Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Росія в першій половині XIX ст.

Воцаріння 24-літнього Олександра І (1801-1825) було зустрінуто з радістю, оскільки вбитий Павло І, прихильник Пруссії й наприкінці правління Франції, не влаштовував багатьох. Здобувши гарне різностороннє виховання під наглядом своєї бабусі Катерини II, Олександр І з перших днів правління мав намір здійснити низку реформ ліберального змісту, підняти рівень розвитку освіти, науки, культури.

У травні 1801 р. за пропозицією "російського якобінця" графа П. Строганова Олександр заснував і очолив Негласний комітет, до якого ввійшли чотири його однодумці: П. Строганов, князь А. Чарторийський, графи М. Новосєльцев і В. Кочубей. Крім того, Олександр запросив свого колишнього вихователя Лагарпа, який був висланий з Росії ще Катериною II за ліберальні погляди, а потім очолював директорію Швейцарської (Гельветичної) республіки й був визнаним революціонером. Сам комітет нічого не ухвалював, але його рішення стали основою царських указів, що мали в основному ліберальний і прогресивний характер.

Вся трагедія олександрівського правління полягала у бажанні все змінити, нічого не змінюючи. Олександрі видав указ "про вільних хліборобів" у 1803 р. За всі 25 років його царювання за цим указом поміщики звільнили приблизно 2 % кріпаків.

Ще раніше, в жовтні 1801 p., імператор отримав доповідь Лагарпа, в якій детально аналізувалося становище Росії та її готовність до конституції. Висновок був такий: проти реформ виступатимуть майже все дворянство, чиновництво, велика частина купецтва. Єдина опора реформатора - освічена меншість дворян, "молоді офіцери", "декілька літераторів". Швейцарець радив не поспішати, а використати величезний авторитет влади для часткових перетворень і особливо для енергійної освіти нації, щоб у майбутньому спиратися на освічену молодь.

З метою зміцнення єдиноначальності у керівництві державою замість петровських колегій в 1802 р. було засновано міністерства. Міністрами й товаришами (заступниками) міністрів призначалися люди з оточення Олександра. Сенат, що мав контролювати дії міністрів, фактично став підвладним Олександрові, який на чолі Синоду поставив друга своєї юності - 30-річного князя О. Голіцина.

У цілому Олександр сформував новий молодий уряд для проведення ліберальних реформ. Серед сподвижників імператора виокремлювався М.М. Сперанський, вихованець Володимирської (або Суздальської) духовної семінарії. Саме він став ініціатором заміни колегій міністерствами, організатором університетів і духовних академій, реформатором освіти в Росії. Однак його захоплення Наполеоном викликало підозру, почалися анонімні "сигнали" імператорові, а потім і відкриті виступи проанглійської частини дворянства. Все це призвело до заслання Сперанського перед початком війни з Наполеоном.

Затвердивши Положення про естонських і ліфляндських селян, згідно з яким вони ставали особисто вільними, а землі залишалися власністю поміщиків, Олександр І сподівався, що цю ініціативу підхоплять і російські поміщики, але прогадав. Дворянство Росії не бажало змін, та й звільнення селян без землі в Росії спричинило б масове селянське повстання.

Слабкість джерел лібералізму в країні та опір поміщиків примусили відмовитися від планів молодості. Останньою спробою вирішити селянське питання була підтримка ініціативи естонського дворянства, що заявило в 1816 р. про свою готовність звільнити кріпаків.

Олександр І у період тільки з 1804 по 1814 р. вів війн більше, ніж Наполеон (Олександр - 10, а Наполеон - 9). У результаті російсько-перської війни 1804-1813рр, до Росії було приєднано значну частину Азербайджану й Дагестан, російсько-турецької війни 1806-1812 pp. - Бессарабію, російсько-шведської війни 1808-1809pp. - Фінляндію.

У 1805-1807 pp. Росія брала участь у війнах антифранцузьких коаліцій, а в 1809 р. - на боці Наполеона у війні з Австрією, в результаті якої отримала Східну Галичину. Перемогами у російсько-французькій війні 1812 р. і війною за визволення народів Європи від Наполеона Олександр І здобув широку популярність. Неофіційно йому присвоїли титул Переможця. Правда, розв'язана ним згодом у 1817 р. Кавказька війна, що тривала майже 50 років (до 1864 р.), зменшила кількість прихильників Олександра І. Однак після перемоги коаліції над Наполеоном авторитет Олександра став високим і визначив його як ідеолога політики в Європі.

Основним "дітищем" Олександра I в "післянаполеоновський" період став Священний союз (1815-1833) європейських монархів з метою збереження кордонів, встановлених Віденським конгресом, і непоширення "революційного духу". До Священного союзу увійшли майже всі монархи Європи, крім Англії, Туреччини й Ватикану. Принц-регент Англії Георгу пояснював свою відмову поставити підпис тільки парламентським правлінням, хоча він зобов'язався дотримуватися принципів союзу.

Перший конгрес Священного союзу (1818) в Аахені за пропозицією Олександра І звільнив Францію від окупаційних військ союзників і Людовік XVIII став повноправним членом союзу. Союзники домовилися не скасовувати довічного вигнання Наполеона й підтвердили свою непримиренність у боротьбі з революційним рухом. Питання про протидію революціям стало головним і на трьох наступних конгресах Священного союзу (1820, 1821 і 1822).

Однак надалі розбіжності й приховане суперництво між монархами все більше розколювали дії союзників, а після смерті Олександра І Священний союз розпався, не виконавши основної функції - запобігти революції.

Починаючи з 1820 р., по Європі прокотилася хвиля революцій: в Іспанії (1820), де повсталі змушували короля Фердінанда VII Бурбона (1814-1833) відновити скасовану ним самим конституцію 1812 р.; у Португалії (1820); у Неаполі (1820), де повсталі також змусили свого короля Фердінанда IV Бурбона (дядька Фердінанда VII) запровадити конституцію за зразком Іспанії; у П'ємонті (1821), де патріоти примусили ввести аналогічну конституцію при зреченні короля Віктора Еммануїла І на користь брата Карла. В 1821 р. король Португалії Хуан VI (1818- 1820) присягнув новому державному устрою. За допомоги Священного союзу іспанську революцію придушили французи.

У березні 1821 р. у Греції, що вже 400 років перебувала під турецьким ярмом, спалахнуло повстання. Його очолив син і онук господарей Молдови й Валахії князь Олександр Іпсіланті, грек за національністю, генерал російської армії, герой Вітчизняної війни, ад'ютант Олександра І (1816-1817). Олександрі мав намір відтворити оновлену грецьку державу під своїм протекторатом, тому греки звернулися за допомогою до Росії. Але надання допомоги спричиняло війну з Туреччиною. Більше того, побоюючись посилення Росії на Балканах, Англія й Австрія виступили на захист Туреччини.

Економіка Росії задихалася від воєн. Ставши польським королем у 1815 р. і подарувавши полякам конституцію, Олександр І не уник заворушень і там. Провівши низку ліберальних реформ у Росії, він у відповідь отримав революційні вогнища й таємні антимонархічні товариства. Зайнятий "улаштуванням раю" для Європи, Олександр І "втратив" свою країну. Почалися безладдя й у православній церкві.

Вступивши на престол, Олександр І підтвердив заборону масонських зборів, що діяла раніше. Але незважаючи на це, завдяки ліберальності імператора вже в 1803-1806 рр. кількість масонських лож збільшилася. Він не переслідував їх як єретиків або політичних змовників. Є свідчення, щоправда, не дуже достовірні, що Олександр І сам належав до однієї з лож. Оточення Олександра І переконало його видати в 1822 р. указ про заборону діяльності всіх таємних товариств, масонських лож і єзуїтів, ав1823 р. - розпорядження про виселення євреїв із сіл Білорусі, Треба сказати, що ще в 1796 р. була введена так звана межа єврейської осілості. За цим законом євреї могли проживати тільки в межах Білорусі й у деяких губернських містах України. До цього часу близько 70% міського населення Білорусі й Литви становили євреї.

Сімейні справи Олександра І в останні роки його правління також були складними. Синів у нього не було, а дві дочки померли в дитинстві. За правом престол належав братові Костянтинові, що також не мав дітей від першого шлюбу з принцесою Кобурзькою. Крім того, великий князь Костянтин другим морганатичним шлюбом одружився на польській князівні Лович, що за російськими законами позбавляло його дітей права престолонаслідування. Та й сам Костянтин, головнокомандувач польської армії, ще в 1822 р. відмовився від престолу. Таким чином, престол переходив до молодшого брата Миколи І несподівано для нього самого.

Однак цьому акту передувала детективна подія, про яку сперечаються дотепер. Ідеться про вірогідність смерті Олександра І у Таганрозі 19 листопада 1825 р. Відповідно до мемуарів генерала Волконського, з огляду на щиросердечну депресію Олександра І, було вирішено усунути його від влади на користь Миколи І. Оскільки вбивство виключалося, а просто передання влади Миколі могло бути витлумачене як двірцевий переворот, що могло спричинити заворушення у вже неспокійній Росії, то за домовленістю з сім'єю Олександра оголосили про його смерть від застуди на 47-му році життя. Олександрі погодився на тихе життя ченця, адже він ніби ще в 1819 р. задумав відмовитися від престолу й віддалитися від світу. Так у Сибіру з'явився старець Федір Кузьмич, що видавав себе за безвісного бурлака. Старець не бідував і тихо вів чернече життя до своєї кончини на 87-му році життя 20 січня 1864 р.

Час правління імператора Миколи І (1825-1855)- епоха піднесення самодержавної влади на противагу падінню під впливом революцій монархічного абсолютизму країн Європи.

Одержавши звістку про смерть Олександра І, Микола, який не знав про зречення старшого брата Костянтина від престолу, сам склав і привів гвардію до присяги імператорові Костянтинові, який перебував у цей час у Варшаві. Коли розкрили документи й виявили письмове зречення, Микола оголосив, що прийме престол тільки після підтвердження зречення самим Костянтином.

Часом, коли брати листувалися, скористалися члени Південного і Північного таємних товариств, які мріяли встановити в Росії якщо не республіку, то конституційну (тобто обмежену) монархію. Вони поширили чутки, що Костянтин арештований і престол захопив Микола. Частина військ, що повірили в це, 14 грудня 1825 р. вийшла на Сенатську площу, вигукуючи "Хай живе Костянтин і Конституція!" (За переказами, деякі солдати думали, що "Конституція" - дружина Костянтина.) Посланий для роз'яснення ситуації граф Мілорадович, герой 52 боїв, був убитий П. Каховським. Не допомогло й звернення митрополита. Повстання було придушено після того, як артилерія зробила кілька залпів картеччю.

Отже, Микола І з цього моменту перестав довіряти аристократам. Він говорив, що його врятувало не дворянство, а мужики у гвардійських мундирах, які відмовилися вчинювати царевбивство. Він прагнув відкрито спиратися на сили традиціоналізму.

Свідчення декабристів, дані під час слідства, відкрили перед Миколою І широку панораму російського життя з усіма негараздами. Він наказав скласти звід із цих свідчень, тримав їх у своєму кабінеті і часто до них звертався. Багато з того, про що говорили декабристи, йому довелося визнати справедливим.

У перші роки правління серед найближчих сподвижників Миколи І з'явилися визначні державні діячі, насамперед М.М. Сперенський, П.Д. Кисельов і Є.Ф. Канкрін, з якими пов'язані головні досягнення царювання.

Найбільш значущими справами Миколи І у Росії стали:

o видання Зводу законів Російської імперії, початого ще Петром І;

o створення цивільних і військових вищих навчальних закладів і вдосконалювання народної освіти;

o зміцнення фінансів;

o будівництво каналу Волга - Дон і перших залізниць.

М. Сперенський, що повернувся із заслання, залишив мрії про конституцію, над якою колись працював. Тепер він прагнув до наведення ладу в управлінні, не виходячи за межі самодержавного ладу. У січні 1826 р. М. Сперанський (член Державної ради з 1821 р.) подав Миколі I записку з пропозицією навести лад у російському законодавстві. Сперанський запропонував скласти "Повне зібрання законів" (що містило б найважливіші пам'ятки російського права), потім - "Звід законів" (зібрання чинного законодавства), а далі - "Уложення", в якому б усе законодавство було перероблено відповідно до рівня суспільно-політичного стану країни. Микола I відкинув пропозицію про складання "Уложення", побоюючись, що це призведе до потрясінь панівного ладу, але погодився з двома першими пунктами програми Сперанського.

19 січня 1833 р. "Звід законів" схвалила Державна рада. Микола І зняв із себе орден Андрія Первозваного і вручив його Сперанському. Навіть найрадикальніші критики царювання Миколи І визнають значення кодифікаційної діяльності, здійсненої за вказівкою імператора.

У перші роки царювання Микола І не надавав великого значення селянському питанню. Однак поступово цар і його найближче оточення доходили думки, що кріпосне право таїть у собі небезпеку нової пугачовщини, затримує розвиток продуктивних сил країни і ставить її у невигідне становище перед іншими країнами - у тому числі у військовому аспекті.

Селянський рух наприкінці 30-х- на початку 40-х років XIX ст. набув такого розмаху і ситуація в країні настільки загострилася, що навіть найвідданіші захисники кріпосного права почали говорити вголос про те, що кріпацтво містить велику небезпеку. Шеф жандармерії граф А.Х. Бенкендорф доповідав царю прямо: "Кріпосне право - це пороховий погріб під державою".

Царський уряд шукав шляхів вирішення селянського питання так, аби не торкнутись підвалин самої системи. Він створив дев'ять Таємних комітетів, які намагалися розв'язати питання, як звільнити селян від кріпацтва. Історики докоряють Миколі І за те, що він не звільнив селян. Вони визнають, що він бачив необхідність зміни відносин між поміщиками і селянами, але не знав, як це зробити. Не дали відповіді й комітети.

Єдиною серйозною спробою вирішити селянське питання стала реформа управління державними селянами 1837-1841 рр., автором і організатором проведення якої був П.Д. Кисельов, котрий у березні 1835 р. став членом нового Таємного комітету, створеного для пошуків шляхів поліпшення становища селян різних категорій.

П. Кисельов у травні 1837 р. подав царю доповідну записку "Попередні роздуми (уявлення) про зміну управління державним майном", в якій обґрунтував необхідність створення нового адміністративного органу - Міністерства державного майна, яке по суті й мало стати основним міністерством селянської реформи. У відання цього міністерства пропонувалося передати все вільне сільське населення імперії- державних селян, вільних хліборобів, іноземних поселенців та кочівників; державне майно - землі, ліси, води, оброчні статті, гірські та винокурні заводи, казенні фабричні підприємства. В результаті діяльності нового міністерства мало суттєво поліпшитися сільське господарство в імперії.

У записці П. Кисельов виклав структуру нового відомства, зазначив установи, які мали передати надалі йому свої функції та справи.

Чисельність казенних селян - близько 20 млн осіб - дорівнювало приблизно чисельності кріпосних (25 млн). Це був значний відсоток населення Росії, що нараховувало за переписом 1835 р. 60 млн жителів. Державні селяни на той час перебували в такому самому жалюгідному стані, як і поміщицькі. Більше того, державні селяни потерпали від пограбувань сусідніх поміщиків, орендарів, чиновників. Як наслідок, постійне зубожіння державних селян призводило до зменшення грошових надходжень до казни.

Перший указ, що започаткував реформу Кисельова, стосувався утворення Міністерства державного майна від 27 грудня 1837 р. Він чітко визначав мету створення нового відомства - управління державним майном, опікування вільним сільським населенням, відання сільським господарством країни. Згідно із законом до "державного майна" належали: казенні заселені, незаселені та пустопорожні землі; казенні оброчні статті; ліси казенного відомства.

Наступним кроком уряду Миколи І на шляху реформ був законодавчий акт від 30 квітня 1838 р. про зміну управління державним майном у губерніях. Якщо перший закон створив новий центральний адміністративний орган, то другий - розгалужений бюрократичний апарат для управління державним майном у 35 губерніях Росії. Оскільки в основі структури місцевого управління тогочасної Росії лежала 4-ярусна адміністративна система: губернія - округ - волость - сільська громада, то новий закон також складався з 4 частин, які затверджували створення відповідних структур: губернської палати державного майна, окружного управління державного майна, волосного управління, сільського управління.

Отже, внаслідок реформи виникла потужна бюрократична машина: вгорі- міністерство, в губерніях - палати державного майна. Кожна губернія поділялася на декілька округів на чолі з окружними начальниками. Округ складався з декількох волостей, які управлялися на виборній основі. Волості поділялися на сільські товариства, що обирали сільських старшин, старост, збирачів податі тощо. Чиновник у казенному селі став відігравати ту саму роль, що й поміщик у кріпосному. Складна і досить детально регламентована система управління державними селянами фактично закріплювала, уніфікувала і до найменших деталей регламентувала функції управління в дусі бюрократичного феодально-поліцейського світогляду.

Проте у 1837-1841 рр. Міністерство державного майна здійснило низку заходів, внаслідок яких вдалося поліпшити становище державних селян. У їхніх селах стали відкриватися школи, лікарні, ветеринарні пункти. Малоземельні сільські общини переселялися в інші губернії на вільні землі. Особливу увагу нове міністерство приділяло підвищенню агротехнічного рівня селянського землеробства. Саме це міністерство стало широко впроваджувати посадження картоплі.

У Росії картоплю почали культивувати ще за Катерини П, яка у 1765 р. рекомендувала "саджати земляні яблука, які в Англії називаються "потетес", а в інших місцях - земляними грушами, тартуфелями і картуфелями". Однак Катерина II лише рекомендувала картоплю до культивації, а Микола І суворо зобов'язав робити це, що і викликало серію "картопляних бунтів", у яких брало участь півмільйона селян - більше, ніж у повстаннях С. Разіна і О. Пугачова. Місцеві чиновники, ревно виконуючи царський наказ, примусово виділяли з селянського наділу кращі землі, змушували селян спільно саджати там картоплю, а врожай вилучали і розподіляли на свій розсуд, іноді навіть відвозили в інші місця. Це називалося "громадським заорюванням" (рос. - "общественной запашкой"), покликаним страхувати населення від можливого неврожаю, але селяни побачили в цьому спробу запровадження казенної панщини, тому державними селами і прокотилася хвиля "картопляних бунтів".

Бунти тривали з 1834 по 1844 р. і були жорстоко придушені військами, причому кількість убитих і засланих до Сибіру обчислювалося багатьма тисячами. Проте картопля стала другим хлібом імперії.

У 1839-1843 рр. Є. Канкрін провів грошову реформу, в основу якої був покладений срібний карбованець, що дорівнював З карбованцям 50 копійкам асигнаціями. Потім було випущено кредитні білети, які можна було вільно обмінювати на срібло. Канкрін стежив, щоб кількість кредитних білетів, яка перебували в обігу, у певній пропорції відповідала державному запасу срібла (приблизно 6:1). З 1843 р. асигнації стали поступово вилучатися з обігу шляхом обміну на кредитні білети. Це оздоровило російські фінанси й авторитет карбованця зміцнився на міжнародній арені.

Грошова реформа Канкріна (1839-1843) вплинула на економіку Росії, сприяла зростання торгівлі та промисловості. Кодифікація законів, реформа управління державними селянами і грошова реформа - основні досягнення миколаївського царювання. Завдяки їм Миколі І до кінця 30-х років вдалося зміцнити імперію.

Безумовно, деякі вчинки імператора Миколи І обурюють. Наприклад, створення таємної поліції (Третього відділення), ставлення до Польщі і євреїв, введення жорсткої цензури, коливання стосовно скасування кріпосного права, збільшення витрат на армію.

На відміну від Олександра І Микола І не захоплювався містичними ідеями й, будучи глибоко віруючим, надавав пріоритетне значення державному впливу на Церкву. Микола І зміцнив Російську православну церкву, що було важливо у період виникнення великої кількості різноманітних релігійних сект і течій.

Зовнішня політика Миколи І передбачала підтримку абсолютизму в державах Європи за неодмінного захоплення нових територій. Початок його правління збігся із вторгненням перського шаха в 1826 р. у приєднану до Росії Грузію. Генерал Паскевич завдав персам нищівну поразку й переніс війну на територію Персії, загрожуючи її столиці - Тегерану. Шах поспішив укласти мир і за Туркманчайським договором 1828 р. Іран втратив флот на Каспійському морі, а Росія придбала Еріванське й Нахічеванське ханства з відшкодуванням воєнних витрат. У 1829 р. мир з Персією ледь не було порушено внаслідок віроломного нападу на російське посольство в Тегерані на чолі з російським письменником і послом О.С. Грибоєдовим.

Ненавидячи революції, Микола І співчував відродженню Греції й тому діяв стосовно її гнобителя - Туреччини - агресивніше, ніж Олександр І. Крім того, Туреччина заважала Росії в питанні вільного виходу із Чорного в Середземне море й пригноблювала християн Балканського півострова. Рішучі дії Миколи І у війні з Туреччиною 1828-1829 рр. привели до підписання Адріанопольского договору, за яким до Росії відійшли вся Чорноморська смуга Кавказу за винятком Батумі, а також гирло Дунаю. Протоки Босфор і Дарданелли оголошувалися відкритими для проходу російських судів, а Сербія, Молдова й Валахія здобули повну автономію. Греція визнавалася незалежним Грецьким королівством.

Незабаром після турецької війни Миколі І довелося придушувати повстання в Польщі (1630), що, незважаючи на даровану їй конституцію й більшу самостійність, прагнула до відродження колишньої величі та повної незалежності.

Революційний рух в Австро-Угорщині за Фердінанда І (1835- 1848) очолив лідер угорської опозиції Лайош Кошут. Угорську революцію 1848-1849 рр. Микола І придушив за короткий час. Фердінанд І змушений був відмовитися від престолу (помер у Празі в 1875 р.) і його місце посів деспотичний Франц-Йосиф І (1848-1916).

Величезний вплив, здобутий Миколою І у Європі, викликав побоювання Англії та Франції, що шукали спосіб посварити Росію з Туреччиною. Приводом до нової Східної (Кримської) війні (1853-1856) стало те, що Микола І заступився за права православних християн у Палестині, яка належала туркам. Він зажадав від Туреччини передати право володіння ключами від Віфлеємського храму, які належали католикам, православній церкві. Туреччина, підбурювана Англією й Францією, відмовилася зробити це. Тоді Микола І зайняв Молдову й Валахію. У відповідь Туреччина оголосила Росії війну, але турецький флот було знищено ескадрою адмірала П. Нахимова при Синопі. Стривожені Англія й Франція також оголосили Росії війну і їхній об'єднаний флот увійшов у Чорне море, блокувавши Севастополь. До них приєдналася й Сардинія. Незважаючи на підписану ще в 1833 р. угоду про взаємодопомогу між Росією, Австрією й Пруссією, останні не надали Росії жодної допомоги. Більше того, у червні 1854 р. Австрія зажадала від Миколи І звільнити Дунайські князівства, одночасно пересунувши до російського кордону 330-тисячну армію. Таким чином, у Кримській війні Росія опинилася одна фактично проти всієї Європи. Це був явний прорахунок Миколи І. Самодержавство завжди засліплює і він переоцінив могутність Росії. Зненацька простудившись, він помер 18 лютого 1855 р. у самий розпал війни. Є відомості, що він отруївся в пориві нервового кризу. Закінчувати війну довелося вже його синові - новому імператорові Олександру II.