Історія України - Литвин В.М. - Запорозька Січ під зверхністю кримського хана

Після того, як у травні 1709 р. Чортомлицька Січ була зруйнована російськими військами під командою полковника П.Яковлєва, Петро І у маніфесті від 26 травня 1709 р. проголосив запорозьких козаків зрадниками і можливість амністії ув'язав з їх відмовою від козакування, здачею зброї та поселенням на правах посполитих на лівобережних землях.

Після поразки під Полтавою запорожці перейшли на землі, підвладні кримському ханові. Вони спершу заклали нову Січ на невеликому мисі, утвореному річкою Козацьке річище та гирлом ріки Кам'янка (поблизу сучасного с. Мілове Бериславського р-ну Херсонської обл.). Але під час підготовки до Прутського походу 1711 р. російські війська під командою генерала І.І.Бутурліна та лівобережні козаки гетьмана І.Скоропадського за наказом Петра 1 вибили січовиків з Кам'янської Січі. Після чого ті поселилися в урочищі Олешки неподалік Кардашинського лиману (на південь від впадіння Інгулу в Дніпро, на території сучасного м. Цюрупинська Херсонської обл.).

Упродовж усього часу перебування запорожців на землях, шо належали кримському хану, в їх середовищі точилася безперервна політична боротьба між прибічниками ідеї повернення під владу царя та їх противниками, яких очолював кошовий К.Гордієнко. Головним стимулом для повернення виступали значно ліпші кліматичні умови, що існували поблизу Дніпровських порогів, аніж ті, що мали місце на берегах Кардашинського лиману. Крім того, невдоволення викликала й політика кримського керівництва щодо січовиків. Так, спершу їм було даровано різноманітні пільги, надано право володіння землею, звільнено від будь-яких виплат до ханського скарбу, навпаки - звідти виплачувалася козакам спеціальна плата - "айлик". Згодом же суму айлику суттєво зменшили, потім замінили правом пільгового видобутку солі, а ще пізніше - загалом ліквідували. У вигляді плати за ханську протекцію козаки мали безоплатно працювати на спорудженні Перекопської захисної лінії та на перший заклик хана виставляти двотисячне козацьке військо на чолі з кошовим.

Січовикам заборонялось мати на Січі артилерію та будувати укріплення, їм було заборонено підтримувати стосунки з російською владою, їздити в російські та лівобережні українські міста, а також вести торгівлю в Криму та Очакові. Торговельні ж операції на Правобережжі нерідко супроводжувалися конфліктами з місцевою польською адміністрацією та шляхтою, в яких ханська адміністрація не надавала підтримки запорожцям.

Олешківська Січ проіснувала до 1728 р., коли в умовах підготовки до нової російсько-турецької війни січове товариство спробувало повернутися на старі, обжиті впродовж століть, місця за Дніпровими порогами, на Чортомлику.

Наступ уряду Петра І на автономію Гетьманату. Боротьба гетьмана П.Полуботка за збереження української державності

Успішне завершення Росією Північної війни зі Швецією, що було підсумоване Ніштадським мирним договором 1721 р., дало можливість Петру І здійснити свою давнішню мрію проголосити свою державу імперією.

Для участі в урочистостях із приводу святкування перемоги над Шведським королівством до Петербурга прибула представницька делегація з України на чолі з гетьманом І.Скоропадським. Останній, сподіваючись на зручність моменту, подав на ім'я новоспеченого імператора клопотання з приводу скасування цілого ряду обмежень і повинностей, накладених на українське суспільство в екстремальних умовах важкої війни зі шведами. Натомість Петро І, розглянувши гетьманську чолобитну, наприкінці квітня 1722 р. повідомив про свій намір не лише не повертатися до того автономного стану, яким користувалася Україна-Гетьманщина напередодні

Північної війни, а й провести кардинальні реформи її політико-адміністративної структури, спрямовані на посилення російського контролю над державним життям в Україні. Інструментом налагодження цього контролю мала стати російська владна інституція - так звана Малоросійська колегія - яка впроваджувалась в політико-адміністративну систему Гетьманату як структура, що мала діяти паралельно з гетьманською владою. Колегія мала бути сформована з шести російських офіцерів на чолі з бригадиром Степаном Лукичем Вельяміновим.

У своїй діяльності Малоросійська колегія керувалася не нормами українських законів і традицій, а положеннями розробленого особисто імператором Генерального регламенту та Регламенту Адміралтейської колегії. Всі українські справи відтепер підлягали не Колегії іноземних справ, а Сенату, тобто визнавалися такими, що належать виключно до питань не зовнішньої, а внутрішньої політики.

Первісно, згідно з задумом ініціаторів реформи, Малоросійська колегія мала діяти паралельно з гетьманською владою, контролюючи її та поступово перебираючи до своїх рук важелі впливу на найбільш важливі сфери державного життя. Нагоду значно радикалізувати зміст реформи надала передчасна смерть гетьмана Скоропадського на початку липня 1722 р.

Виша козацька старшина, що зібралася на старшинську раду до Глухова, управління Гетьманатом передала як наказному гетьману чернігівському полковнику Павлу Полуботку та звернулася до Петра І та сенату з проханням про дозвіл на проведення нових гетьманських виборів. Але ситуація між гетьманства створювала для російського керівництва добрі можливості для переобрання Малоросійською колегією до своїх рук владних важелів в Україні. А тому санкції на проведення нових виборів дано не було.

Зважаючи на надані імператором широкі владні повноваження та значний адміністративний апарат, президент Вельямінов зразу ж по прибутті до Глухова справу повів таким чином, аби, по-перше, повністю поставити під свій контроль діяльність генеральних старшин, а по-друге, перебрати до своїх рук управління фінансовою сферою Гетьманату. Єдиним засобом боротьби наказного гетьмана П.Полуботка стало саботування розпоряджень Малоросійської колегії та активне апелювання до Петербурга з приводу перевищення її президентом своїх владних прерогатив, декларованих маніфестом 16 травня 1722 р. Одночасно старшина добивався дозволу на проведення нових гетьманських виборів, оскільки повноправний гетьман мав більше можливостей протидіяти наступу російської влади на автономні права Гетьманату.

Навесні 1723 р. П.Полуботка та старшин, запідозрених у співчутті до його дій, за наказом Петра І було викликано до Петербурга, з тим, аби С.Вельямінов мав змогу остаточно перебрати владу в Україні до своїх рук і приступити до реалізації нового етапу реформування державного устрою Гетьманату.

По прибутті до Петербурга наказний гетьман і генеральна старшина деякий час перебували на свободі, що дозволило їм продовжити боротьбу за автономні права України. Боротьба полягала як у апеляціях до Сенату та імператора з приводу службових зловживань президента Малоросійської колегії, так і намаганнях залучити до своїх акцій якомога ширші суспільні верстви українського населення. На початку листопада 1723 р. сімнадцять українських старшин на чолі з наказним гетьманом було кинуто до Петропавловської фортеці та розпочато над ними слідство.

У цей же час в Україну було відправлено спеціальну слідчу комісію. Результатом діяльності комісії стали арешти полковника Д.Апостола, генеральних старшин В.Жураковського та Я Лизогуба і цілого ряду інших осіб, запідозрених у підтримці чи співчутті намірам автономістів. Крім того, в усіх полках було проведено кардинальні кадрові перестановки, в результаті яких старшин, хоч найменше запідозрених у нелояльності до імператора, було звільнено з посад. А на їх місце було призначено тих, котрі "хоч би малу службу імператору показали". Арешти опозиційно настроєної старшини та кардинальні кадрові зміни знаменували собою завершальний етап утвердження Малоросійської колегії при владі.

Реформа політико-адміністративного устрою Гетьманату, проведена урядом Петра І в 20-х рр. XVIII ст., була багатоплановою за своїм змістом. У ході її реалізації докорінних змін зазнали всі сфери державного життя в Україні - фінанси, судочинство, місцеве самоврядування тощо. Найпершою і найбільш очевидною стала трансформація верховної влади Гетьманату.

Заходи з викорінення опозиції українських автономістів призвели до того, що на початок 1724 р. увесь склад генеральних старшин було заарештовано та відповідно усунуто від влади. На чолі української адміністрації було поставлено так званих "правителів генеральної військової канцелярії" - старшин сотенного рівня, які не мали ані належного авторитету, ані можливостей реально впливати на вирішення державних справ.

Трансформації горішнього шабля політичної системи Гетьманату обумовлюють принципові зміни і в українському діловодстві. До відмови від звичних норм ведення ділового листування, оформлення універсалів і розпоряджень російська влада змушувала правителів Генеральної канцелярії не лише у зносинах з колегією чи іншими російськими владними інститутами, а й з органами українського місцевого самоврядування.

Вельми серйозними були наслідки реформування урядом Петра І устрою Гетьманату в сфері українського судочинства. Президент колегії прагнув повністю переорієнтувати українське судівництво на російську установу, добивався впровадження на українських землях російських законів і норм судівництва.

Реформи Петра І суттєво позначалися на характері фінансових взаємин Гетьманату та царської казни. Колегія не лише перебрала до своїх рук управління фінансовою сферою Гетьманату, а й наполегливо вишукувала способи суттєвого збільшення прибутків через введення нових статей оподаткування, ліквідацію податкових пільг для козацької старшини та, по деяких статтях оподаткування, й рядового козацтва. Податки, які раніше використовувалися на потреби місцевої адміністрації, було спрямовано до загальноукраїнської казни.

Загалом же реформи, започатковані запровадженням Малоросійської колегії, остаточно анулювали договірний характер українсько-російських взаємин, шо мав місце у другій половині XVII ст. та частково на початку XVIII ст. У ході реформ відбулися: істотне обмеження автономії Гетьманату, фактична ліквідація гетьманської форми правління, безпосереднє підпорядкування Лівобережної України російським владним інституціям. У цей час вперше у повному обсязі було залучено фінансові ресурси України на загальноімперські потреби, а також розпочато активну діяльність із перенесення російських державних порядків, норм діловодства та судочинства на український державний грунт.