Історія України - Литвин В.М. - Українська мова як фактор культурно-національного відродження

Важливим фактором культурно-національного відродження на рубежі XVIII-XIX ст. стало формування української літературної мови та національної літератури. Творцем української літературної мови по праву вважається Іван Котляревський (1769-1838). Українські традиції, звичаї, на яких виховувався Котляревський, провінційний побут українського дворянства, в якому він жив, поєднувалися з новими європейськими ідеями, літературними впливами. У творчості І.Котляревського "схрестилися" українське XVIII і нове, "романтичне", XIX століття. Зародження нової української літератури знаменувала поява поеми І.Котляревського "Енеїда" в 1798 р. За жанром вона являла собою травестію, тобто пародію на класичний оригінал - однойменну поему римського письменника Вергілія. І.Котляревський з'єднав в єдине ціле бурлескну поему про пригоди троянців, які мали вигляд українських зухвалих козаків, з широкою національно-побутовою картиною своєї епохи. Заслуга І.Котляревського полягає насамперед у пробудженні інтересу до української мови, побуту, гумору, що й формувало основи української самосвідомості, сприяло культурно-літературному відродженню.

Неперевершеним знавцем української народності був поет і перекладач Петро Гулак-Артемовський (1790-1865), котрий, як і Котляревський, дав зразки переспівів світової літератури від Горація до Лермонтова. Для його поезії були характерні моралізаторські та філософські мотиви песимістичного забарвлення.

Батьком української повісті справедливо вважається Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843), у творчості якого розрізняють повісті-анекдоти "Салдацький патрет", "Пархомове снідання" та психологічні повісті - "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Конотопська відьма", "Божі діти" тощо. Зображуючи малоросійський побут, повсякденне життя звичайних малоросів, він не критикував соціально-політичний лад, а радше стояв на позиціях патріархального гуманізму. Г.Квітка широко відомий як драматург, автор комедій "Сватання на Гончарівці", "Шельменко - волосний писар", "Шельменко-денщик". Незаперечна його заслуга полягає в тому, що він першим в українській літературі виводить образ селянина-кріпака, який розповідає про себе рідною мовою. Жіночі образи в творах Г. Квітки були взірцевими в тогочасній українській літературі і не поступалися європейським зразкам. А започаткований ним жанр української повісті різниться глибоким етнографізмом, живою українською мовою, пробудженням інтересу до української людності та народної культури.

Помітний слід в українському літературно-культурному відродженні залишив байкар, поет, перекладач Євген Гребінка (1812-1848). Викладаючи з 1834 р. російську словесність в кадетському та Морському корпусах у Петербурзі, заснував гурток, що об'єднав українських літераторів північної столиці. Літературну славу Є.Гребінці приносять байки, яким він надає неповторного національного колориту. Своєю творчістю він пропагував і романтичні жанри - романси, пісні. Поезія Є.Гребінки "Ні, мамо, не можна нелюба любить" сприймалася як народна творчість.

Формування ж стандартів української літературної мови та національної літератури нерозривно пов'язане з творчістю Тараса Шевченка (1814-1861). Першою поетичною збіркою творів Шевченка став "Кобзар", виданий у 1840 р. на кошти П. Мартоса за ініціативою Є.Гребінки. В 1844 р. з'являється друге чигиринське видання "Кобзаря". У 1860 р. вийшло останнє, прижиттєве, видання "Кобзаря" коштом відомого українського підприємця-мецената Платона Симиренка. Геніальність Т.Шевченка як літератора полягала в тому, що він зумів поєднати в органічне ціле традиції народної усної творчості з новітніми літературними впливами, романтичними жанрами, сюжетами, усвідомити і переосмислити досвід кращих зразків російської та європейської літератур.

Твори Т.Шевченка мали великий вплив на пробудження національної свідомості і на Наддніпрянщині, і на західноукраїнських землях.