Історія України - Коваль М.В. - Культурне будівництво

У політичному житті села перших по революційних років панували есерівські партії — українська і загальноросійська. Після розколу обох партій вплив на село зберігали їхні ліві фракції, що виділились у самостійні партії — боротьбисти і борбисти. Поглинувши або знищивши ці партії, більшовики одночасно знищили й селянські спілки — напівполітичні об'єднання, що перебували переважно під есерівським впливом і прагнули представляти специфічні інтереси селян у політичному й економічному житті України.

Щоб залучити чуже їй село в орбіту свого впливу, державна партія стала розколювати селян за соціальною або майновою ознакою, протиставляючи менш заможні верстви більш заможним. Таке протиставлення мало на меті не тільки заглушити висловлення селянами своїх класових інтересів (наприклад, рівного з робітниками представництва в Радах), але й висувати нібито від імені селян далекі від їхніх інтересів вимоги й завдання (наприклад, стягнення продрозкладки).

За прикладом Центральної Росії, де в 1918 р. була з успіхом реалізована ідея Леніна про створення комітетів бідноти, в 1919 р. вони з'явилися і в Україні. Денікінська окупація незабаром знищила комбіди, але на початку 1920 р. місцеві ревкоми поряд із Радами подеколи їх поновлювали. Та соціально-політична обстановка на селі швидко змінювалася в ході реалізації аграрної реформи. Частка бідноти зменшувалася, і спиратися тільки на неї ставало безперспективним. У спробах оволодіти селом КП(б)У взяла курс на створення паралельних Радам організацій, куди входили б як бідняки, так і середняки — незаможники з колишніх бідняків, що були вдячні більшовикам за набуте майно і землю.

Ідею створення комітетів незаможних селян (КНС) висунув X. Г. Раковський. Він добився схвалення її IV конференцією КП(б)У й видання відповідного закону ВУЦВК від 9 травня 1920 р. У цьому законі на комнезами покладалося завдання "сприяння сільським Ра* дам і волосним виконкомам у здійсненні заходів радянської влади". Фактично ж ішлося про контроль над місцевими Радами, що його партія більшовиків через свою малочисельність та відірваність од села не могла здійснювати власними силами.

У телеграмі радянському урядові України і штабові Південного фронту від 16 жовтня 1920 р. В. І. Ленін сформулював таку програму для комнезамів: сприяння колективному обробітку землі, організації прокатних пунктів реманенту, конфіскації зайвого реманенту (з передачею на прокатпункти) і земельних лишків у куркулів, реквізиції лишків хліба за продрозкладкою (з винагородою незаможників хлібом). Ця програма лягла в основу діяльності І Всеукраїнського з'їзду комнезамів у жовтні 1920 р., делегати якого представляли понад 10 тис. сільських, волосних, повітових і губернських КНС.

Культурне будівництво

Можливості для культурного будівництва надзвичайно обмежувалися умовами громадянської війни. І все-таки було започатковано прискорене відкриття загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання, створення мережі вищих учбових закладів по підготовці кадрів, побудову культурно-освітніх закладів різного типу.

У 1920 р. в Україні діяло близько 22 тис. шкіл, які охоплювали 2250 тис. дітей. Майже в половині шкіл діти навчалися рідною мовою (до революції не існувало жодної державної української школи). У навчальних закладах запроваджувалося обов'язкове викладання історії та географії України.

У червні 1920 р. наркомос УСРР видав постанову "Про запровадження в життя єдиної трудової школи". Усі початкові й середні загальноосвітні школи, поміж них і гімназії, ліцеї та інші спеціалізовані навчальні заклади, земські і приватні, перетворювалися на стандартні державні установи з семирічним строком навчання, в яких дитина могла здобути лише мінімум знань. За всієї демократичності такої реорганізації якість загальної освіти різко впала. Після семирічки молодь могла продовжувати навчання у професійних школах і технікумах, на робітничих факультетах вузів.

За рахунок заснування нових і перепрофілювання старих навчальних закладів у 1920 р. було відкрито 20 педагогічних інститутів, 43 педшколи і близько сотні педкурсів. Цим самим певною мірою компенсувалася гостра нестача вчителів у нововідкритих школах. А всього до початку 1921 р. в республіці вже діяло 38 вузів, у яких навчалося 57 тис. студентів. Університети було розукрупнено, з виділенням так званих інститутів народної освіти (ІНО). Одначе ліквідація університетської освіти, як показало життя, була невиправданим кроком.

Обраний курс на збільшення кількісних показників в освіті, хоча б за рахунок зниження якості навчання, призводив до того, що викладачами часто ставали зовсім випадкові люди. Проте радянська влада вважала за необхідне повною мірою використати висококваліфіковані кадри дореволюційних установ, завбачливо затаврувавши їх як "буржуазних спеціалістів". У будь-яку мить таких людей можна було ізолювати від суспільства як носіїв чужої ідеології, але їм створювали кращі, ніж іншим, матеріальні та побутові умови. Небажання миритися з новими порядками у вузах розглядалося як саботаж. У таких випадках влада діяла "революційними" методами. 24 травня 1920 р. наркомос УСРР видав постанову про мобілізацію професорсько-викладацького складу. Кожен зобов'язувався працювати там, де йому вкажуть.

Поміж 15 тис. культурно-освітніх закладів налічувалося 1300 клубів, понад 5500 хат-читалень, майже 4000 просвіт, більше 3100 бібліотек. У 1920 р. в Харкові, Одесі й Катеринославі з'явилися селянські будинки (сельбуди). Незабаром вони були організовані в усіх повітових містах і в багатьох великих селах. При сель-будах працювали бібліотеки, пункти ліквідації неписьменності, самодіяльні театри і хори, агрономічні та інші гуртки.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Пригадайте, у чому суть комуністичної доктрини? Розкажіть, як вона здійснювалася в Україні у сфері промисловості. 2. Які наслідки для сільського господарства України мало запровадження продрозкладки? 3. З якою метою організовувалися комнезами? Зробіть висновки про наслідки їхньої діяльності. 4. Визначить позитивні й негативні сторони культурних перетворень в Україні.