Історія України - Литвин В.М. - Економічні та гуманітарні наслідки від втягненім України в Північну війну 1700-1721 рр.

На самому початку XVIII ст. в Центрально-Східній Європі вибухнула Північна війна, у вир якої силою обставин була безпосередньо втягнута Україна, і на її долі ця війна позначилася якнайтрагічніше.

Для ведення війни зі Швецією було створено коаліцію, до якої увійшли Датське королівство, Росія, Річ Посполита та з'єднана з нею спільним монархом Саксонія. Навесні 1700 р. датські війська атакували союзну Швеції Голштінію, а Август II вступив у Ліфляндію (Лівонію), де розпочав облогу Риги. Атакований зненацька шведський король Карл XII в травні 1700 р. висадив війська в Данії і змусив датського короля вийти з війни. 9 серпня 1700 р. війну Швеції оголосив Петро І. Російські війська перейшли кордон і почали облогу фортеці Нарви (нині на території Естонії). Швидко і вигідно залагодивши справи з Датським королівством. Карл XII перекинув свої війська на російський фронт. 19 листопада 1700 р. король завдав нищівної поразки армії Петра І, що значно переважала за кількісними показниками шведську армію.

Після перемоги під Нарвою у Карла XII був шанс завдати Росії остаточної поразки. Однак він вирішив, що тут справу вже зроблено, і переніс операції на територію Речі Посполитої, вважаючи Августа II Саксонського головним ініціатором створення анти шведської коаліції. Така поблажливість шведського короля надала шанс Петру І спробувати мобілізувати власні сили та взяти реванш. Активну участь у спробах царя реваншуватися були змушені брати й українські війська.

На допомогу російській армії було відправлено спочатку Полтавський полк, слідом за ним - Чернігівський, ще через деякий час - Ніжинський та два сердюцьких полки. Загальне командування 12-тисячного козацького війська було доручено наказному гетьману Івану Обидовському. Однак це військо не встигло дійти до Нарви, як надійшло повідомлення про трагічну участь російської армії. Після цього корпус Обидовського влився до складу російської армії, що відступала до Пскова. Незважаючи на відсутність безпосередньої воєнної загрози, становище корпусу в умовах зимових переходів віддаленими від України північними районами Російської держави було вкрай важким. Не вистачало провіанту, зимової одежі та фуражу. Серед козаків зростало невдоволення і внаслідок украй неприхильного ставлення російських офіцерів до іррегулярних козацьких підрозділів. Врешті-решт після раптової смерті наказного гетьмана Обидовського в лютому 1701 р. козаків було відпущено на Батьківщину. Незабаром на їх місце було прислано 7-тисячний загін під командою галицького полковника Михайла Боруховича. Тоді ж, на початку року, Петро І наказав Мазепі особисто привести на північ Росії значне козацьке військо, однак згодом відмінив свій наказ, воліючи, аби гетьман пильнував спокій в Україні. На чолі 17-тисячного козацького війська було поставлено миргородського полковника Данила Апостола.

У наступні роки походи козаків на театр бойових дій тривають і надалі. Зокрема, восени 1702 р. козаки Чернігівського полку брали участь у здобутті шведської фортеці Нотебург (колишньої новгородської - Орєшек, перейменованої Петром І на Шліссельбург, нині під Санкт-Петербургом), Дерпта (нині м.Тарту в Естонії) та Нієншанца у гирлі Неви, де 16 травня 1703 р. цар Петро І заклав Петропавловську фортецю, навколо якої згодом виросла нова столиця Російської держави - Санкт-Петербург.

Для того, аби переломити ситуацію на свою користь, Петро 1 вдався до надзвичайних мобілізаційних і реорганізаційних заходів. Заходів, які важким тягарем лягли на економіку держави та стали жорстоким випробуванням для суспільства. До участі в Північній війні було широко залучено й Україну. Найпершими на собі відчули цей тягар учасники походів до Естляндії, Лівонії, Саксонії, Польщі, чимало з яких так і не повернулися більше на Батьківщину. Крім великих людських жертв, війна завдавала величезних збитків економіці України. Адже козаки за своєю природою були не лише воїнами, а й землеробами та господарями. Вони вирушали в походи на власних конях, зі своєю зброєю та амуніцією, так само власним коштом й утримували себе.

Восени 1706 р. Карл XII атакував Августа II Саксонського на території належного йому Саксонського курфюрства і примусив до сепаратного миру. Август II розривав військовий союз з Петром І та відмовлявся від польської корони на користь короля Станіслава Лєщинського. Втративши останнього свого союзника, російський цар приступив до гарячкової підготовки до війни на власній території, очікуючи навесні 1707 р. генерального наступу військ Карла XII та Станіслава Лєщинського через Смоленськ на Москву та через Волинь на Київ. Мобілізаційні заходи Петра болісно вдарили по українському населенню.

Наприкінці 1706 р. в Україну було передислоковано російські війська. На потреби утримання та забезпечення всім необхідним 70-тисячної армії цар наказав гетьману Мазепі підготувати запаси коней і волів, зерна, продовольства та фуражу, селітри та пороху. Реалізовуючи наказ, у наступному році українськими селянами було заготовлено тримісячні запаси фуражу майже для 55 тисяч коней.

У цей же час, за наказом Петра, через Дніпро було споруджено два мости та розпочато прискорене будівництво Києво-Печерської фортеці, якій цар надавав важливого значення як опорному стратегічному пункту на шляху можливого просування ворожих військ. На будівництво фортеці було пригнано багато селян з навколишніх місцевостей, а також мобілізовано козаків Київського, Переяславського, Галицького, Чернігівського полків.

На українське населення було накладено виконання так званої "підводної повинності", тобто надання транспортних засобів для потреб різних військових і цивільних осіб російської адміністрації, навіть у розпал сезонних сільськогосподарських робіт, що не могло не позначитися негативно на їх якості та рентабельності.

Вагомих матеріальних збитків від війни зазнала українська зовнішня торгівля. Традиційні торговельні зв'язки з прибалтійським регіоном, то здійснювалися через Даний г, Кенігсберг і Ригу, війною було порушено. Лише кружними шляхами вряди-годи вдавалося ввозити або вивозити товари із центральноєвропейських торговельних центрів, але робити це з кожним роком ставало все важче та небезпечніше.

Зрозуміло, що розрив традиційних торговельних шляхів завдавав відчутних матеріальних збитків не лише українським купцям, а й товаровиробникам, які працювали на потреби зовнішнього ринку. Зокрема, чималими були втрати козацьких старшин північних районів Гетьманщини - Чернігівщини, Стародубщини, в господарствах яких впрошували на експорт коноплю, виготовляли олію, поташ тощо. Для жителів же південних полків значними були втрати від ризиків торговельних операцій із Гданськом, куди традиційно з України експортувалися продукти тваринництва.

Негативне враження від економічних збитків значно підсилювалося частими непорозуміннями, що виникали між російськими офіцерами та солдатами, введеними на українську територію, та місцевими козаками, міщанами і селянами. Російські офіцери та солдати, виховані в жорстких умовах розквіту кріпацтва та самодержавства, вже несамохіть неприязно ставилися до населення України, де існував значно м'якішій політичний режим. Козацькі полковники скаржилися своєму гетьману, що московські офіцери, які наглядали за проведенням фортифікаційних робіт на Печерську, козаків б'ють палицями, вуха шпагами відтинають, а тим часом по їхніх домівках, залишених без нагляду, розквартировано російських солдатів, котрі грабують майно, коней, худобу і всякі пожитки забирають, дружин і дочок ґвалтують.

Крім економічного занепаду України-Гетьман шини від продовження Північної війни, посилення зловживань російської військової та цивільної адміністрації, не могли не бентежити українське керівництво й можливі вкрай несприятливі політичні наслідки цього міжнародного конфлікту.

Потреба в максимальному напруженні всіх наявних у Петра І сил для продовження боротьби зі Швецією висуває на порядок денний російської політики плани ліквідації автономії Гетьманату та поширення на нього загальнодержавних форм самодержавного управління. У липні 1706 р. Меншиков довірливо радив українському гетьману негайно самому розпочати реформи політико-адміністративного устрою Гетьманату та повної ліквідації виборної козацької адміністрації. Нарешті наприкінці квітня 1707 р.

цар Петро 1 під час військової наради у Жовкві повідомляє Івана Степановича про свій твердий намір цілковито реорганізувати козацьку службу на Лівобережжі за зразком реорганізації слобідських полків, що означало повну ліквідацію автономної Української держави.

Вкрай несприятливо складалися для України й реалії геополітичного плану. Адже в тому разі, коли б перемогу у війні святкував Карл XII - а після детронізації Августа 11 Саксонського, здавалось, усе до цього і йшло, при покаранні російського царя українські землі могли стати платою шведського монарха польському королю Станіславу. У тому ж разі, коли перемога все ж була б на боці Петра, Україну очікувала не вельми приваблива перспектива реформування політико-адміністративного устрою та ліквідації автономії. До того ж інтереси царя з кінця 1690-х рр. фокусувалися винятково на Балтиці і в разі реальної загрози з боку Карла XII чи його союзника короля Станіслава, українській стороні годі було сподіватися від Москви на дієву допомогу. Не варто говорити вже про те, що зацікавленість Петра 1 у повернення Польщі в число своїх союзників не давала підстав сподіватися на успішне вирішення справи із закріпленням за Гетьманатом правобережних українських земель.