Історія України - Коваль М.В. - Антибільшовицькі виступи в українському селі

Більшовики шукали і знаходили підтримку серед спролета-ризованих верств селянства. Проте наймити і бідняки "збільшовизовувалися" тільки тимчасово, в надії на зрівняльний розподіл чужої землі та реманенту. Вони здебільшого не бажали працювати на державу у "соціалістичних" економіях, так само, як не бажали повернення поміщицьких маєтків. Коли такий селянин заводив власне господарство, то відразу ставав в опозицію владі, яка запроваджувала про розкладку. Маючи власність і пов'язуючи свій добробут з ринком, селяни не могли змиритися з комунами, забороною торгівлі, конфіскацією виробленої продукції, тобто з усіма практичними наслідками впровадження комуністичної ідеї.

Завбачаючи несприятливі для себе результати соціально-економічних процесів, зумовлених більшовицькою революцією, вожді й теоретики цієї партії не надавали їм особливого значення. Довгочасною, стратегічною метою їхньої аграрної політики було розселянювання, тобто переведення селянства на становище робітників. Лозунг розселянювання не пропагували. Як об'єкт пропаганди висувалося гасло спілки робітничого класу і селянства. З весни 1919 р. його було істотно уточнено: спілка з середнім селянством, яке стало більшістю в російському селі. Цей лозунг насправді був не стратегічним, а тактичним, тимчасовим, до здійснення на селі комуністичних перетворень.

Заклик до спілки з селянством суперечив стратегічній меті більшовиків, а тому не мав внутрішнього змісту, був суто декларативним. Загальновживаним і недекларативним було інше тактичне гасло — двох селянських воєн. Йшлося про відносини всього селянства з поміщиками і про відносини селян-експлуататорів (глитаїв, куркулів) з основною селянською масою. Гра на існуючих соціально-класових суперечностях допомагала більшовикам завойовувати й утримувати владу.

Як правило, пошуки балансу інтересів, ставка на залагодження конфліктів між людьми притаманні демократичним режимам. І навпаки, протиставлення людей за класовими, расовими, національними, релігійними та іншими ознаками характерне для правих або лівих диктаторських режимів. Являючи собою ліву диктатуру, більшовицький режим міг існувати, лише невпинно розшаровуючи суспільство за соціально-класовими ознаками. Тільки-но для більшовиків ускладнювалося становище на селі, вони високо підносили жупел куркульської небезпеки. Куркуля завжди знаходили. Коли класова диференціація селян не заходила надто далеко, вона підмінялася майновою. У будь-якому селі жили бідні й багаті, треба було лише нацькувати більш численних бідняків на справжніх або вигаданих куркулів, щоб контролювати політичну ситуацію.

Не дивно, що стихійний рух українського селянства проти комун і продрозкладки більшовики негайно охрестили куркульським бандитизмом. На боротьбу з "бандитами" і "контрреволюціонерами" (яких за часів Скоропадського і Директорії називали партизанами або повстанцями) більшовицький партійно-державний апарат спрямував усі можливі ресурси й засоби.

Випробуваним знаряддям придушення антибільшовицького руху виявилася Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і службовими злочинами, яку з березня 1919 р. очолив один із найближчих співробітників Ф. Е, Дзержинського М. І. Лаціс. Чекістські підрозділи, на відміну од Центральної Росії, створювалися не лише у губернських і повітових центрах, а й у багатьох волостях.

Для боротьби з селянським рухом використовувалися армійські підрозділи. Як правило, це були частини, що формувалися поза межами України. На початку травня на внутрішньому фронті діяло понад 20 тис. червоноар-мійців.

Певну роль у придушенні селянських повстань відігравали комбіди. Але їх встигли створити тільки в половині українських сіл. Незрідка вони самоусувалися від активної участі в заходах надто непопулярних властей.

Враховуючи неможливість активних дій на селі через гостру нестачу працівників, здатних спілкуватися з селянством його мовою, Раковський докладав зусиль, щоб налагодити співпрацю з В. М. Блакитним, Г. В. Михайличенком, П. П. Любченком, О. Я. Шумським та іншими лідерами українських лівих есерів. Ліві есери продовжували користуватися впливом на селі, зокрема в багатьох повстанських загонах, і притягували до себе радикальні та екстремістські елементи з інших соціалістичних партії. Так, у серпні відбулося злиття УПСР (комуністів-боротьбистів) з лівою фракцією українських соціал-демократів (незалежних), внаслідок чого утворилася нова партія — Українська комуністична партія (боротьбистів), скорочено УКП(б).

Зусилля Раковського не відразу увінчалися успіхом. III з'їзд КП(б)У майже одностайно висловився проти надання керівних посад у державному апараті представникам усіх без винятку українських соціалістичних партій, яких більшовики зневажливо називали "дрібнобуржуазними". Тоді Раковський подбав про те, щоб на адресу ЦК КП(б)У було надіслано спеціальну директиву за підписом Леніна з "пропозицією" ввести представників боротьбистів до Раднаркому УСРР. Негайно скликаний пленум ЦК КП(б)У реалізував вказівку більшовицького центру.

Блок з боротьбистами попервах допомагав утверджувати радянську владу в сільській місцевості. Одначе йому протистояли опозиційні партії, що прагнули використати антибільшовицький селянський рух у власних інтересах. Три з них: українські соціал-демократи, соціал-демократи (незалежні) і українські есери — домовилися про укладення угоди "в справі спільної боротьби з окупаційним урядом Раковського". Йшлося про повстання, в ході якого планувалося скликати Конгрес робітничих і селянських Рад як верховний орган законодавчої влади. Отже, запровадження радянської влади для цих антибільшовицьких повстанців залишалося актуальним.

Під час повстання, що спалахнуло в квітні, було створено Всеукраїнський ревком і Головний повстанський штаб на чолі з Ю. Мазуренком (у Сквирі). Регіональні повстанські штаби виникли у Вінниці, Білій Церкві, Лубнах, Полтаві, Фастові та ін. містах.

Численні партизанські загони захоплювали контроль над величезною територією. Уряд Раковського контролював тільки міста. Були загони, що не визнавали будь-якої влади, займалися мародерством, вбивствами жінок і дітей, єврейськими погромами. Особливого розголосу набули звірства банди отамана Соколовського у Радомишльському повіті на Київщині.

Повстанські настрої охопили чимало колишніх партизанських загонів, включених до складу Червоної армії. Одним із перших, ще в середині березня, проти уряду виступив член партії соціал-демократів (незалежних) отаман Зелений (Д. Терпило). Його загони чисельністю близько 2,5 тис. бійців у районі Обухова, Германівки та Трипілля входили до війська Директорії і в повному складі перейшли на бік Червоної армії. Коли ж Антонов-Овсієнко зробив спробу розпорошити зеленівців по окремих полках, вони заявили, що не бажають вливатися в російську Червону армію. Лави повстанців швидко зростали, і на початок травня їхня чисельність уже становила 12 тис. чоловік. Зелений спромігся поширити район дій на лівий берег Дніпра, до Переяслава і Золотоноші.

З великими труднощами регулярні війська придушили повстання і розсіяли зеленівців.

На Катеринославщині, в районі Гуляйполя, з часів гетьманщини отаборилися численні загони під загальним керівництвом анархіста Н. І. Махна. Після того, як Директорія залишила Київ, він заявив, що визнає радянську владу. Антонов-Овсієнко дозволив Махну самому реформувати свої загони в окрему бригаду, що передавалася під начало П. Ю. Дибенка, у Задніпровську дивізію. Махно цінував посаду комбрига, але не відмовився від присвоєного виборними селянськими отаманами почесного звання "батьки".

З денікінцями Махно воював дуже добре, але контрольовану більшовиками радянську владу підтримував умовно. У нього знаходився час і для війни, і для політичної діяльності. У квітні в Гудяйполі відбувся з'їзд селянських депутатів від 72 волостей п'яти повітів Катеринославщини, який висловив рішучу незгоду з рішеннями III Всеукраїнського з'їзду Рад.

Раковський не наважувався вжити каральних заходів проти бунтівного "батьки", який тримав своїми військами фронт на ділянці від Маріуполя до Волновахи. Ленін також застерігав його і Антонова-Овсієнка від необачних кроків: "З військами Махна тимчасово, поки не взято Ростов, треба бути дипломатичним".

Найбільш масштабним у Червоній армії став заколот отамана М. О. Григор'єва. Цей отаман був штабс-капітаном царської армії, служив у гетьмана Скоропадського, а потім об'єднав під своїм командуванням численні повстанські загони й передав їх у розпорядження Петлюри. На початку лютого 1919 р. Григор'єв перейшов на сторону більшовиків і відзначився блискавичним витісненням військ Антанти з півдня України. Як і Махну, Антонов-Овсієнко довірив йому реформування загонів у бригаду, яку також було включено до складу Задніпровської дивізії. З квітня григор'євська бригада була реформована в дивізію. Настрої в ній були вочевидь опозиційні. Це з тривогою відзначали у Реввійськраді України, але відкладали вжиття заходів до покращення становища на фронті.

7 травня Григор'єв дістав наказ іти маршем у Бессарабію, але відмовився виконати його. Через два дні в Єлисаветграді він оголосив маніфест "До українського народу" із закликом боротися проти комун, надзвичайки і комісарів, організовувати Ради з представників усіх партій, крім більшовиків, а також з безпартійних, що підтримують радянську владу.

Велика сила, яку Григор'єв мав у своєму розпорядженні (20 тис. бійців, 6 бронепоїздів, понад 50 гармат. 700 кулеметів), і раптовість заколоту, що стався в тилу радянських військ, дозволили йому швидко розширити район своїх дій. Повстанці захопили Миколаїв, Херсон. Катеринослав, Кременчук, Умань, Черкаси. Головні сили отаман планував кинути на Лівобережжя з наміром оволодіти Харковом. З поля свого зору він не випускав і Київ.

Проте успіхи Григор'єва не об'єднали навколо нього антибільшовицькі сили. Махно відмовився приєднатися й навіть публічно засудив заколот. Зелений, який виступив раніше, також не подав йому підтримки. Відмежувалися од Григор'єва майже всі українські партії правої орієнтації. Вони були шоковані гаслом "Україна — для українців!", антисемітськими закликами й діями, аж до погромів, мародерською і терористичною практикою: за три дні, з 15 по 17 травня, григорєвці розстріляли 1526 більшовиків, боротьбистів, робітників радянського апарату, комбідівців тощо.

Долаючи першу розгубленість, Рада робітничо-селянської оборони, що діяла під керівництвом Раковського, зосередила сили для придушення заколоту, використовувалися, зокрема, частини Третьої Української радянської армії, що формувалася в Одесі, кораблі Дністровської військової флотилії, робітничі загони. Війська під командуванням К> в. Ворошилова (кременчуцький напрям) і О. Я. Пархоменка (катеринославський напрям) у третій декаді травня узяли в кліщі основні сили григорєвців і біля Кобеляк на Полтавщині розгромили їх. Григор'єв з нечисленними вже загонами відступив на Херсонщину. В липні він зробив спробу приєднатися до махновців, але за наказом "батьки" був убитий.

Отже, антибільшовицькі виступи селянства глибоко вплинули на стан переважно селянської за своїм складом Червоної армії, викликавши в ній ряд великих заколотів, а також загальне послаблення дисципліни і масове дезертирство. Такими сприятливими для себе обставинами повною мірою скористався генерал А, І. Денікін, Його армії посунули на північ. Україну чекали нова окупація.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Коли і за яких обставин була утворена УСРР? Що це за держава? Хто фактично нею управляв? 2. Схарактеризуйте склад уряду УСРР? Як ви гадаєте, чому в цьому уряді майже не було політиків українського походження? 3. Розкрийте механізм організації більшовицької державної влади в Україні у 1919 р. 4. Підтвердіть конкретними фактами підпорядкування влади в Україні Москві. 5. Які точки зору визначилися в процесі "об'єднання" радянських республік? Як ви розумієте "воєнно-політичний" союз республік? 6. Як відбилися на становищі населення України запроваджені більшовиками соціально-економічні перетворення? 7. Розкажіть про масові селянські виступи проти більшовицької політики на селі? Які політичні і воєнні наслідки цих виступів?