Історія України - Коваль М.В. - Окупаційний режим в Україні

У січні 1919 р. в Катеринодарі А. І. Денікін зробив заяву з визначенням основних засад своєї політики: єдина і неділима Росія, боротьба з більшовизмом до кінця, встановлення порядку і запровадження тимчасової військової диктатури, смертна кара за участь у "бунтах", більшовицьких організаціях, за дезертирство з армії. Ключове питання про форму державного устрою країни відкладалося до кінця війни.

Пізніше, у квітневій заяві генерала, конкретизувалася позиція в земельному питанні. Проголошений ним закон про землю мав бути здійснений упродовж семи років після настання громадянського миру. Йшлося про обмеження поміщицького землеволодіння максимумом у 400 десятин і можливість придбання селянами за викуп поміщицької або іншої землі в розмірі не більше 45 десятин на сім'ю.

Як і за Скоропадського, новий політичний режим в Україні заходився поновлювати поміщицьке землеволодіння. У селян за допомогою військових команд знову забирали землю і реманент. За законом про врожай 1919 р. третину зібраного хліба, половину скошених трав і шосту частину овочів селяни зобов'язувалися безоплатно віддавати поміщикам і орендарям, якщо останні заявляли свої права на землю. Крім того, їх змушували вносити на потреби денікінської армії разовий податок у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі. В разі несвоєчасної поставки подвійна сума боргу стягалася в примусовому порядку. Отже, білогвардійський податок виглядав не краще від більшовицької продрозкладки. Внаслідок таких дій окупаційних властен обстановка в українському селі стала напруженою, як ніколи.

На підприємствах теоретично існував восьмигодинний робочий день. Але його запровадження відкладалося до мирних часів. За умов мілітарізованої економіки робочий день офіційно тривав 9,5 години, а фактично— 11 — 12 годин. Проте багато підприємств через відсутність сировини та палива працювали неповний робочий день або зовсім зупинялися, і робітники залишалися без зарплати. "Некеровані" профспілки, що закликали до страйків або готували їх, розганялися. Денікінський режим прагнув контролювати будь-які вияви робітничої активкості й з цією метою насаджував так звані "кирстівські" профспілки (за прізвищем інженера К. Ф. Кирсти, який очолив їх).

Па території окупованої України було створено три області — Харківську, Київську і Новоросійську. Вони очолювалися "головноначальствуючими", тобто генерал-губернаторами з необмеженими за умов воєнного часу повноваженнями. На чолі Харківської області було поставлено командуючого Добровольчою армією генерала В. 3. Май-Маєвського, Київську очолив голова "Особливої наради" (дорадчий орган у галузі законодавства і верховного управління при головкомі Збройними силами Півдня Росії) генерал О. М. Драгомиров, а Новоросійську— генерал М. М. Шиллінг. Дореволюційний адміністративно-територіальний поділ було збережено, і головно-начальствуючим підпорядкувалися губернатори, а останнім — начальники повітів і волостей.

Принциповий борець за "єдину і неділиму" Росію, Денікін не визнавав незалежності України в усіх формах державної організації, що з'являлися протягом громадянської війни — Української Держави, УНР, УСРР. Він боровся не тільки з національно-визвольним рухом, а й з будь-якими проявами українського національного життя. Наприклад, майже в повному обсязі поновлювалося царське законодавство в галузі загальноосвітньої школи. 18 липня Денікін затвердив прийняті його урядом рекомендації про заборону кредитів на утримання навчальних закладів з викладанням "малоросійською" мовою. Земствам також заборонялося надавати матеріальну підтримку українським школам. Викладання українознавства (мови, історії і географії України) скасовувалося.

Ледь животіла Українська Академія наук. За вимогою попереднього власника — адміністрації пансіону графині Левашової—українських вчених позбавили будинку, в якому розміщувалась академічна бібліотека й наукове обладнання.

Українські вивіски на крамницях знову замінювалися на російські. Було здійснено заміну всіх українських назв залізничних станцій.

Войовничий шовінізм білогвардійських завойовників проявлявся в різних формах. Як тільки вони захопили Київ, чорносотенний натовп скинув з пєдестала бюст Т. Г. Шевченка і розтрощив його. В усі установи надійшла інструкція: зняти портрети поета. Білогвардійці цілком справедливо розглядали їх як символ української державності. Спеціальні цензори проглянули запасники київських книжкових магазинів і вилучили десятки назв українських книжок, навіть тих, що пройшли царську цензуру.

Ненависть до більшовизму в денікінців не зрідка переростала в спалахи дикого антисемітизму (поміж більшовиків, як і представників інших соціалістичних партій, було багато євреїв). Спроби сіоністських організацій і єврейських общин знайти з білогвардійцями спільну мову не увінчалися успіхом. Віддана на поталу місцевим каральним командам, єврейська біднота десятками тисяч гинула під час погромів. За короткий час денікінської окупації криваві наслідки погромів перевершили всі ті страхіття, що роками чинилися в єврейських містечках різноманітними місцевими бандами.