Історія України - Коваль М.В. - Договірна федерація

Договірна федерація

28 грудня 1920 р. представники Росії В. І. Ленін і Г. В. Чичерін, з одного боку, та представник України X. Г. Раковський—з другого, відписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. У преамбулі угоди підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав, а також усвідомлення ними необхідності об'єднати свої сили з метою оборони і в інтересах господарського будівництва. З факту колишньої приналежності України Російській імперії, вказувалось у статті 2, для УСРР не випливало жодних зобов'язань.

Проте зміст угоди суперечив деклараціям преамбули. Уряди Росії й України оголошували об'єднаними сім наркоматів: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, а також пошт і телеграфу. За угодою об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали в РНК УСРР своїх уповноважених. У день підписання цю угоду було ратифіковано (затверджено) VIII Всеросійським з'їздом Рад.

Аналогічні угоди було також укладено між Російською Федерацією та іншими республіками. Так виникла договірна федерація радянських держав. Всеросійський ЦВК, куди республіки надсилали своїх представників, і Раднарком РСФРР, до якого входили об'єднані наркомати, стали загальнофедеративними органами.

Проголошене в угодах об'єднання наркоматів вносило мало нового в ситуацію, що існувала з літа 1919 р., коли більшовики утворили "воєнно-політичний союз" республік. Кількість наркоматів, які жорстко підпорядковувалися московському центру, навіть формально збільшилася на два (зовнішньої торгівлі, пошт і телеграфу). Проте у 1919 р. зовнішньої торгівлі не існувало, а зв'язок і без об'єднання був централізований. Та потрібно взяти до уваги, що злиття наркоматів під час громадянської війни пояснювалося насамперед необхідністю загострити максимум сил і ресурсів у галузі оборони. Небажання послабити централізацію державного управління за мирних умов свідчило про те, що В. І. Ленін та інші керівники партії на ділі ігнорували суверенітет формально незалежних радянських республік.

Перетворення органів державного управління Російської Федерації на загальнофедеративні означало "автономізацію" незалежних республік, тобто їх фактичне включення в кордони Росії на правах автономних. Справді, апаратні працівники російських центральних органів у практичній роботі перестали розглядати Україну як незалежну державу.

Зносини працівників центральних органів безпосередньо з губерніями або трестами України не тільки підривали значення республіканських органів влади у Харкові, а й негативно позначалися на ефективності управління народним господарством. Наприклад, у літературі набув широкої популярності факт прийняття українськими металургами першого в історії "соціалістичного зобов'язання". 7 листопада 1921 р. директор "Південсталі" І. І. Межлаук зустрівся з В. І. Леніним і від імені робітників та спеціалістів написав на бланку ліквідованого революцією Російсько-Бельгійського металургійного товариства так званий "комуністичний вексель" — зобов'язання дати країні у 1922 р. 10 млн пудів чорного металу. Зі свого боку, голова Раднаркому РСФРР Ульянов-Ленін зобов'язувався надати трестові необхідну дотацію з державного бюджету. Зобов'язання металурги виконали. Як тогочасна преса, так і сучасні історики багато і справедливо писали про цей трудовий подвиг. За рамками, проте, залишилися фінансові наслідки "комуністичного векселя" для української економіки. Річ у тому, що Україна не мала права випускати гроші, а збиткові галузі важкої індустрії фінансувалися за рахунок паперово-грошової емісії (випуск паперових грошей та цінних паперів установами та акціонерними товариствами). Отже, фінансова залежність республіки від центрального уряду була цілковитою. А Межлаук випросив дотацію в 25 млрд крб., навіть не ставлячи до відома Раднарком УСРР і Українську раду народного господарства. Він дістав гроші фактично за рахунок інших підприємств, бо всій українській промисловості було асигновано тільки 40 млрд крб.

У правлячій партії поступово оформилися два підходи до визначення перспектив договірної федерації радянських республік. Члени центрального керівництва вважали, що незалежні радянські республіки мають бути юридично "автономізовані". Вони вимагали скасувати ті рештки самостійності, які ще зберігалися у республік, наприклад, право на проведення формально незалежної зовнішньої політики. Найбільш послідовним виразником централізаторської, тобто об'єктивно великодержавницької лінії, був нарком у справах національностей Росії Й. В. Сталін. На X з'їзді РКП (б) він відверто заявив, що Російська Федерація є "живим вті* ленням" майбутнього державного союзу радянських республік.

Навпаки, керівні працівники республіканських партійних організацій вважали, що за мирних умов є підстави зменшити рівень централізації управління з тим, щоб права республік більше відповідали їхньому незалежному статусу. Зокрема, відповідаючи Сталіну на

X з'їзді партії, член ЦК КП(б)У В. її. Затонський рішуче заявив: "Нам необхідно витруїти з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію неодмінно "російську", тому що справа не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська".