.

Задоволення потреб учителя не обмежується лише матеріальними засобами. Його фах передбачає постійне духовне зростання та самовдосконалення. За сучасних умов педагог повинен не тільки володіти своїм предметом, а й уміти орієнтуватись у певній галузі знань, здійснювати інтеграцію в межах суміжних дисциплін, складати навчальні плани, формувати в учнів навички самоосвіти, вільно володіти комп'ютером, працювати в мережі Інтернет тощо.