Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Британська колоніальна імперія (1848-1867)

У середині століття Англія досягла найбільших успіхів на шляху матеріального прогресу. Динамічний розвиток промисловості та сільського господарства дав змогу прихильникам теорії "вільної торгівлі" святкувати перемогу над своїми опонентами, які заявляли, що вільна торгівля зашкодить англійському сільському господарству. Якщо не враховувати окремих кризових років, що супроводжувалися низьким врожаєм, зниженням ділової активності та зростанням безробіття, то можна стверджувати, що в середині століття економіка Англії процвітала. Всі верстви населення отримали вигоду: одні - від значних прибутків, а інші - від підвищення заробітної плати.

Зростання національного доходу випереджало зростання населення. Якщо, за переписом 1801 р., в Англії та Уельсі налічувалося близько 9 млн жителів і 1,5 млн у Шотландії, то у 1851 р. - відповідно 18 млн і 3 млн. Водночас національний дохід збільшився втричі. Змінювалася структура економіки країни. Переважна більшість населення була зайнята у промисловості. Промисловий розвиток Великої Британії свідчив про високу залежність її традиційних галузей виробництва від зовнішньої торгівлі.

Провідною галуззю економіки залишалася текстильна промисловість, зосереджена в районах Ланкашир та Йоркшир. У 1851 р. у цій галузі налічувалося 1800 фабрик, на яких було завершено технічне переоснащення і активно використовувалася парова машинна техніка. Фабрики працювали на імпортній бавовні (її ввезення у країну збільшилося у сім разів), а за кордон експортували готові текстильні вироби (вивіз збільшився у шість разів). Бавовна ввозилася з Єгипту та Індії, а готові вироби вивозились до Африки, Австралії, Індії тощо. Розширювалося виробництво вовняних виробів, центри якого зосереджувались у Брадфорді та Лідсі. Вовна в Англію постачалася в основному з Австралії. Залежність від імпортної сировини сприяла зростанню тоннажу торговельного флоту.

Динамічно розвивалися й інші традиційні галузі англійської економіки - видобуток вугілля та чавуноливарна промисловість. За 50 років видобуток вугілля зріс у п'ять разів, а його експорт у 1850 р. становив більше 3 млн т. Вугільна промисловість зосереджувалась у вугільновидобувних районах, де переважали невеличкі міста з особливою, замкненою атмосферою життя шахтарів, У середині століття Англія виплавляла понад 2 млн т чавуну, що становило половину його світового виробництва. Прискорений розвиток чавуноливарної промисловості зумовлювався швидкими темпами залізничного будівництва. Виробництво заліза зосереджувалося у великих містах із високою концентрацією робітників. Наприклад, на півдні Уельсу працювали величезні підприємства з 6 тис. робітників, що виробляли по 20 тис. т чавуну щорічно.

У 1830 р. була побудована перша залізниця, яка поєднала центр текстильного виробництва Манчестер із портом Ліверпуль. Залізничне будівництво сприяло індустріалізації, оскільки знижувало транспортні витрати, давало можливість перевозити сировину, розширювало внутрішній ринок, стимулювало розвиток промислових районів. У 40-х роках в Англії почався справжній "залізничний бум", а в 1851 р. залізнична мережа країни досягла майже 7 тис. миль (1 миля - 1,6 км).

Свої економічні досягнення, перетворення на "майстерню світу" Англія продемонструвала на Всесвітній промисловій виставці в Лондоні у 1851 р. Вона відбувалася у величезному приміщенні зі скла та заліза, яке журналісти назвали "Кришталевий палац", де люди з усіх куточків світу могли ознайомитися з найрізноманітнішими механізмами- "знаряддями англійського завоювання... трофеями її безкровної війни", як писали англійська газети того часу. Експонати на виставку надійшли з багатьох країн та частин світу. Виставка засвідчила не тільки економічні успіхи Англії, а й стала тріумфом королеви Вікторії та її принципів внутрішньої політики.

Після бурхливих 30-40-х років в Англії запанував спокій, який ґрунтувався на утвердженні в англійському суспільстві традиційних цінностей, стрижнем яких були повага до сімейних традицій та досягнення гармонії між індустріальною північчю країни та патріархальними сільськими районами, між традиційним ідеалом англійського "джентльмена" і новим типом енергійної, ділової людини капіталістичної епохи - "буржуа", яка своєю активністю, спритністю, жадобою до наживи завоювала авторитет і повагу в суспільстві. Було переконання, що неможливо подолати класові суперечності, але необхідно створити умови для того, щоб індивідуальність незалежно від статусу в суспільстві та належності до класу могла рухатися вперед і досягати успіху. Запорукою цього мали стати дисципліна та повага до закону.

Такий стан суспільства досягався економічним процвітанням та утвердженням цінностей вікторіанської епохи - своєрідних моральних принципів (обов'язок, воля, старанність, працьовитість, ощадливість, респектабельні манери та поведінка). Ці достоїнства не лише поширювалися на буржуазію, а й стали привабливими для інших верств суспільства. Вони пропагувалися літературою як невід'ємний атрибут англійського життя: Водночас сучасники критикували моральні принципи англійського суспільства. Так, великий розголос мав твір англійського філософа і публіциста Дж. Мілля "Про свободу", в якому піддавалися сумніву класичні ліберальні інститути та ідеї. У бідних районах Лондона та інших міст високим був рівень злочинності, а верстви суспільства, які вели напівжебрацький спосіб життя, з презирством ставилися до вікторіанських цінностей.

Поведінка людей, звичайно, обумовлювалася і релігією. Однак в англійському суспільстві середини XIX ст. велися дискусії з релігійних питань, що було спричинено розвитком природничих наук, у тому числі опублікованою в 1859 р. книгою Ч. Дарвіна "Походження видів". Водночас релігійні суперечки, які піддавали сумніву окремі догматичні положення церкви, не торкалися моральних основ поведінки.

Поряд із традиційною англіканською церквою існували численні релігійні конфесії - релігійні дисиденти. Вони стали значною силою в суспільстві, інтереси яких необхідно було враховувати.

Дисиденти (від лат.- не погоджуюся) - 1) особи" які відступали від вчення панівної церкви (інакодумці). У середні віки цей термін вживали стосовно усіх "відступників" від католицизму, яких католицька церква розглядала як єретиків і переслідувала. Так, в Англії в результаті встановлення англіканської церкви до дисидентів потрапили як католики, так і протестанти. У Франції, де панівною залишилася католицька церква, дисидентами називали гугенотів. У Німеччині після прийняття Аугсбурзького миру (1655) до дисидентів належали особи, що не дотримувалися віри князя, підданими якого вони були; 2) назва учасників руху проти тоталітарного режиму у колишніх соціалістичних країнах наприкінці 1950-х - усередині 1980-хрр. Дисиденти виступали за дотримання прав і свобод людини, проти переслідування інакодумства, проти введення радянських військ до Чехословаччини (1968) й Афганістану (1979). Дисиденти переслідувалися владою, багато з них були засуджені за сфабрикованими звинуваченнями у шпигунстві, державній зраді, виселені або мусили емігрувати (В.І. Буковський, ПТ.Григоренко, АД. Сахаров та ін.).

Римо-католицька конфесія мала значний вплив в ірландських регіонах, у середовищі університетських студентів та професорів. У середині століття у зв'язку зі спробами Папи Римського Пія IX створити на території Англії римо-католицькі єпархії розпочався потужний антипапський рух, підтриманий урядом. Впливовою релігійною групою були євангелісти, однак вони викликали підозру своїми релігійними ритуалами, зверненням до інших авторитетів, ніж Біблія. В Шотландії відроджувалося пресвітеріанство. Вже в 40-х роках тут було збудовано сотні храмів і залучено до церкви понад мільйон осіб.

Багато релігійних конфесій створювали товариства, проводили активну місіонерську діяльність за кордоном. У 1865 р. протестантський проповідник У. Бутс створив у жебрацьких районах Лондона християнську місію, яка незабаром перетворилась на численну Армію порятунку. В Канаді, Австралії та Південній Африці Армія порятунку купила землі, де влаштовувала колонії - релігійні трудові общини, куди могли переїхати з Англії люди, що потребували допомоги.

Армія порятунку - міжнародна релігійно філантропічна організація, яка поєднує у своїй діяльності проповідь Євангелія з практичною діяльністю, спрямованою на поліпшення матеріального становища бідних. Виникла у 1878р. із християнської місії У. Бутса, що діяла у бідних кварталах Лондона з 1865 р. Побудована за армійським зразком: її керівник має звання генерала, є офіцери та солдати, дотримується сувора армійська дисципліна. Для підготовки офіцерів є спеціальні школи, в яких вивчають Біблію, психологію, музику, економіку тощо. Солдати Армії порятунку складають присягу на вірність Богу, служіння людям та Богу, відмову від шкідливих звичок (вживання алкоголю, паління, наркотиків). Практична діяльність: створення громадських їдалень, притулків, лікарень, шкіл, релігійно-трудових колоній у багатьох країнах світу. Штаб-квартира Армії порятунку розташована у Лондоні й налічує 14 тис. корпусів (приходів )у96 країнах світу.

Утвердження в англійському суспільстві вікторіанських цінностей та релігійної толерантності супроводжувалося подальшим розвитком лібералізму, для якого головним стало проведення реформ у межах панівного ладу.

Лібералізм (від лат. liberalis - вільний) - суспільно-політична течія, яка захищає права і свободи людини і ґрунтується на тому, що втручання держави в особисті справи громадян має бути мінімальним. Витоки лібералізму - в концепціях Вольтера, Дж. Локка, А.Сміта, Ш. Монтеск'є, фізіократів, спрямованих проти абсолютизму і феодальної регламентації. Ідеї лібералізму вперше набули втілення в Конституції США (1787) і Декларації прав людини і громадянина (1789) у Франції. Сам термін набув широкого вжитку в першій половині XIX ст., коли в Англії, Франції та деяких інших європейських державах виникли політичні партії "лібералів". Упродовж XIX - на початку XX ст. сформувалися основні положення лібералізму: громадянське суспільство, правова держава, вільна ринкова економіка. Лібералізм завжди відстоював шлях мирного реформаторства за допомогою легальних законних засобів, виступав проти революційних перетворень суспільства.

Протягом багатьох років внутрішню та зовнішню політику Англії визначав прем'єр-міністр Г. Пальмерстон. Англійський лібералізм для нього уособлювався в конституційній монархії з окремими соціальними поступками, військово-морській та економічній могутності Англії на основі принципів "вільної торгівлі". У 60-х роках Пальмерстон збайдужів до реформ у внутрішній політиці, а у зовнішній продовжував дотримуватися традиційного принципу "поділяй та володарюй", однак не зміг правильно оцінити міжнародну ситуацію (у Громадянській війні в США Англія підтримала Південь, у Європі англійські дипломати не приділили достатньої уваги посиленню Пруссії), тому вплив Англії на міжнародній арені послабився.

У 60-х роках стало очевидно, що політика правлячої Консервативної партії потребує змін. Англійський лібералізм віднині ідентифікував себе не лише з матеріальним прогресом на основі "вільної торгівлі", а й із соціальними перетвореннями та парламентською реформою. Лідером нового курсу став У. Глодстон - видатна фігура англійського лібералізму, державний казначей в уряді Пальмерстона. Він запропонував зняти заборону з діяльності робітничих організацій, дозволити діяльність тред-юніонів і страйки. Однак його головною пропозицією став закон про зменшення майнового цензу при виборах до палати громад.

Зусиллями консерваторів білль Гладстона було відхилено у парламенті, уряд лібералів пішов у відставку, а ініціативу в реформаторській діяльності перехопив лідер Консервативної партії- міністр фінансів Б. Дізроелі. Початі лібералами реформи консервативний уряд не зміг зупинити. У1867 р. було проведено парламентську реформу, за якою знизили ценз осілості виборців до одного року, зменшили майновий ценз і так збільшили кількість виборців на понад 900 тис. осіб, створили 46 нових виборчих округів, переважно у промислових районах, тощо.

Однак попри радикальну парламентську реформу нові вибори виграли ліберали і в 1868 р. прем'єр-міністром став У. Гладстон. Він провів низку соціальних реформ: у 1871 р. було узаконено діяльність тред-юніонів та створено суди для розв'язання трудових конфліктів; скорочено робочий день для жінок та дітей до 10 годин; введено обов'язкове початкове навчання для дітей; університети Оксфорда та Кембриджа відкрито для представників різних релігійних конфесій; проведено військову реформу тощо. Всі ці заходи свідчили про спроби уряду досягти громадянського миру та злагоди.

У середині століття Англія взяла участь у Східній (Кримській) війні (1853-1856), надавала допомогу Півдню у Громадянській війні в США та проводила активну колоніальну політику на Далекому Сході, в Південно-Східній Азії та в Африці.

Безпосередньою причиною Східної (Кримської) війни стало загострення відносин між Англією та Росією за сфери впливу на Близькому Сході та в Туреччині. У 1853 р. під приводом суперечок за релігійні місця в Єрусалимі та Віфлеємі між Росією і Туреччиною почалася війна. У березні 1854 р. Англія та Франція оголосила війну Росії. У вересні того ж року експедиційний корпус союзників висадився в Криму. 20 вересня союзники завдали поразки росіянам у битві на р. Альма і змусили російську армію відступити до Севастополя. Почалася тривала облога російської фортеці, яка для союзників ускладнювалась поганою організацією військ та неузгодженістю командування. Англійський корпус не був готовий до ведення бойових дій у зимових умовах, а тому зазнав великих втрат. У битві під Балаклавою англійські війська втратили понад 40 % Легкої бригади. Хоча війна завершилася поразкою

Росії, внаслідок поганої підготовки та помилок командування союзники втратили понад 250 тис. солдатів та офіцерів.

У середині століття Англія мала колонії в усіх куточках світу, перетворилася на величезну Британську колоніальну імперію. З колоній вивозилася сировина для англійської промисловості, а до колоній ввозилися англійські товари, які підривали місцеву промисловість, що не могла конкурувати з дешевими і якісними англійськими виробами. Жорстокий колоніальний режим спричинив опір місцевого населення. Яскравим прикладом стало повстання проти англійських колонізаторів у 1857-1859 pp. в Індії, яке почали сипаї (солдати Бенгальської армії, в якій більшість офіцерів становили англійці) поблизу стародавньої індійської столиці Делі. Незабаром до повстанців приєдналися селяни та ремісники, навіть місцеві князі, яких англійці перед тим позбавили влади. Колонізаторам довелося направити в Індію підрозділи регулярної армії. Незважаючи на героїчний опір повстанців, англійські війська, які мали численну і потужну артилерію, придушили повстання і жорстоко розправилися з його учасниками.

Підкорення Індії відкрило англійцям шлях на схід, в Афганістан та Бірму. У1852-1858 pp. Англія воювала з Бірмою і англійські війська, які складалися з сипаїв, захопили більшу частину Бірми. Самостійність зберігала лише Верхня Бірма, відрізана від моря. У 60-х роках Англія нав'язала їй нерівноправні договори, а у 80-х роках повністю підкорила цю країну.

У той самий час Англія провела дві "опіумні" війни, внаслідок чого зміцнила свої позиції в Китаї. В Нанкінському договорі 1842 р. обійшли мовчанням пункт про торгівлю опіумом, чим запрограмували наступні конфлікти. Після війни ввезення наркотику в Китай збільшилося і китайська влада почала його конфісковувати. У 1856 р. китайці затримали корабель "Ерроу", який був зареєстрований у Гонконзі та плавав під британським прапором. Китайські чиновники зірвали англійський прапор та заарештували команду, звинувативши її у піратстві. Це стало приводом до другої "опіумної" війни (1856-1858). Наприкінці 1856 р. британський флот адмірала Сеймура обстріляв порт Гуанчжоу. У війну вступила Франція під приводом вбивства французького місіонера в провінції Гуансі. На Різдво 1857 р. англо-французькі війська захопили Гуанчжоу і створили там тимчасовий уряд. Сухопутні сили почали наступ на Північ і англо-французькі ескадри підійшли до порту Тяньцзінь, неподалік Пекіна. Китайський уряд погодився на мир і 28 червня 1858 р. був підписаний Тяньцзінський договір. За ним значно розширювалися права Англії у торгівлі з Китаєм, дозволялося засновувати християнські місії, переглядалися розміри мита, встановлені попереднім договором, тощо.

Однак китайський уряд не збирався затверджувати положень договору і готувався до нової війни. У1859 р. англійський та французький посли на військовому кораблі з'явилися в порту Дагу з вимогою пропустити їх в Тяньцзінь і звідти до Пекіна. Однак китайці відмовились це зробити і запропонували іноземцям обрати інший шлях. Англо-французьку ескадру було обстріляно гарматами з китайських портів. Це стало приводом до початку третьої "опіумної" війни 1860 р. У серпні англо-французький десант здобув перемогу над китайськими та монгольськими військами і захопив Дагу та Тяньцзінь. У вересні британський експедиційний корпус остаточно розгромив китайську кінноту і 18 вересня союзні війська вступили у Пекін, де пограбували та спалили стародавній імператорський палац. 22 жовтня 1860 р. було підписано Пекінський договір, який підтвердив усі умови Тяньцзінського договору 1858 р., передавав Англії півострів Коулун, дозволяв ввозити опіум у всі порти Китаю, відкриті для іноземної торгівлі.

Отже, зовнішня політика Англії спрямовувалася на зміцнення ЇЇ колоній набуття нових територій та посилення позицій в усіх куточках світу.