Історія України - Коваль М.В. - § 13. Внутрішня політика Раднаркому УСРР

§ 13. Внутрішня політика Раднаркому УСРР

Утворення українського Раднаркому

На початку 1919 p., коли означилися перші успіхи у боротьбі більшовиків з Директорією, постало питання про формування в Україні органів радянської державності.

Зміна державного устрою розпочалася з термінології. 6 січня Тимчасовий робітничо-селянський уряд відмовився од визначеної Центральною Радою назви держави —" Українська Народна Республіка. Встановлювалася інша офіційна назва, за аналогією з радянською Росією,— Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) ( ця назва утримувалася до 1936 р. За конституцією CPCP 1936 р. і конституцією У PCP 1937 p. встановлювався інший порядок означень: спочатку радянська", а потім "соціалістичная").

Після переїзду Тимчасового уряду в Харків перед ним уперше відкрилося широке поле діяльності. Відразу виявилося, одначе, що робота уряду паралізується безпринципними суперечками між двома угрупованнями — "пятаковцями" і "артемівцями". На засіданні уряду 16 січня відбувся "переворот": більшість його членів проголосувала за увільнення Г. Л. Пятакова від обов'язків голови н призначення замість нього Лртема (Ф. А. Сергеєва). Пятаков не визнав результатів голосування і дав зрозуміти: на цю посаду його призначали спеціальним рішенням ЦК РКП(б), а тому він утримуватиме свої повноваження до іншого рішення з Москви, якщо воно буде. Водночас розгорілися пристрасті навколо посади командуючого Червоною армією України. Деякі члени ЦК КП(б)У і уряду зажадали заміни В. О. Антонова-Овсієнка М. Л. Рухимовичем.

Оздоровлювати ситуацію у верхівці українських більшовиків випало В. І. Леніну. Він не став на бік тієї або іншої групи, а надіслав нову людину, яка уже побувала в Україні у 1918 р.,— X. Г. Раковського.

Раковський дістав від ЦК РКП(б) надзвичайні, по суті, повноваження для самостійних дій в Україні. Ленін особливо підкреслював, що він має докласти зусиль для поновлення єдності в розколотому керівництві КП(б)У і створення дисциплінованої регулярної армії. Вождь більшовиків порадив також Раковському заручитися підтримкою українських лівих есерів, які "збільшовизували" війська Директорії й виявили ознаки готовності разом із більшовиками формувати в Україні радянську владу. На відміну од більшовиків, що не мали впливу в українському селі, ліві есери контролювали, наскільки це було можливо за обстановки загальної анархії, як сільську місцевість, так і численні повстансько-партизанські загони. Проте українські більшовики по-сектантському заперечували тоді будь-які компроміси з лівими елементами в інших соціалістичних партіях.

Християн Георгійович Раковський (1873—1941) був людиною виняткової обдарованості й незвичайної долі. Нащадок національного героя болгарського народу Георгія Раковського, улюблений учень Г. В. Плеханова, пропагандист марксизму, автор десятків книг і сотень статей, один з ініціаторів створення соціал-демократичної партії Болгарії, один із засновників соціал-демократичної партії Румунії, учасник усіх конгресів 11 Інтернаціоналу, починаючи з Цюріхського (1893 р.), в'язень болгарських, німецьких, російських, французьких, швейцарських і румунських тюрем, він опинився в Росії, як тисячі інших інтернаціоналістів, після жовтневого перевороту. Через рік — це був унікальний випадок в історії більшовизму — таємним голосуванням на партійному з'їзді його ввели до складу політичного керівництва. За складної обстановки громадянської війни та перших років мирного будівництва X. Г. Раковський став визначним лідером партійно-державного керівництва республіки. Він рішуче відстоював суверенітет радянських республік, одначе зазнав поразки в боротьбі з очолюваним генсеком ЦК РКП(б) И. В. Сталіним партапаратом. Улітку 1923 р. його відкликали з України й перевели на дипломатичну роботу. В цій новій галузі вій зробив більше, ніж будь-хто інший. З 1927 р. політична кар'єра Раковського обірвалася, а в останній день 1936 р. його заарештували й судили у справі так званого "антирадянського правотроцькістського блоку" разом із М. І. Бухаріним, О. І. Риковим та іншими відомими діячами партії більшовиків. Був розстріляний у вересні 1941 р. в Орловській в'язниці.

Через тиждень після приїзду в Харків, 29 січня 1919 р., Раковський реорганізував Тимчасовий уряд і перетворив його в постійний. Відділи уряду було назва* но, за російським взірцем, народними комісаріатами, а сам уряд—Радою народних комісарів.

Раковський став на чолі уряду й додатково взяв на себе управління наркоматом іноземних справ. Наркомат у військових справах очолив М. І. Подвойський, внутрішніх справ — К. ?. Ворошилов, освіти — О. Г. Шліхтер. Головою Української ради народного господарства став Е. Й. Квірінг, головою Верховної соціалістичної інспекції і наркомом державного контролю — М. О. Скрипник, командуючим Українським фронтом — В. О. Антонов-Овсієнко.

У декларації, прийнятій новим урядом, заявляється, що УСРР об'єднується з радянською Росією на засадах "соціалістичної федерації" Сутність цих засад не розкривалася, але через півтора місяця VIII з'їзд РКП(б) прийняв нову партійну програму, що давала на це недвозначну відповідь: "...як одну з перехідних форм до повної єдності, партія висуває федеративне об'єднання держав, об'єднаних за радянським типом". Отже, УСРР як форма державності в Україні будувалася з однією перспективою: щоб незабаром зникнути.