Історія України - Литвин В.М. - Військово-політична активність козацтва у першій чверті XVII ст. Гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного

Роки гетьманування визначного козацького лідера та впливового громадсько-політичного діяча Петра Конашевича-Сагайдачного - а він гетьманував (з перервами) упродовж 1610 - початку 1620-х рр. - стали часом остаточного організаційного оформлення суспільно-політичної та військової структури Війська Запорозького, закріплення певних норм поведінки та принципів козацького життя, перебирання на себе козацтвом функцій захисника православної церкви та усвідомлення ним себе репрезентантом політичної волі українського народу.

Визнаним лідером усього українського козацтва Сагайдачний став після 1614 р., коли очолювана ним козацька флотилія здобула турецький порт Синоп, розташований на малоазійському побережжі. Наступного року був не менш вражаючий тріумф очолюваного Сагайдачним морського походу в самі околиці Стамбула. Тоді козакам у бою вдалося захопити декілька турецьких галер і навіть взяти в полон адмірала султанського флоту. Сам же султан мав змогу з вікон власного палацу спостерігати дим від спричинених козаками пожеж.

Після морських походів 1614 р. турецька влада гостро поставила перед офіційною Варшавою вимогу знищити запорожців. Зважаючи на погрозу турків у разі ігнорування їх вимоги розпочати проти Речі Посполитої війну, восени 1614 р. до Житомира було направлено спеціальну урядову комісію, яка мала набрати на королівську службу тисячу козаків-реєстровців, котрі б користувалися козацькими правами та перешкоджали свавільному козацтву здійснювати самовільні напади на сусідні землі. Передбачалося, що на чолі реєстровців стоятиме старший, призначений від імені короля великим коронним гетьманом. За свою службу козаки-реєстровці отримуватимуть від короля 10 тисяч золотих і 700 поставів сукна. Місцем проживання їхніх сімей мали стати королівщини та приватні маєтки шляхти, але лише в тому випадку, коли на це погоджуватимуться їх власники. У декларації були відсутні і підтвердження права козацтва на власний присуд, і гарантування непорушності козацького землеволодіння.

Зрозуміло, що запропоновані урядовою комісією умови не могли задовольнити козацтво і козаки намагалися внести зміни до змісту постанови. Але сейм 1615 р. підтвердив правомочність виробленої комісарами постанови, проігнорувавши козацькі побажання та навіть "забувши" включити до неї положення щодо оплати військових послуг козацтва. У відповідь козацька флотилія вкотре самовільно вчинила сміливий рейд до стамбульських околиць.

Проте вже через рік, в умовах підготовки до походу на Москву, козацтво знову стає не стільки супротивником королівської влади, скільки бажаним її союзником. Восени 1617 р. король доручає гетьману Жолкевському створити реєстровий полк. З-під Вільшани, що неподалік від Білої Церкви, коронний гетьман надіслав козакам проект угоди, що передбачав набір тисячі козаків на військову службу до короля, за яку той мав платити відповідну платню. Натомість козакам заборонялося організовувати походи на турецькі володіння, а також містилася вимога очистити свої лави від тих, хто прибув на Запорожжя в останні три роки. Вони мали повернутися до своїх власників - шляхтичів та королівських старост.

Скориставшись зі сприятливого моменту, Сагайдачний проявив неабиякі здібності розважливого політика, здатного Йти на компроміси. А військова кампанія, що розпочалася наступного року на теренах Російської держави, принесла йому ще й славу талановитого воєначальника, здатного успішно керувати великими військовими формуваннями не лише на морі, а й на суші.

Метою походу 20-тисячного козацького війська на чолі з Сагайдачним на Москву стало визволення з Тушинської облоги сина польського короля королевича Владислава. Блискавично пройшовши Сіверщиною, козацька армія так же швидко оволоділа Лівнами, Єльцем, Шацьком. У ніч на 1 жовтня 1618 р. Сагайдачний навіть учинив спробу оволодіти московським Кремлем. Але, не зумівши оволодіти фортечними мурами сходу, гетьман не захотів ув'язуватися в тривалу облогову кампанію і дав наказ про відхід від російської столиці.

Відступивши від Москви, козаки здійснили стрімкий рейд на південний захід, де оволоділи та зруйнували Калугу. А увінчало похід гетьмана

Сагайдачного на Москву укладене 1 грудня 1618 р. Дсулінське перемир'я між Російською державою та Річчю Посполитою, за яким під владу короля поверталися втрачені свого часу Смоленськ, Чернігівщина та Новгород-С і вершина.

Не менш значимою була роль козацького війська і в ході польсько-турецької війни, в історіографії відомою під назвою Хотинської. Ініціював її початок султан Осман 111, котрий у липні 1621 р. на чолі 150-тисячної армії перейшов Дунай, а в наступному місяці вже стояв біля Хотина (нині районний центр Чернівецької обл.). Зважаючи на той факт, що їй протистояла всього-на-всього 35-тисячна польська армія, результати протиборства повною мірою залежали від того, як себе поведе українське козацтво. Польська сторона не скупилася на щедрі обіцянки задовольнити всі прохання козацького товариства, і, як результат, більш ніж 40-тисячне козацьке військо виступило на допомогу коронній та литовській арміям, котрі перебували у великій скруті в таборі під Хотином. Уже перші бої за участю козацького війська продемонстрували його надзвичайно високий бойовий дух та військове вміння. Під час виступу головних сил на бойові позиції близько півтисячі українських козаків на берегах р. Прут ціною свого життя на добу стримали просування більш ніж стотисячної турецької армії, змусивши Європу заговорити про себе як про спадкоємців слави 300 спартанців царя Леоніда, котрі перегородили персам шлях під Фермопілами.

Свого апогею протиборство досягло 28 вересня 1621 p., коли Осман НІ віддав наказ про загальний наступ турецької армії по всьому фронту. У цей день запеклий бій тривав з восьмої години ранку аж до смеркання. Десятки турецьких гармат великого калібру шматували лінію оборони козацького та польсько-литовського військ. Основні турецькі сили спочатку були кинуті на ділянку, яку обороняв польський воєначальник Русиновський, а згодом - на табір козаків. Добірні турецькі сили штурмували козацький табір з фронту, а татари намагалися обійти з флангів. Але козакам не лише вдалося втримати свої позиції, а й рішучою контратакою змусити ворога до втечі. Після цього сторони пішли на укладення досить почесного для Речі Посполитої миру. Укладений 9 жовтня 1621 р. польсько-турецький договір, по суті, зафіксував визнання Портою провалу своїх завойовницьких планів.

Хотинська війна для козаків стала часом їх найбільшої слави у Речі Посполитій. У цій війні козаки продемонстрували всьому світу свою неперевершену мужність і стійкість, а гетьман Сагайдачний - блискуче тактичне мислення та бездоганне вміння керувати багатотисячними масами піхоти та кавалерії. Бойова співдружність козацького та польського військ у Хотинській війні набула великого міжнародного резонансу, адже завдяки їй було фактично зупинено експансію Османської імперії в Європу, завдано Порті чи не найбільш відчутного до тих пір удару по її військовій могутності та політичному авторитету. Так, Іван Франко був переконаний, що імперія османів, зазнавши під Хотином свого першого рішучого погрому, почала хилитися із зеніту своєї величі та слави.

Одночасно зі зростанням військової могутності козацтва вже від початку XVМ ст. значно активізується процес перенесення козацьких порядків і звичаїв із Запорожжя в так звану городову Україну, або на волость. Власне цей процес розпочинається із середини попереднього століття, коли козацтво не лише переймається проблемами військової оборони свого краю, а й активно долучається до господарської діяльності, перебираючи до своїх рук обробіток земель та налагоджуючи на них різноманітні промисли там, де внаслідок загрози з боку войовничих південних сусідів робити це було вкрай ризиковано та небезпечно.

Черговий імпульс процес проникнення козацького устрою у внутрішні райони України отримує в роки козацьких війн кінця XVI ст. У роки ж гетьманування П.Сагайдачного робляться спроби законодавчого закріплення прав козацтва на ведення свого вільного господарювання та володіння землею. Такій постановці питання багато в чому сприяли особисті риси вдачі славетного гетьмана - політика, котрий мав вельми важку руку й нещадно карав тих, хто противився виконувати його волю, й, одночасно, здатного до далекосяжних політичних компромісів. Саме як уміле маневрування між радикальними вимогами декласованих елементів у середовищі козацтва, що не бажало йти на будь-які домовленості з королем і станами Речі Посполитої, та не менш категоричними у своїх намаганнях ліквідувати козацтво войовничими представниками польської правлячої еліти - можна розцінювати укладені завдяки наполегливості Сагайдачного Вільшанську 1617 р. та Роставицьку 1619 р. угоди Війська Запорозького з королем, які, хоч би в обмеженому вигляді, легалізували існування козацького стану в Україні. Зокрема, важливим успіхом козацтва стало закріплення права реєстровців проживати в королівщинах. Як слушно зауважує з цього приводу В. Щербак, перебування козаків-реєстровців, які користувалися певним комплексом привілеїв, на волостях сприяло формуванню певних форм свідомості й в інших суспільних груп, зокрема, посилювало їх прагнення здобути вольності, аналогічні тим, якими користувалися перші.

Паралельно зі спробами законодавчого закріплення за козацтвом певних станових прав і привілеїв у цей час доволі інтенсивно протікають стихійні процеси вкорінення козацького ладу на Наддніпрянщині. Відбуваються процеси козацької колонізації прикордонних зі Степом земель, особливо на теренах Південної Київщини та Брацлавщини. Проведені королівською владою люстра ції цих земель на початку XVII ст. зафіксували існування до десяти тисяч таких господарств. Крім того, королівські ревізори доповідали у Варшаву про існування великої кількості козацьких хуторів. Зокрема, в Корсунському старостві сіл взагалі не було - лише хутори козацькі.

Прагнення до здобуття козацьких прав і вольностей завойовує симпатії не лише мешканців прикордонних із козацьким краєм районів, а й стає загальноукраїнським явищем. А тому навіть на найбільш віддаленій від Подніпров'я Галичині лунають погрози: "є Україна, є козаки. Хочемо піти туди до наших побратимів і жити собі на свободі..."

Становлення козацького землеволодіння на теренах Київського та Брацлавського воєводств ставало тією основою, на якій розвивалися козацьке адміністрування та козацький присуд. Осадження козацтва на землю стало важливою передумовою формування його ідеології та намаганнями перебирати на себе функції народу політичного, тобто повноправного суб'єкта суспільно-політичного життя.

Ще в роки козацьких воєн кінця XVI ст. серед польської шляхти почали поширюватися чутки про наміри частини козацтва відокремитися від Речі Посполитої та створити власну державу на чолі з царем Наливаєм. Наскільки поширеною ця думка була на той час на українських землях, можна здогадатися вже хоч би з того, що в одній із версій народних переказів про страту козацького ватажка якраз і фігурував образ одягнутої йому на голову розпеченої залізної корони.

Інформацію про сепаратистські настрої козацтва фіксують і королівські інструкції на сейми 1615 та 1616 pp., в яких вказувалося на небезпеку від того, що козаки заводять собі в Україні свою удільну державу.