Історія України - Литвин В.М. - Військово-політичний союз гетьмана Івана Мазепи зі Швецією 1708 р.

Зважаючи на геополітичні реалії та внутрішні потреби, на середину першого десятиліття XVIII ст. перед українською політичною елітою надзвичайно гостро постало питання вибору моделі наступного зовнішньополітичного розвитку. Мазепа розпочав пошук цієї нової моделі із зондуванням можливостей порозуміння з керівництвом Речі Посполитої. Формальну угоду між Мазепою та Станіславом Лєщинським було укладено на початку 1708 р. Згідно з договором Україна мала об'єднатися з Короною Польською як Велике князівство Руське, на тих самих правах, на яких увійшло в унію Велике князівство Литовське. Крім того, до її складу мала увійти Правобережна Україна. Договір уводив українського гетьмана в число потенційних союзників Карпа XII. І на випадок несприятливого для України розвитку міжнародних процесів у регіоні він забезпечував для неї бодай мінімум політичних вимог.

На початку червня 1708 р. король рушив у напрямку Смоленська, де мав з'єднатися з корпусом генерала Левенгаупта, що з артилерією та багатим обозом рухався з Курляндії. Після цього планувався вже безпосередній рух на Москву. Не маючи достатньо сил, аби дати Карлу XII генеральну битву, Петро І віддав військам наказ відходити на схід, застосовуючи тактику "спаленої землі". Тим часом корпус генерала Левенгаупта затримувався в дорозі і король ухвалив рішення повернути головні сили на південь, в Україну, не очікуючи підкріплення з Курляндії. Слідом за шведами в Україну посунула й головна російська армія під командуванням Шереметєва. Найбільш мобільна частина російських військ була спрямована проти Левенгаупта. Прокравшись непоміченими густими лісами та болотами, російські війська 28 вересня атакували шведів поблизу села Лісного.

Жорстока битва тривала з ранку до пізнього вечора, і лише сутінки та рання для тієї пори року хурделиця порятувала шведів від повного розгрому. З 12-15 тисяч вояків до Карла XII зуміли пробитися лише близько 6 тисяч, без обозу та артилерії.

Як же сприйняв гетьман Мазепа звістку про похід головних сил Карпа XII в Україну? Для нього це стало справжнім шоком. Адже перетворювати Україну на театр бойового суперництва Карпа XII та Петра І аж ніяк не входило в плани гетьмана. Крім того, незважаючи на своє тверде бажання мати при собі якомога більше козацького війська, на початок осені 1708 р. за наказом російського командування воно було досить розпорошеним. Так, близько 3 тисяч козаків, переважно з Гадяцького полку, послали в Польщу на допомогу Київському та Білоцерківському полкам, 6 тисяч осіб з різних полків - до Литви, під Пропойськ, ще 3 тисячі - з Ніжинського, Переяславського та охочекомонного - до Смоленська. Під повним контролем російського командування перебували й сіверські полки.

А тому вирушити назустріч шведському королю Мазепа зумів лише разом з невеликим військом, що складалося з козаків Лубенського, Миргородського та Прилуцького полків (загалом близько 5 тисяч). Увечері 28 жовтня 1708 р. Мазепа прибув до табору Карла XII.

Напередодні, 25 жовтня, за наказом царя генерал О.Д.Меншиков об'єднав свої кавалерійські частини з тими військами, що перебували під командою князя Д.М.Голіцина, і, форсувавши Десну, на чолі 10 тисяч вояків підійшов до гетьманської столиці Батурина, яку за наказом гетьмана обороняли сердюцький полковник Дмитро Чечель, осавул генеральної артилерії Фрідріх Кеніґсекта батуринський сотник Дмитро Нестеренко. Під їх командою перебували чотири сердюцьких полки - Чечеля, Покотила, Дениса та Максима, а також частини Лубенського, Миргородського та Прилуцького козацьких полків, всього понад 3 тисячі вояків. Залозі було віддано наказ боронити гетьманську резиденцію до підходу підмоги з числа українських та шведських військ.

1 листопада під Батурином розпочалися бойові операції. Спершу сторони обстрілювали одна одну з артилерії, і росіянам вдалося випалити посад навколо міста. А в ніч на 2 листопада Меншиков повів війська на штурм, і після двогодинного бою Батурин впав. Причиною такого швидкого захоплення фортеці стала зрада окремих козацьких старшин, зокрема, джерела називають прізвище прилуцького полкового обозного Івана Носа, котрий після цього як плату за свою "послугу" отримав від царя уряд прилуцького полковника. Після взяття міста за наказом Меншикова в ньому було вчинено показову розправу над прибічниками гетьмана Мазепи.

До рук Меншикова в Батурині потрапили понад 90 козацьких гармат (більшість з них було передано російським військам, а важкі гармати підірвані за наказом російського генерала), військові припаси, чималий скарб, гетьманські клейноди та архіви. Артилерії та припасів гостро потребувала шведська армія після нищівної поразки під Лісною. Але не менш важкими були й моральні наслідки від знищення гетьманської резиденції. П.Орлик повідомляв, що, стоячи на згарищах Батурина, Мазепа передбачив такс: "Тепер все піде інакше: Україна, залякана долею Батурина, буде боятися триматися з нами заодно".

Анонімний автор відомого політичного трактату кінця XVIII - початку XIX ст. "Історії Русів" стверджував, що в Лебедині створеною за наказом Петра слідчою комісією було закатовано до 900 осіб. Не меншої шкоди завдавало й те, що Лебединська комісія щедро винагороджувала тих, хто доніс на зрадливі дії та наміри когось із своїх ближніх, переважно майном і посадами, відібраними у "мазепинців". Така практика породила в Україні атмосферу тотальної недовіри, патологічної підозрілості та підступного віроломства.

Жорстокий терор і водночас щедрі винагороди царевим "доброхотам" забезпечили Петру І те, чого він прагнув найбільше, - виступ гетьмана Мазепи не отримав широкої підтримки українського населення. Тим більш несподіваним став альянс запорозьких козаків на чолі з кошовим Гордієнком з гетьманом Мазепою та шведським королем Карлом XII, що став реальністю навесні 1709 р. На початку квітня було укладено договір між шведським королем, українським гетьманом і Запорозькою Січчю. Метою укладення угоди було проголошено повне визволення Гетьманщини та Запорожжя з-під влади російського царя.

На початку квітня 1709 р. проти Запорозької Січі та повстанців на півдні України російське командування направило досить значні сили - три полки піхоти під командою полковника П.Яковлева, якому допомагали підрозділи князя Волконського та козаки призначеного після переходу на бік Петра І чигиринського полковника Гната Ґалаґана. Карл XII, зайнятий у цей час облогою Полтави і боротьбою проти партизанів, допомоги своїм прибічникам не надав, і це мало для нього досить трагічні наслідки.

11 травня Яковлев підступив під Січ, звідусіль оточену весняною повінню. Тригодинний штурм фортеці на човнах і судах успіху росіянам не приніс, натомість призвів до великих втрат. Але за допомоги Гната Ґалаґана, котрий свою молодість провів на Запорожжі та добре знав місцеву топографію й структуру січових укріплень, 14 травня Яковлеву вдалося оволодіти Січчю. Під час бою загинули новий кошовий (наказний) Кирик Копелевський і переважна більшість його товаришів. Близько 300 козаків було захоплено в полон, з них рядових січовиків було страчено негайно, а старшину затримано для розслідування обставин переходу Січі на бік Мазепи та Карла XII. Сама ж Січ була дощенту зруйнована, всі будівлі спалені.

Напередодні вирішальної битви, що розгорілась 27 червня 1709 р. під Полтавою, значна чисельна перевага виявилась на боці Петра І. За різними підрахунками, в його розпорядженні було близько 42-45 тисяч військ (61 батальйон піхоти та 24 кавалерійські - драгунські - полки) та 70-100 гармат.

Чисельність армії шведів напередодні генеральної битви не перевищувала 23-25 тисяч вояків (23-24 батальйони піхоти та 42 ескадрони кавалерії), допомогу яким могли забезпечити лише близько 30 гармат, більша частина з яких до того ж перебувала в поганому технічному стані та не мала відповідних набоїв. Близько 6 тисяч шведських вояків тримали в облозі Полтаву.

Готуючись до вирішального бою. Петро І наказав здійснити серйозну інженерну підготовку - на підступах до російського табору було споруджено лінію земляних редутів, де було розташовано артилерію та зосереджено піхоту. Обрана російським командуванням місцевість не дозволяла наносити флангові удари. До того ж фланги прикривали спеціальні загони, куди входили також й українські козаки гетьмана (.Скоропадського. Таким чином, шведи могли атакувати російські позиції лише і фронту, причому в тилу у них знаходилася Полтава.

У ніч на 26 червня Карла XII повідомили про наближення 40-тисячно-го калмицького війська хана Люки, що поспішало на допомогу Петру І, і король вирішив лати бій вранці 27 червня.

Найперше запеклий бій спалахнув навколо російських редутів. Не зумівши ними оволодіти, шведське командування спробувало їх обійти. Але внаслідок цього маневрування 6 батальйонів піхоти та 10 ескадронів кінноти під командуванням генералів Шліппенбаха і Рооса були відрізані від головних сил і стали легкою здобиччю для російської армії. Піл час бою Меншикову вдалося майже повністю знищити піхоту та заплати значних втрат кінноті. Рештки загонів Роса відійшли до Полтави, де незабаром були змушені здатися в полон.

Великих втрат зазнав і правий фланг шведів, який потрапив піл типів ний вогонь російської артилерії. Проте командуванню вдалося відвести війська до Будишанського лісу, там їх перешикувати і повести на новий приступ.

У бою, що розгорівся на початку 9 години ранку, найбільше далася взнаки значна перевага Петра І в артилерії. Шведський наступ було зупинено масованим гарматним обстрілом, який заплав значних втрат супротивнику. Одне з випущених росіянами ядер влучило в ноші Карла XII. Поранений король пересів на коня, але й того незабаром було вбито. Карл XII впав на землю і знепритомнів. У рядах шведів почалося замішання. Після цього російська армія оволоділа шведським табором, и на 11 годину ранку бій було закінчено. Втрати півслів лише вбитими становили близько 10 тисяч вояків, ще близько 3 тисяч було взято в полон.

Вціліла частина шведських військ почала відходити вниз по Ворсклі, маючи на меті перехід на землі кримського хана. За нею гналася кавалерія Меншикова і козаки гетьмана Скоропадського, вони наздогнали шведів 30 червня на Дніпрі, під Переволочною. Деморалізоване результатами Полтавської битви шведське командування не зуміло організувати належної оборони та вирішило капітулювати. Піл час російсько-шведських переговорів про умови капітуляції генерал Левенгаупт не подбав про інтереси своїх союзників, козаків, більшість яких було знищено вже під Переволочною. Частині ж гетьманців і запорожців, загальною кількістю близько двох тисяч, вдалося вирватись із оточення та долучитися до короля.

Перемога російської армії, здобута під Полтавою, стала одним з поворотних моментів історії Центрально-Східної Європи. Як зазначав М.Грушевський, полтавська перемога забезпечила Російській державі не лише перевагу в регіоні, а й вивела її на шлях імперіалістичної політики, спрямованої на завоювання все нових і нових територій. Зважаючи на те становище, в якому перебувала Україна на той час, результати полтавської кампанії не могли не позначитися негативно й на її долі.