Історія України - Коваль М.В. - § 14. Боротьба радянських військ з білогвардійськими арміями Денікіна

Наступ білогвардійців в Україні

У квітні 1918 р. командуючим білогвардійською Добровольчою армією став генерал А. І. Денікін. Німецька окупація перешкодила приходу радянських військ на Кубань, де розміщувалася ця армія. Денікін за стіною німецьких багнетів дістав змогу тривалий час вербувати добровольців, переважно з середовища царського офіцерства. За допомогою донського отамана генерала П. М. Краснова він одержував спорядження та зброю від кайзерівських військ, а згодом через чорноморські порти — від країн Антанти.

Наприкінці 1918 р., коли розпочалася евакуація німців, Донська армія Краснова разом із Добровольчою армією розгорнули наступ на Донбас. Незабаром Денікін підпорядкував собі армію й оголосив себе головнокомандуючим збройними силами Півдня Росії.

Після того, як провалилася спроба безпосередньої окупації України військами Антанти, а на Східному фронті почали зазнавати поразок війська адмірала О. В. Колчака, всі антибільшовицькі сили всередині Росії та поза її межами стали покладати свої надії на Денікіна. Його армії швидко зростали, зокрема за рахунок мобілізації на контрольованій ним території, що істотно розширилася. З березня по вересень 1919 р. денікінці одержали на американський кредит від Антанти 558 гармат, 12 танків, 250 тис. комплектів обмундирування тощо.

З весни 1919 р. головним театром воєнних дій між радянськими і білогвардійськими військами став Донбас. Спочатку війська Південного фронту потіснили денікінців і вступили в центральну частину басейну. Проте поразка однієї з радянських армій на Північному Кавказі дозволили Денікіну збільшити чисельність військ, що протистояли Південному фронту, на третину, зокрема за рахунок кавалерії. Тиск на позиції радянських військ на головному напрямку Луганськ-Дебальцево невпинно посилювався.

Виникла ситуація, коли Південний фронт потребував допомоги. Ділянку від Азовського моря до Волновахи Реввійськрада включила в Український фронт. Тут розміщувалася, як уже зазначалося, бригада Н. І. Махна.

Події у березні розвивалися стрімко. Було неясно, як слід використовувати ще не реформовану Українську Червону армію. Південний фронт справді чекав на підтримку. Але, на думку радянського керівництва, там справи складалися все-таки не на гірше. Ленін у цей час говорив не про врятування Всеросійської кочегарки, а тільки про цілковите очищення її від білогвардійців і взяття Ростова-на-Дону. Тим часом на Заході, як йому здавалося, починала розгортатися давно омріяна більшовиками світова революція. Утворилася радянська Угорщина.

Антанта забила на сполох, і сусідні з Угорщиною країни відразу ввели свої війська, щоб знищити радянську владу. Керівники Угорщини звернулися по допомогу до Росії. Таку допомогу Ленін обіцяв, маючи на увазі ще не відправлені на фронт частини Української Червоної армії.

У квітні Антонов-Овсієнко розпочав передислокацію Першої, Третьої і частково Другої армій з таким розрахунком, щоб вдарити по Румунії. Остання у 1918 р. зайняла Бессарабію і Буковину, а тепер вторглася в Угорщину з наміром анексувати Трансільванію. Удар по Румунії через Бессарабію і Буковину був би ефективною допомогою Угорщині.

Ленін вимагав від керівництва УСРР дій на обох напрямках — донбаському і румунському. В телеграмі Укрраднаркому 18 квітня він наголосив, зокрема, на двох найважливіших воєнних завданнях — прориві через Буковину і взятті Ростова.

Одначе становище в Донбасі невпинно погіршувалося. Білогвардійці підійшли до околиць Луганська, де розгорнулися тривалі запеклі бої. Поряд із бійцями Червоної армії місто захищали близько 9 тис. робітників-добровольців. Створивши велику перевагу в силах, Денікін 4 травня захопив Луганськ, а через два тижні розпочав новий наступ у Донбасі. 19 травня він великими силами завдав удару по ділянці фронту, де бригада "батьки" Махна межувала з частинами Тринадцятої радянської армії. Не довіряючи махновцям, командування фронту озброїло бригаду італійськими гвинтівками, до яких не підходили російські патрони. У підсумку дені-кінський отаман А. Г. Шкуро прорвав фронт. Радянські війська зазнали поразки. Донбас було втрачено. Білогвардійці почали готувати наступ на Харків та Катеринослав.

Тим часом дві українські армії розвивали наступ проти Румунії. Але звістка про заколот Григор'єва в їхньому тилу й наступ денікінських військ змусили Л. Д. Тро-цького відмовитися од дій на західному оперативному напрямку.

У червні білогвардійці зайняли Харків, потім Катеринослав. Окрилений цими успіхами, Денікін віддав наказ про похід на Москву. Кавказька армія барона Врангеля мала наступати на правому фланзі вздовж Волги, Донська армія — на воронезькому напрямку, а Добровольча армія — на лівому фланзі, вздовж Дніпра.

Наступ головних сил Добровольчої армії розгортався від Харкова на Полтаву. На Правобережжі денікінці просувалися від Катеринослава на Київ та Миколаїв. Наступали вони також уздовж Чорноморського узбережжя на Одесу.

Перші контрнаступи радянських військ у районі Харкова та на підступах до Царицина закінчилися невдачею. В кінці серпня уряд Раковського залишив Київ.

Денікін так стрімко окупував Україну, що розташовані на Херсонщині три дивізії Дванадцятої армії залишилися в глибокому тилу. Новий главком С. С. Каменев, який змінив Вацетіса, дав розпорядження об'єднати їх у групу під командуванням И. Е. Якіра й звелів прориватися на північ. ЗО серпня Південна група військ розпочала свій 600-кіл о метровий марш, у ході якого вибила денікінців з Житомира і зайняла західні околиці Києва. Проте білогвардійці підтягли підкріплення й через три дні витіснили її з столиці України. Активні дії

Південної групи не дозволили Денікіну посилити війська, що наступали на Москву, за рахунок залишених на Україні гарнізонів.