Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Російська імперія епохи "Великих Реформ" (1856-1878)

Друга половина XIX ст. розпочалася для Росії Східною (Кримською) війною 1853-1856 рр. Конфлікт між Росією і Францією в середині XIX ст. з приводу контролю над храмом Гробу Господнього в Єрусалимі та храму в Віфлеємі - головними святинями християнської церкви - переріс у війну Росії з Туреччиною, до якої приєдналися Англія і Франція. Проте справжніми причинами війни були питання про стратегічно важливі протоки Босфор і Дарданелли, вплив у Туреччині й на Балканах.

Російський імператор Микола І (1825-1855) сподівався, що у конфлікті Росії з Туреччиною та Францією Англія та Австрія залишаться нейтральними. Однак його оцінка міжнародної ситуації була неправильною і Росія залишилася віч-на-віч з потужною коаліцією європейських держав. Султан відхилив вимоги Росії стосовно особливого договору про надання їй виключного права контролю над християнськими церквами, що передбачало втручання у внутрішні справи Туреччини.

26 червня 1853 р. Микола І видав маніфест про вступ російських військ на територію Дунайських князівств (Молдова та Валахія), які були у васальній залежності від Туреччини. Не маючи плану війни, такий крок в умовах розпорошення військ по всій території Росії був дуже небезпечним, що невдовзі зрозуміли в Петербурзі. Англія і Франція фактично підтримали Туреччину і ввели ескадри у Мармурове море. Підбадьорений цим кроком могутніх союзників турецький султан у жовтні 1853 р. оголосив війну Росії.

Росія не була готовою до війни: за якістю озброєнь її війська значно поступалися європейським; відсутність шляхів сполучень стримувала передислокацію військ; військово-морський флот був парусним, тоді як в Англії та Франції - паровим; промисловість не могла забезпечити потреби армії; фінанси і спорядження розкрадалися. Тому не дивно, що Росія вибрала пасивну тактику, намагаючись "терпінням замучити турків". 16 жовтня Туреччина почала воєнні дії на Дунаї та в Закавказзі. Після кількох сутичок командувач російських військ М. Горчаков вивів армію на територію Росії. Єдиним успіхом Росії на першому етапі війни став розгром турецького флоту ескадрою П. Нахімова в Синопській бухті в листопаді 1853 р. Однак ця перемога призвела до несподіваних для Росії наслідків. У січні 1854 р. англо-французька ескадра увійшла в Чорне море, безпосередньо загрожуючи південним регіонам Росії. Микола І наказав відкликати російських послів з Лондона і Парижа. Росія фактично опинилася в стані війни з потужним союзом європейських держав - Англією, Францією, П'ємонтом і Османською імперією. Австрія займала позицію ворожого нейтралітету й у вересні ввела війська на територію Дунайських князівств, а наприкінці року підписала союзний договір з Англією і Францією. На початку березня російські війська перейшли Дунай, вступивши на територію, підвладну Туреччині. Микола І не прийняв ультиматуму Англії та Франції негайно вивести російські війська з Дунайських князівств і в середині березня 1854 р. англійська королева Вікторія оголосила війну Росії.

Англо-французька ескадра увійшла в Балтійське море, блокувала бази російського флоту Кронштадт і Свеаборг, піддала обстрілу Соловецький монастир та околиці Мурманська. Англо-французький флот вчинив напад на Петропавловськ-Камчатський, проте був змушений відступити. Сухопутна армія союзників протягом літа зосереджувалась на узбережжі Болгарії, плануючи завдати головного удару по Севастополю.

У вересні 1854 р. 60-тисячна армія союзників висадилася в Криму поблизу Євпаторії. 35-тисячна російська армія під командуванням О. Меншикова не змогла стримати наступу ворога на р. Альма й відступила спочатку до Севастополя, а пізніше - до Бахчисарая. 25 вересня почалася затяжна облога Севастополя. Спроби російської армії прорвати блокаду під Балаклавою і в районі Інкерманських висот завершилася провалом і Севастополь змушений був оборонятися власними силами. Російський флот затопили біля входу в Севастопольську бухту, попередньо знявши корабельні гармати, які встановили на бастіонах міста. Героїчна оборона Севастополя тривала 349 днів. Давалася взнаки непідготовленість Росії до війни: катастрофічно не вистачало боєприпасів, резерви не встигали підходити, польова армія поводилась пасивно і не змогла прорвати блокаду фортеці. У серпні 1855 р. російські війська залишили Севастополь. 13 вересня було припинено бойові операції.

Мирний договір з Росією було підписано на Паризькому мирному конгресі 18 березня 1856 р., який започаткував створення Кримської системи в міжнародних відносинах. За умовами мирного договору Росія відмовлялася від протекторату над Сербією і Дунайськими князівствами та особливих прав стосовно християнських народів Османської імперії, які були поставлені під колективну гарантію європейських держав. Росія втрачала три повіти у Південній Бессарабії, а отже, вихід до Дунаю. Було прийнято принцип нейтралізації Чорного моря, за яким Росії й Туреччині заборонялося тримати в Чорному морі флот. Це особливо принижувало Росію, оскільки Туреччина через протоки могла швидко перемістити флот із Середземного в Чорне море. Таким чином, Кримська система закріпила економічні й політичні переваги Англії в Туреччині, на Близькому Сході, підірвала позиції Росії на Балканах і в Чорному морі, зберегла владу Туреччини на Балканах.

Поразка Росії у війні і принизливі для неї умови Паризького миру поставили нового імператора Олександра II (1855-1881) перед складними проблемами. Насамперед необхідно було відновити міжнародний престиж Росії, підірваний не тільки війною, а й жорстким режимом Миколи І, що змушував європейців дивитися на Росію як на державу азіатської деспотії. Олександр II скасував окремі укази свого батька щодо цензури, амністував декабристів, дозволив видання нових газет і журналів, виїзд російських громадян за кордон. Ці заходи сприяли духовному розкріпаченню мислячої Росії та зародженню суспільно-політичного руху.

Другою важливою проблемою було кріпосне право, оскільки Росія залишалась єдиною європейською країною, де використовувалася праця підневільних. Неефективність праці кріпосних селян, небажання та невміння більшості поміщиків раціонально організовувати сільськогосподарське виробництво змушували царизм стати на шлях радикального вирішення селянського питання. Необхідно було звільнити селян, наділити їх землею і створити клас дрібних землевласників, а це означало відкритий конфлікт із поміщиками - опорою самодержавства. Царизм підштовхували до реформ і важкі наслідки війни - дефіцит державного бюджету, скорочення вивезення хліба за кордон, зменшення кількості сільськогосподарських працівників унаслідок рекрутських наборів тощо.

У підготовці реформ важливу роль відігравали ліберальна аристократія та інтелігенція, під впливом яких перебував молодий імператор. Щоб прискорити підготовку реформ, вони спровокували поданню царю так званих "адресів" від поміщиків із пропозицією звільнення селян. Наприкінці 50-х років було створено центральний і губернські комітети для розроблення проектів реформи. Остаточний проект передбачав звільнення селян від влади поміщиків із наданням їм землі за збереження значної частини дворянського землеволодіння.

19 лютого 1861 р. Олександр II затвердив "Положення", "Маніфест" та інші документи селянської реформи. "Положення" поширювалося на більшість губерній європейської Росії, в яких налічувалося майже 25 млн кріпосних селян. За "Маніфестом" вони отримували особисту свободу і деякі громадянські права, могли найматися на роботу на фабрики і заводи. У "Положенні" визначалися окремі аспекти вирішення селянського питання: розміри земельних наділів, повинності, викупні операції та ін. Всі селянські дореформені наділи вважалися власністю поміщика і перебували у селян на правах землекористування. За це вони виконували на користь поміщика низку повинностей і перебували у становищі "тимчасово зобов'язаних". Лише після викупу наділів селяни ставали їх власниками, а до цього вони виконували на користь поміщика повинності у вигляді оброку. Термін викупу землі селянами чітко не визначався, а його умови передбачали, що 75-80 % вартості селянського наділу грошима або цінними паперами поміщикові сплачувала держава, а іншу частину - сам селянин. Виплачена державою сума стягувалася з селянина протягом 49 років під 6 % річних. Для кожного регіону встановлювався середній розмір селянських наділів залежно від родючості землі. Якщо дореформені селянські наділи були меншими за встановлений середній розмір по регіону, то їм прирізалася додаткова земля, якщо більшими, то відрізалася. Так склалася так звана система "прирізків" та "відрізків". В окремих регіонах (у Правобережній Україні та Білорусі, де більшість поміщиків були поляками) з політичних мотивів встановили більший розмір селянських наділів.

Хоча збереглося велике поміщицьке землеволодіння, певна за-лежкість селян від поміщиків і дріб'язкова опіка з боку селянської общини, реформа 1861р. була прогресивною за своєю суттю, оскільки ліквідувала багатовікове рабство і створила умови для швидкого економічного розвитку країни.

Ліквідація кріпацтва зумовила низку соціально-політичних реформ. У 1864-1870 рр. було проведено реформи місцевого самоврядування, суду й освіти. У більшості регіонів Росії створювалися місцеві органи самоврядування - земства.

Земства - виборні всестанові органи місцевого самоврядування в царській Росії, які обиралися на три роки. Створювалися згідно з "Положенням" від 1 січня 1864 р. у губерніях та повітах. "Гласні" (депутати) земства обиралися за принципом майнового цензу за куріями: землевласницькою, міською, селянською. Керівними органами губернських та повітових земських установ були: земські зібрання (розпорядчі органи) та земські управи (виконавчі органи). Компетенція земств обмежувалася сферою культурно-господарською діяльності - школи, лікарні, шляхи, агрономія тощо. Бюджет складався на основі оподаткування (земський збір) нерухомого майна (земель, будівель і т. ін.). Земські повинності відбувалися як грошима, так і натурою (шляхова, квартирна тощо). Вводилися в Росії поступово. Незважаючи на обмеженість компетенції, земства сприяли пожвавленню як культурно-господарського, так і суспільно-політичного життя на місцях. Ліквідовані радянською владою у 1918 р.

Земські "гласні" обирались у повітах і губерніях із землевласників, міських виборців і представників сільських громад. Сфера їх діяльності обмежувалася господарськими питаннями місцевого значення: утримання шляхів сполучень, пошт, шкіл, лікарень, налагодження ветеринарної та агрономічної служб тощо. Кошти на це надходили із земського податку, яким обкладалося все населення. Земства сприяли пожвавленню економічного і культурного життя провінційних міст і сільських громад імперії. У1870 р. у містах було утворено органи міського самоврядування - виборні міські думи.

Нові судові статути започаткували прогресивну судову реформу. Суд став відкритим і гласним, вводилося суперництво сторін.

Виникли інститути присяжних, повірених і судових слідчих. Винність підсудного визначали присяжні засідателі, а вирок виносили голова і два члени суду. Суди були незалежними від місцевих органів, оскільки його голови обирались і затверджувались імператором і Сенатом.

У 1864 р. було прийнято нові статути початкових і середніх навчальних закладів. Згідно з ними навчальні заклади ставали доступними для нижчих верств населення. Приватні особи, громади й міські товариства могли за власний рахунок відкривати початкові й середні школи, чим вони скористалися і в Росії була створена широка мережа шкіл. У 1863 р. після широкого громадського обговорення було затверджено новий загальнодержавний університетський статут, який значно розширив автономію університетів, збільшив кількість навчальних дисциплін і кафедр. Почали працювати нові вищі навчальні заклади, які готували спеціалістів для господарства країни.

У 1874 р. уряд вжив заходи, спрямовані на реформування армії, її технічне переоснащення, скасував рекрутські набори і запровадив обов'язкову військову повинність за значного скорочення терміну служби.

"Великі реформи" 60-70-х років XIX ст. докорінно змінили соціальну й економічну структуру Російської імперії, створили необхідні умови для її поступального розвитку. Однак незмінною залишалася політична структура держави, яка консервувала становий принцип управління і стала причиною багатьох внутрішньополітичних криз, що призвели до революцій початку XX ст.

У другій половині XIX ст. виникає рух "народників", який об'єднав демократичну інтелігенцію для пошуку дієвих заходів щодо подолання невігластва народу і поліпшення його життя. "Ідейними батьками" руху були М. Чернишевський і О. Герцен, від яких народники перейняли негативне ставлення до капіталізму і віру в соціалістичну утопію.

Незабаром у народництві виникло три ідейні течії, які очолили П. Лавров, М. Бакунін і П. Ткачов. 17. Лавров агітував за соціалістичну революцію, первинність вирішення соціальних питань перед політичними, селянську общину як зародок соціалізму. М. Бакунін побудував завершене анархістське вчення: всі держави створені для пригнічення людини, тому їх треба не реформувати, а ламати революційними шляхом. П. Ткачов переконував, що для боротьби з самодержавством необхідно створити міцну, суворо законспіровану і централізовану партію, метою якої було б завоювання влади* Партія революціонерів має знищити консервативні й реакційні елементи в суспільстві, розпочати "криваву революцію".

У 70-х роках XIX ст. розрізнені таємні організації народників об'єднались у підпільне товариство "чайковців". У 1874 р. вони почали "ходіння в народ", намагаючись підняти його на повстання. Однак селяни не відгукувались на заклики молоді і видавали їх поліції. Загалом поліція заарештувала 770 осіб. У 1876 р. була створена нова організація "Земля і воля", яка знову спробувала організувати "ходіння в народ", застосувавши тактику постійної осілості: революціонери влаштовувалися в селах учителями, фельдшерами і створювали компактні поселення в Поволжі, на Кубані й Дону. Однак і цього разу їх плани зазнали поразки.

"Земля і воля" - революційна народницька організація, заснована в Петербурзі у 1876 р. М. Натансоном, О. Михайловим та ін., яка налічувала майже 60 осіб і ще до 150 співчуваючих. Складалася з територіальних, спеціальних груп та основного гуртка, очолюваного "адміністрацією" (комісією) у складі 3-5 осіб. Вищий керівний орган - з'їзд. Програмні завдання - здійснення селянської революції, націоналізація землі, заміна держави федерацією общин. Практична діяльність - пропаганда серед селян (поселення в "народі"), робітників та інтелігенції; видання газет "Земля і воля" та "Листок "Землі і волі". Влітку 1879р. у зв'язку з розбіжністю поглядів щодо питань визнання пріоритету політичної боротьби над економічною розкололась на "Народну волю" та "Чорний переділ".

Романтизм і демократизм перших народників невдовзі змінився відвертим терором. "Земля і воля" розкололась на дві організації: "Чорний переділ" - противників терору - очолив Г. Плеханов, а "Народну волю", яка взяла на озброєння теорію П. Ткачова, - А. Желябов і С. Перовська. "Народна воля" мала гуртки та групи в 50 містах імперії й об'єднувала 500 осіб. Головне завдання народовольці вбачали в поваленні самодержавства та скликанні Установчих зборів. З цією метою вони вели активну пропагандистську та агітаційну роботу - видавали газети "Народна воля", "Листок "Народної волі", "Робочу газету" тощо. Організація вчинила декілька терористичних актів проти урядовців, а 1 березня 1881 р. вбила імператора Олександра П. Взявши на озброєння тактику індивідуального терору, народництво ставало відверто кримінальною структурою і втрачало підтримку цивілізованого суспільства.

У 70-х роках XIX почався швидкий промисловий розвиток Росії, який перетворив країну з аграрної на індустріально-аграрну. Пореформені десятиліття знаменувались швидкими темпами економічного розвитку Росії: у 4,5 раза зросла виплавка чавуну, у 30 разів - видобуток вугілля, було прокладено 28 тис. км залізничних шляхів, розвинулися нові промислові міста - Юзівка, Орєхово-Зуєво, нові індустріальні райони - вугільно-металургійний - у Донбасі, нафтовий - у Баку, текстильний - в Іванові.

Темпи промислового розвитку наприкінці століття становили 5,5%, а на початку XX ст. - 3,5%. За цим показником Росія значно випереджала найрозвиненіші країни світу. Держава всіляко підтримувала розвиток підприємництва, заохочувала приватний капітал до інвестицій у важку промисловість і залізничне будівництво. Державна підтримка розвитку власної промисловості, створення стабільної фінансової системи були визначальними рисами економіки Росії другої половини XIX ст.

Прискорено розвивались нові галузі виробництва: важке машинобудування, хімічна промисловість, електроіндустрія, залізничний транспорт. Росія стала одним із найбільших у світі виробників нафти. Будівництво Транссибірської залізничної магістралі відкрило Росії ворота для промислового освоєння Далекого Сходу та економічного проникнення у країни цього регіону. Промислові гіганти зосередились у Центральному промисловому районі, навколо Москви і Петербурга, в Донбасі, Кривому Розі, Кузбасі, на Кубані. Катерининська залізниця з'єднала райони Донбасу з Криворіжжям і сприяла створенню у Подніпров'ї гігантських металургійних комплексів. Це дало змогу Україні вийти на перше місце в промисловому розвитку імперії. Як і в провідних країнах Європи, в Росії активно відбувались процеси монополізації, концентрації виробництва і робочої сили.

Порівняно з динамічними розвитком промисловості, її модернізацією і всебічним застосуванням новітніх технологій і машин сільське господарство зберігало архаїчний, напівфеодальний характер. Проблема сільського господарства була "ахіллесовою п'ятою" багатьох реформаторів. Будь-які їх нововведення неминуче наштовхувалися на опір великих поміщиків і впливової аристократії, яка сама володіла величезними земельними угіддями, користувалась напівкріпосною працею селян і була зацікавлена у збереженні цього становища.

Реформа 1861 р. не вирішила проблеми забезпечення селян землею. Значний (65 %) приріст селянського населення призвів до скорочення селянських наділів до двох десятин, що було значно менше, ніж селяни мали у першій половині XIX ст. Третина селян взагалі не володіла землею і перетворилась на найманих сільськогосподарських робітників або поповнила армію мало-кваліфікованого і малооплачуваного пролетаріату. Становище ускладнювалось відсталою сільськогосподарською технікою, відсутністю тяглової сили. Досить відсталою була агрокультура. На селі користувалися трипільним сівооборотом. Відповідно і найнижчими в Європі були врожаї зернових - 6 ц з гектара.

Процес капіталізації села стримувався селянською общиною, яка встановлювала правила й умови періодичного перерозподілу земель (залежно від кількості членів сім'ї), календарні терміни сільськогосподарських робіт і порядок засіву культур, брала на себе колективну відповідальність за сплату податків всіма членами общини, дозволяла або не дозволяла селянам залишати села і найматись на роботу в містах. Міцні традиції общини не давали селянину можливості відчути себе повноправним господарем землі, стримували соціальне розшарування, не давали змоги виокремитися багатому прошарку селян.

У зовнішній політиці в другій половині XIX ст. Росія намагалася вирішити низку ключових проблем: по-перше, повернути своє місце в системі європейських відносин, втрачене після невдалої Східної (Кримської) війни; по-друге, розширити вплив на Балканах та на Близькому Сході; по-третє, розширити територію шляхом завоювання сусідніх земель і приєднання їх як складових імперії.

Оскільки європейські та близькосхідні справи вимагали надзвичайного напруження сил та слушної нагоди, з 60-х років XIX ст. погляди російського зовнішньополітичного відомства були спрямовані на Середню Азію та Далекий Схід. У 1864 р. Росія оволоділа містами Туркестан і Чимкент, а наступного року захопила найбільше місто Середньої Азії - Ташкент. На завойованих територіях було створено Туркестанське генерал-губернаторство. У1868 р. Росія захопила Самарканд, у 1873 р. - Хіву, в 1876 р. - Кокандське ханство, в 1881 р. - Туркменію, в 1884 р. - Мевр. Це стало кульмінацією протистояння в Середній Азії між Англією і Росією. У 1887 р. обидві країни підписали протокол про встановлення північно-західного кордону Афганістану, куди був спрямований британський колоніальний капітал. За російсько-китайськими договорами 1858 і 1860 pp. значна територія Приамур'я і Примор'я увійшла до складу Росії. На березі бухти Золотий Ріг було засновано м. Владивосток.

Причиною незгод між Росією та Японією став острів Сахалін. У 1875 р. за російсько-японським договором Петербург віддав Японії Курильські острови в обмін на відмову від претензій на південну частину Сахаліну. Однак це не зняло суперечностей між Росією та Японією, відносини між якими продовжували погіршуватися.

Росія проводила активну політику і в Центральній Європі. Утворення Німецької імперії змінило співвідношення сил у Європі. Існувала реальна можливість воєнно-політичного союзу між Німеччиною та Австро-Угорщиною, що могло бути небезпечним для Росії. У1873 р. Росія, Німеччина та Австро-Угорщина уклали угоду, відому як "Союз трьох імператорів", за якою Олександр II, Вільгельм І та Франц Йосиф мали всі спірні питання розв'язувати шляхом взаємних консультацій, а за загрози нападу якої-небудь іншої держави домовлятися про спільні дії. Німеччина розраховувала за допомогою цього договору забезпечити собі свободу дій щодо Франції.

Договір 1878 р. був лише консультативним пактом і, на думку О. Бісмарка, не міг запобігти конфліктам між Німеччиною, Австро-Угорщиною і Росією. 18 червня 1881 р. було підписано австро-німецько-російську угоду про нейтралітет, яка зобов'язувала Австро-Угорщину, Німеччину і Росію дотримуватися нейтралітету на випадок, коли одна зі сторін опиниться у стані війни з якою-небудь четвертою великою державою. Тобто Росія мала зберігати нейтралітет у разі франко-німецької війни, а Німеччина і Австро-Угорщина гарантували те саме Росії на випадок англо-російської війни.

У1877-1878 рр. Росія вела нову війну з Туреччиною. Безпосередньою причиною стало піднесення національно-визвольних рухів на Балканах і загострення міжнародних відносин. Ініціатором війни була Росія. її мета полягала у створенні автономної Болгарії з місцевими органами управління в її північній і південній частинах, розширенні території Сербії та Чорногорії, поверненні Росії Південної Бессарабії, переходу до Румунії частини Добруджі. Однак уже в травні канцлер О. Горчаков подав європейським державам ноту про неможливість поділу Болгарії та створення єдиної і автономної держави. Нота підкріплювалася першими перемогами російської армії: наприкінці червня вона оволоділа стародавньою столицею Болгарії - м. Тирново, в липні захопила Шипкінський перевал і змогла відстояти його після численних контратак турецької армії, а в листопаді захопила сильну фортецю Плевна. Успішно розвивалися воєнні операції росіян і в Закавказзі, де вони взяли фортецю Каре. У грудні російські війська під командуванням генерала Гурко визволили Софію. Шлях на Константинополь було відкрито.

Під загрозою остаточного розгрому Туреччина запропонувала почати переговори про мир і 19 лютого 1878 р. у містечку Сан-Стефано поблизу Константинополя було підписано мирний договір. Він передбачав створення автономного князівства Болгарії, проведення Туреччиною реформ у Боснії і Герцеговині, визнання незалежності Румунії, Сербії та Чорногорії, передання Росії Південної Бессарабії, а Румунії - Північної Добруджі, отримання Росією в Азії міст Ардаган, Каре, Батум, Баязет тощо.

Рішення Сан-Стефанського миру було переглянуто на Берлінському конгресі 1878 р. Зростання впливу Росії на Балканах не влаштовувало країни Заходу. Австро-Угорщина розраховувала захопити Боснію і Герцеговину, встановити своє панування в Албанії та Македонії. Велика Британія виступала проти утворення єдиної Болгарської держави. Конгрес почав свою роботу на початку червня, а 1 липня 1878 р. було підписано Берлінський трактат, який започаткував нову систему європейських відносин - Берлінську. Болгарія поділялася на дві частини, які ставали автономними, але якщо контроль з боку Туреччини над Північною Болгарією був символічним і вона отримувала вихід до Чорного моря, то в Південній Болгарії Туреччина зберегла свої позиції. Австро-Угорщина окупувала Боснію і Герцеговину. Територія Чорногорії була значно урізана і вона не отримала виходу до моря, а згодом отінилася під контролем Габсбурзької монархії. Балканські країни мали сплачувати борги Туреччини європейським державам.

Окремі статті трактату відкривали простір для втручання іноземного капіталу в економіку Сербії, Болгарії та Румунії: вони повинні були "поважати привілеї іноземних підданих", не мали права збирати транзитного мита за провезений через свою територію товарів з інших країн. Політична активність західних країн створювала сприятливі умови для організації провокацій міждержавних, міжетнічних і міжрелігійних конфліктів. Албанія і Македонія залишилися у складі Османської імперії. Такою самою була участь і о. Крит, якому не дозволили об'єднатися з Грецією, у Закавказзі за Росією залишилися тільки Каре, Ардаган і Батум. Вірменське населення Алашкертської долини залишилося у складі Туреччини. Велика Британія отримала о. Кіпр" який став плацдармом для її майбутньої експансії в Єгипет.