Історія України - Литвин В.М. - Тенденції політичного розвитку Давньоруської держави

Політична дезінтеграція руських князівств, викликана як розростанням князівської родини, усвідомлення представниками окремих її гілок власної окремішності та самодостатності, так і низкою зовнішніх факторів (наприклад, поступовим затуханням загрози з півдня - після припинення існування Хозарського каганату, та з півночі - після припинення набігів вікінгів), ще напередодні навали монгольських орд призводить до поступового розходження шляхів історичного розвитку колись політично єдиного організму. Руська земля продовжує існувати як певна єдина конфесійна територія, що управляється з Києва й освячується сакральним авторитетом Києва. Проте з початком XII ст. в Київській Русі виникають і формуються кілька самостійних політичних центрів. Причому кожен з них за своїми розмірами та потенціалом не поступався тогочасним ранньофеодальним монархіям Центральної і Західної Європи.

Типологічно названі політичні центри виступають як державні організми, генетично пов'язані зі спільним спадком. У кожному з них політична організація фокусується на моделі взаємодії князя, боярської дружини та віча. Але співвідношення владних можливостей кожного з цих елементів у різних системах різне.

Дослідники зазначають, що політичні організації, які склалися на теренах Київської Русі напередодні монгольської навали, типологічно можна поділити на три групи: ранньофеодальна монархія, феодальна республіка та деспотична монархія.

Прикладом ранньофеодальної монархії можуть повною мірою служити Київське та Галицько-Волинське князівства. У них, як і раніше, залишалася сильною князівська влада, що опиралася на підтримку дружини. Думка дружини, принаймні старшої частини бояр, була важливою при вирішенні питань війни та миру, заміщення вакантних князівських столів тощо. Звичайно ж, голос князя вважався вирішальним, але лише після того, як йому вдавалося переконати у своїй правоті дружинників.

З думкою своїх бояр змушений узгоджувати свої дії київський князь та ще більшим впливом, особливо в часи послаблення князівської влади, користувалися бояри галицькі. Так, саме галицьке боярство на початку XIII ст. визначало претендента на князівський стіл, а також межі його повноважень. А у вересні 1211 р. взагалі трапилась екстраординарна подія в історії Русі - публічне вбивство боярами ненависних їм князів з дому Ігоревичів.

У критичні ситуації, коли з певних причин втрачалася владна дієздатність князя, або останній втрачав довіру підданих, вирішальну роль відігравало віче. Учасники віча могли прогнати свого князя, або запросити на власний розсуд кандидата на вакантний стіл.

Таким чином, подібну модель політичної взаємодії, за якої влада князя опиралася на силу князівської дружини та контролювалася вічем, з достатньою мірою впевненості можна класифікувати як ранньофеодальну монархію.

Принципово відмінний тип державної організації склався на землях Північно-Західної Русі - зокрема в Новгородській землі (трохи згодом подібні процеси мали місце і в Пскові). Там верховна влада київського князя, яку він реалізовував через посадження на столі свого князя-посадника, з часом істотно послабла. І після подій новгородського повстання 1136 р., коли віче прогнало призначеного великим київським князем намісника і почало обирати князів та й інших представників міської адміністрації, в Новгороді утвердилися порядки феодальної республіки.

Причому, зважаючи на доступ до всієї повноти влади в місті лише незначної групи панівного класу (зокрема, на уряд посадників обирали лише членів вузького кола боярських сімей) та, навіть, участь у роботі віча лише міського патриціату (300-500 чоловік), Новгородську республіку доцільно класифікувати як аристократичну чи боярську феодальну республіку.

На землях Північ но-Східної Русі, порівняно пізно освоєних слов'янськими етнічними елементами, сформувався свій тип державних відносин. Дослідники стверджують, що вирішальну роль при формуванні цього типу державності відіграв саме фактор пізнього освоєння цих територій. На цих землях не існувало глибоких вічових традицій, а крім того, ростово-суздальські князі, передовсім Андрій Боголюбський, у своїй діяльності знайшли соціальну опору не в боярстві чи місцевій племінній знаті, як це було в Південно-Західній Русі, а у середовищі так званої службової організації, князівських слуг, дворових холопах, які були особисто залежні від князя. Зрозуміло, що, на відміну від дружинників, які сприймали себе товаришами князя, князівська дворня (або дворяни), незважаючи на своє соціальне піднесення порівняно з іншими групами населення, й надалі залишалися його слугами.

У цій частині Русі формується така модель службового зв'язку, де була відсутня договірна основа, а слуга перебував у прямій і безумовній залежності від володаря. Це створює основи для формування такого типу політичної організації, яку доцільно буде класифікувати як деспотичну монархію.

Упродовж XI - початку XIII ст. на політичній карті Київської Русі виникло близько 15 великих удільних князівств. Причому процеси подальшого політико-адміністративного дроблення на цьому не завершилися, і кожен з удільних князів мав певну - в одних випадках більшу, а інших - меншу кількість власних васалів, що очолювали невеликі князівства.

Напередодні навали орд Батия на Русь на землях, що нині перебувають у складі Української держави, сформувалося п'ять великих князівств - Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське та Галицьке (два останніх, як уже згадувалося вище, наприкінці XII ст. були об'єднані в єдине князівство).

Київська земля, будучи давнім територіальним і політичним центром Давньої Русі, на відміну від більшості інших руських земель, не набула статусу спадкової отчини якоїсь однієї князівської гілки Рюриковичів. Упродовж XII - першої половини XIII ст. вона вважалася власністю великокнязівського київського столу, а відтак була загально династичною спадщиною Рюриковичів.

Територія Київської землі в основних рисах сформувалася переважно на початку другої половини XI ст. Саме у цей час відбулося розмежування територій між Києвом, Черніговом і Переяславом.

До київського князівського столу належали такі землі: правобережні території полян, землі древлян, південно-західні райони розселення дреговичів та - уличів. Крім того, в різні часи до київського столу належали В'ятицька волость Ольговичів, Посейм'я й Турівська волость (у князювання Мономаха). Таким чином, географічно до Київської землі на лівому березі Дніпра належала невелика смуга території, що простяглася від Десни до Трубежу, з центром волості у Сакові. На правому березі до Київської землі належали землі, що лежали на південь від вододілу Прип'яті, Березини та Німану, на схід - від Горині й Західного Бугу, та на північний схід - від Случі, Південного Бугу та Росі (згодом - Тясмина).

Серед інших руських територій Київська земля була найбільш густонаселеною та найліпше розвинутою економічно. У ній був також найвищий рівень урбанізації - літописи згадують про існування напередодні Батиєвої навали на Русь на Київщині близько 80 міст.

Головним політико-адміністративним центром і найбільш економічно розвинутим містом цієї землі був, звичайно, Київ. Кількість його населення доходила до 50 тис. осіб і за цими показниками він був не лише одним з найбільших міст Русі, а й усієї середньовічної Європи. У політичному плані, незважаючи на зростання відцентрових тенденцій на Русі та формування нових політичних центрів, Київ і надалі залишався символом верховної влади та руської єдності. Хоча запекла міжусобна боротьба, що її вели за Київ чернігівські, смоленські, волинські, ростово-суздальські та інші князі, що б їх до цього не спонукало, об'єктивно спричиняла послаблення Київської землі, шкодила її економічному розвиткові й політичній консолідації.

Формування Чернігівського удільного князівства завершилося в XI ст. Перед тим спробу відокремитися від Києва вчинив брат Ярослава Мудрого Мстислав, котрий провів розподіл територій по Дніпру. І зважаючи на силу Мстислава, Ярослав був змушений визнати такий стан речей. Після смерті брата-суперника Ярослав Мудрий посадив на чернігівському князівському столі свого сина Святослава, віддавши Чернігову колишні землі радимичів, в'ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань (сучасну Тамань). Проте тенденції до розмежування з Києвом демонстрував і Святослав Ярославич, а особливо наполегливим у цьому був його син Олег - родоначальник місцевої династії Олеговичів.

Чернігівська земля включала території басейнів річок Десни, Сейму, Сожу та Верхньої Оки. Північно-східні окраїни Чернігівської землі доходили до Москви, однак райони приокського порубіжжя завжди були зоною суперництва з Рязанським князівством. Трохи на південь чернігово-рязанська лінія розмежування проходила по вододілах Дону та його приток Проні, Сосни, Упи й Зуші. Природним кордоном між Чернігівською та Київською землями був Дніпро, хоча в районі Києва значна смуга Лівобережжя все ж належала до уділу великого князя київського. А вище Десни та Прип'яті чернігівські володіння переходили на правий берег. Район Посейм'я був своєрідною проміжною зоною, за яку вели суперечку Чернігівська та Переяславська землі, і він переходив з рук в руки. У деякі періоди зверхність Чернігова визнавали також правителі Мурома й Рязані.

Найбільшими містами Чернігівської землі, розташованими у басейнах Десни, Сейму та Снову, крім самого Чернігова, були Новгород-Сіверський, Брянськ, Курськ, Путивль, Глухів, Трубецьк, Сновськ, Рильськ, Стародуб, Любеч.

Чернігів виступає важливим політичним Й економічним центром Русі вже з кінця IX ст. Перетин важливих водних і сухопутних шляхів створював сприятливі умови для господарського розвитку. А відносна віддаленість від войовничих народів Степу сприяла політичній стабільності. Певний час чернігівські князі вели успішне суперництво з київськими щодо політичного впливу, військової спроможності та архітектурної величі столичного міста. На певних етапах кількість міського населення Чернігова була навіть вищою, аніж у Києві. У Чернігові сформувалось потужне боярство, впливовість якого базувалась на вотчинному землеволодінні. У місті був власний єпископ, значення міста як важливого сакрального центру Русі підтримувала також велична церковна архітектура та традиції праведного монастирського життя. Розташування Чернігова на перетині важливих торговельних шляхів створювало умови для формування потужного місцевого купецтва, зв'язки якого охоплювали всю Русь і навіть виходили далеко за її межі.

Загострення князівської міжусобиці в межах Чернігівського князівства призвело до того, що вже на кінець першої чверті XIII ст. великі чернігівські князі не претендували на великокнязівський київський стіл, натомість у межах самої землі існувало кілька уділів - Козельський, Брянський, Карачевський, Курський, Вщижський, Яновський, Стародубський, Новгород-Сіверський, Рильський, Лиловецький та Лопастенський, залежність яких від Чернігова невпинно слабшала. Зокрема, вже в 40-50-ті рр. XII ст. в Сіверській землі утвердилась одна з гілок Ольговичів і частково відмежувалась від Чернігова, визнаючи лише сюзеренітет чернігівського князя. Саме відособленість дій сіверського князя Ігоря Святославича, котрий проігнорував спільний з київським князем Святославом Всеволодовичем виступ проти половців і в 1185 р. організував на них власний, як виявилось невдовзі, вкрай невдалий похід, стала фабулою всесвітньовідомого "Слова о полку Ігоревім", що традиційно вважається найпереконливішим закликом давньоруського автора до об'єднання Русі. Надалі відцентрові тенденції в Чернігівській землі набирали обертів і напередодні навали орд хана Батия князівство остаточно розпалося на дрібні уділи.

Переяславська земля за географічним розташуванням була південним порубіжжям Русі, висунутим у заселений войовничими номадами Степ. Жодна з інших давньоруських земель не зазнавала стільки нападів і спустошень, як Переяславська. Ця об'єктивна особливість зумовила, як на нашу думку, характерні ознаки її політичного статусу. На відміну від більшості князівств Переяславське не мало політичної самостійності й перебувало у повній залежності від Києва. На князівському столі в Переяславі, зазвичай, сиділи князі, які, повторюємо, або були першими кандидатами на великокнязівський стіл у Києві, або ж отримували переяславський стіл у вигляді компенсації за відмову від київського.

Центр Переяславської землі - місто Переяслав був зручно розташованою та добре укріпленою фортецею. Крім відносно невеликого, але добре організованого замку, посадженого поміж річками Трубіж і Альтою, могутньою оборонною стіною був обнесений міський посад. Історики звернули увагу на той факт, що часті напади половців на Переяславську землю так і не увінчалися взяттям її центрального міста.

Крім оборонних функцій, Переяслав славився і господарським розвитком: у місті були високорозвинені ремесла, через нього проходили важливі торговельні шляхи. Переяслав був одним з найбільших духовних центрів Русі.

Зважаючи на особливий політичний статус переяславського столу як своєрідного трампліну на стіл великокнязівський київський, з волі останніх відбувалися часті заміни правителів Переяславської землі. Дослідники зауважували, що в деякі періоди переяславські князі змінювалися навіть частіше, ніж посадники якогось прикордонного містечка. Часом київські князі перебирали управління землею до своїх рук. Іноді, як це, зокрема, сталося напередодні монгольського вторгнення, Переяслав управлявся навіть місцевим єпископом.

Волинське князівство було західною окраїною Русі. Свою назву земля отримала від давнього її центра - м. Волиня на Західному Бузі. Невдовзі місто Волиня зійшло з історичної арени, а центром землі, що лише перебувала в процесі створення, стало засноване київським князем Володимиром Святославичем місто Володимир, що було розташоване на місці впадіння р. Смотрич у р. Луг, притоку Західного Бугу.

На кінець XI ст. Волинська земля займала територію від Берестя на Західному Бузі на півночі до Бузька і Вигошіва у верхів'ях Серсти на півдні, її порубіжними містами на заході були Сутейськ і Червен, а Дорогобуж і Острог - на сході.

Процес творення території Волинської землі, що розтягнувся аж до кінця XII ст., відбувався в різних частинах регіону вкрай нерівномірно. Важливими його етапами стали включення давніх Червенської і Белзької земель, активне просування кордонів у східному напрямі, до порубіжних з Київською землею районів. Північна, західна та південна частини Волинської землі заселялись і обростали містами повільніше, що зумовлювалося майже виключно фактором зовнішньої небезпеки: на заході - з боку польських, на півночі - ятвязьких князів, а на півдні - половців.

Перша письмова згадка про м. Володимир зафіксована під 988 р. А вже у XII ст. - це прекрасне і величне місто, що мало добре укріплену фортецю. Володимир був крупним торговельно-ремісничим центром. Літописець засвідчує існування в ньому торговельних колоній іноземців - німців, сурожців, новгородців, євреїв. Значних успіхів досягли володарські ремісники, передовсім ті, що займалися зброярством, ювелірною справою, гончарством, оброблянням каменю.

Від часів свого заснування адміністративний центр Волинської землі був одночасно і його духовним центром: у ньому існувала своя єпископія.

Давнім містом Волинської землі було висунуте на північ Берестя, за яке вели суперництво також Київське та Турівське князівства. Другим за своїм військово-стратегічним, політичним і господарським значенням Волинської землі містом, після Володимира, був Луцьк, який від 1154 р. став центром удільного князівства Волинської землі. Оточений з усіх боків природними захисними рубежами - ріками Стир і Глушця, Луцьк був неприступною фортецею. У ньому зосередився значний торговельно-ремісничий потенціал. Існувала й своя єпископія. Крім того, в межах Волинської землі знаходилися такі потужні міські центри, як Любомль,

Камінець, Червен (давня столиця Забужжя), Белз, Кременець, Пересопниця та ін.

Галицьке князівство було південно-західною окраїною Русі. Його формування розпочалося у другій половині XI ст. і було тісно пов'язане з діяльністю засновника галицької династії князя Ростислава Володимировича, котрий доводився онуком Ярославу Мудрому. Справу Ростислава, спрямовану на розбудову самостійного політичного організму, продовжили його сини Рюрик, Василько та Володар, котрі посідали відповідно князівські столи в Перемишлі, Теребовлі та Звенигороді. Саме вони впродовж тридцятилітнього свого князювання і заклали підвалини майбутньої могутності цієї окраїнної давньоруської землі.

На північному сході Галицьке князівство межувало з Волинською, а на сході - з Київською землею. Рубіж між ними проходив верхів'ями Горині, Случі та Південного Бугу. На заході сусідами галичан були поляки та угорці. Лінія розмежування з ними проходила від гирла Сяну по вододілу рік Висока і Вислоки, далі по Карпатському хребту до Семиграддя і по Серету до Пониззя. Природним західним рубежем Галицького князівства були Карпатські гори, які періодично належали то одній, то другій стороні. Прикметно, що, як давно уже звернули увагу дослідники, давньоруські літописці називали їх горами "Угорськими", а угорські - "Руськими". До складу Галицького князівства входила й Закарпатська Русь.

Головними центрами Галицького князівства були міста Перемишль (нині центр воєводства Республіки Польща), Звенигород, Теребовль і сам Галич. Через одне з найдавніших міст Галицької Русі - Перемишль, розташований на правому березі Сяну, проходив важливий торговельний шлях із Регенсбурга через Прагу та Краків на Русь. Перемишль мав добре укріплений замок і слугував оборонним форпостом на західних рубежах князівства. Водночас для прикриття самого Перемишля західніше і південніше від нього було збудовано на кордоні з Польщею фортецю Ярослав, а на кордоні з Угорщиною - Сяник. Важливе оборонне значення мало й місто Любачів. Сам же Перемишль, зважаючи на вигідне розташування, був не лише важливим військово-стратегічним пунктом, а й центром розвитку ремесла та торгівлі. У місті також знаходилася єпископська кафедра.

На вододілі Бузького та Дніпровського річкових басейнів було побудоване місто Звенигород. Зважаючи на сприятливі природні оборонні рубежі (місто знаходилося на невисокому підвищенні, оточеному болотистою заплавою річки Білки), Звенигородська фортеця справляла враження неприступної, а відтак цей населений пункт привертав увагу ремісників і торговельного люду. В XI-XII ст. місто було також важливим культурним центром. Неподалік Звенигорода розташовувалися фортеця Городок і місто Львів, швидкий розвиток якого незабаром призвів до втрати Звенигородом свого значення.

Східний рубіж Галицької землі другої половини XIІ ст. був позначений давнім Теребовлем та розташованими неподалік нього фортецями Микулином і Голими Горами. Теребовль стояв на притоці Дністра р. Сереті. Він не лише захищав східні окраїни князівства. Місто виступало осередком активної колонізаційної діяльності в районі Дністро-Дунайського пониззя.

Порівняно пізно на історичну арену виходить місто Галич, якому вже з 40-х рр. XII ст. судилося стати столичним містом Галицької землі. Утім, місто розвивалося надзвичайно динамічно й уже на середину століття стає одним з найвизначніших міст регіону. Швидкий розвиток Галича був значною мірою зумовлений його вигідним географічним положенням. Місто стояло на р. Луква, неподалік від її впадіння в одну з найбільших рік Європи - Дністра. Дністер був прекрасною магістраллю, що з'єднував центр Галицької землі з ринками півдня, насамперед візантійськими. В околицях міста знаходилися значні поклади солі, що також сприяло його швидкому господарському розвиткові.

Будучи великим єпископським центром, Галич швидко набув також значення і культурного центру Русі. За вельми короткий час у ньому та його околицях було зведено близько 30 кам'яних храмів, щедро оздоблених різьбленням і декоративною керамікою. Уяву сучасників вражали величні кам'яні та дерев'яні палаци Галича, його могутні оборонні вали. Тут було написано відомий Галицько-Волинський літопис, в якому так часто вже згадувалася Україна й "украиняны".