Історія України - Литвин В.М. - Початки культурно-національного відродження. Діяльність Кирило-Мефодіївського братства

Культурно-національне відродження в Україні було зумовлено цілою низкою причин. До соціальних причин належить перетворення козацької старшини на російське дворянство в Наддніпрянській Україні, особливо тоді, коли значно ускладнилося отримання дворянських рангів та доведення свого шляхетського походження, і це викликало незадоволення української шляхти й підживлювало пам'ять про втрачену автономію, сприяючи поширенню в українському середовищі автономістичних настроїв та ідей. На західноукраїнських землях пробудженню національної свідомості сприяло протистояння польському, австрійсько-мадярському, румунському панівним елементам.

Значний вплив на формування першопочатків національної свідомості мали бурхливі політичні події в Європі на рубежі XVIII-XIX ст., насамперед Французька революція (1789-І793 рр.), яка породила ідеї вільнодумства, свободи, соціальної рівності.

Ближчому знайомству представників українського суспільства із зразками західного вільнодумства сприяла участь козацьких полків з України в закордонному поході російської армії (загальна кількість українських полків перевищувала 55 тис. осіб). Козаки визволяли Варшаву, Краків, Дрезден, Гамбург. У битві під Лейпцигом у жовтні 1813 р., де Наполеон зазнав поразки, брали участь 8 козацьких полків з України. Українські козаки в складі російської армії брали також Париж в березні 1814 р. Знайомство з Європою, способом життя в європейських країнах мало великий вплив на формування національної свідомості і політичної активності просвічених елементів українського суспільства.

До політичних передумов процесу національного відродження слід зарахувати також поширення масонства серед українського дворянства, вплив декабристського руху та таємних польських організацій на території України.

Особливий вплив на формування національної свідомості української еліти справили німецькі та англійські романтики І.Гердер, Дж.Байрон та ін., які проголошували цінність кожного народу, його окремішність, право на історичне буття. Основними гаслами романтиків стали: народ, народність, національна незалежність. Саме романтикам належить велике відкриття, що основним багатством народу та умовою його життя є рідна мова. В період романтизму оформлюються літературна мова і національна література.

Процес культурно-національного відродження на Слобідській та Лівобережній Україні був ініційований "знизу" когортою освічених представників української шляхти. На Галичині, Закарпатті та Буковині він започатковувався австрійським урядом, який розробив низку реформ, спрямованих на розвиток місцевої культури, освіти, піднесення матеріального становища і соціального статусу греко-католицького духовенства. Згодом, у зв'язку із занедбанням йосифлянських реформ, настав період занепаду українського національного відродження, яке згодом, уже з ініціативи "знизу" - з боку греко-католицької священицької інтелігенції - розгорнулося з новою силою.

Одна з головних тенденцій розвитку культурно-національного відродження на українських землях проявлялася у поступовому наближенні в організаційному та ідейному плані східного і західного векторів національного руху, що втілилось у створенні політичних організацій, партій, теорій й доктрин націоналізму та програм державного об'єднання.

В реалізації цієї провідної тенденції можна виділити такі основні етапи. Перший етап, кінець XVIII - перша половина XIX ст., характеризується зародженням національного руху в формі гуртків, таємних організацій, просвітницької діяльності, збиранням пам'яток старовини, становленням національної літератури та наукових досліджень в галузі історії, етнографії, фольклору, виникненням федералістинної ідеї. На другому етапі національного відродження в Україні, 60-90 рр. XIX ст., національний рух набуває форм народницького руху. Саме в цей період відбувається диференціація національного руху за регіональним принципом. Національна свідомість набуває свого вираження у високих літературних формах і в науковій діяльності. Національна ідеологія перебуває в зародковому стані. Третій період у розвитку національного українського відродження, кінець XIX - початок XX ст., пов'язаний з динамічною політизацією національного руху через залучення широких мас, виникнення політичних партій, парламентську діяльність українців, формування політичних доктрин націоналізму.

Одним з найстаріших і найпотужніших осередків українського національного відродження була Лівобережна Україна. Саме тут концентрувалася соціальна еліта українського суспільства - нащадки козацької старшини, а наразі малоросійське дворянство, в свідомості яких була ще свіжою пам'ять про автономний статус своїх територій у складі імперії. Саме на Лівобережжі виникає і плекається ідеологія автономізму, сутність якої полягала у прагненні відновити автономний статус свого краю в межах Російської держави.

Центром автономістичного руху став Новгород-Сіверський, який у 80-90-х рр. XVIII ст. вважався неформальною столицею Малоросії. Саме тут виникає гурток українських автономістів, до складу якого входили відомі українські громадські та церковні діячі Г.Долинський, І.Халан-ський, В.Капніст, І.Коропчевський, В.Сокальський, В.Шишацький, А.Пригара. М.Марков, А.Худорба та ін.

Виявом автономістичних прагнень української еліти стала ініційована діячами Новгород-Сіверського гуртка місія Капніста до Пруссії 1791 р., коли він від імені своїх земляків звернувся до прусського міністра закордонних справ графа Е.Герцберга з пропозицією в разі війни його країни з Росією підтримати анти російський виступ українців.

Інша ж частина українських автономістів дійшла висновку, що визволення України є справою самих українців. Так у свідомості українських автономістів почала кристалізуватися ідея незалежності, "національно-визвольної боротьби". Саме вона знайшла втілення у народженому в середовищі інтелектуалів Новгород-Сіверського гуртка відомому історико-політичному трактаті "Історія Русів", творі що обґрунтовував ідею української державності, боротьби за незалежність та соціальну справедливість.

На початку XIX ст. під впливом масонства, польського опозиційного руху та таємних декабристських організацій настрої українських автономістів докорінно змінюються. Лідером автономістів цього періоду можна вважати полтавського поміщика Василя Лукашевича, котрий у 1821 р. створив таємне Малоросійське товариство, до членства в якому було залучено цвіт лівобережного шляхетства - С.Кочубей, В.Тарновський, Алексєєв та ін. Метою товариства стала реалізація завдання здобуття Україною своєї державності під протекторатом відновленої Польщі. Малоросійське товариство на чолі з В Лукашевичем стало першою спробою українських опозиційних сил створити власну політичну організацію.

Справжнім осередком українського культурно-національного відродження стала Слобожанщина. Цьому немалою мірою сприяло відкриття на початку XIX ст. першого на східноукраїнських землях університету в Харкові, де потому вдало пересіклися просвітницькі ідеали XVIII ст. та нові європейські цінності, породжені ідеологією романтизму.

Носієм просвітницької ідеології на Слобожанщині виступав гурток дворянської інтелігенції на чолі з Олександром Паліциним. Гурток існував упродовж 80-90 рр. XVIII ст. в с. Попівка (звідки здобув назву "Попівська академія"). Гуртківці (В.Капніст, В.Каразін, В.Ярославський, Є.Станевич, Н.Алферов та ін.) захоплювалися ідеями Французької революції - свободи, рівності, братства, сповідуючи просвітницьку філософію, за допомогою якої хотіли вдосконалити суспільство. Вони займалися не лише літературною та перекладацькою діяльністю, а й пропонували та впроваджували важливі культурно-громадські проекти. Саме в Попівській академії виникла ідея про створення в Харкові університету, яка базувалася на просвітницьких уявленнях, що розум переможе невігластво, а поширення освіти буде сприяти політичним і соціальним перетворенням у суспільстві. Коли В.Каразін очолив в уряді Олександра І Головне управління училищ при Міністерстві освіти, то склав проект заснування Харківського університету. Проект підтримали представники дворянства, купецтва, міщанства, військові обивателі (нащадки козаків), які віддали для цих цілей майже даром 125 дес. землі вздовж Сумської вулиці - основної магістралі Харкова. У січні 1805 р. цар підписав указ про відкриття Харківського університету.

Значне пожвавлення українського культурного життя спостерігалось у 30-ті рр. XIX ст., що передовсім було викликано діяльністю славнозвісної "харківської трійці" - відомих діячів української літератури та історії, вихованців та професорів Харківського університету І.Срезневського, М.Костомарова, А.Метлинського. Саме їх зусиллями було започатковано кілька популярних видань: "Украйнский альманах" (1831), "Утренняя звезда" (1833), "Залорожская старина" (1833-1838).

На зламі 30-40-х рр. у Харкові постав відданий ідеї відродження української мови та літератури гурток романтиків на чолі з М.Костомаровим. До гуртка, діяльність якого носила літературно-науковий характер, входили представники слобідсько-української інтелігенції: викладачі університету, письменники, студенти, семінаристи. їх зусиллями видавалися альманахи "Сніп" (1841) та "Молодик" (1843). У Харківському університеті вивчали польську, сербську, чеську мови, А.Метлинський і М.Костомаров друкували українські переклади слов'янських джерел, народних чеських, польських, сербських пісень. Гуртківці встановили наукові й культурно-громадські зв'язки з Прагою (яка на той час виступала центром слов'янського руху), перейнявши від чеських патріотів ідею всеслов'янської федерації.

Культурно-національне відродження на Правобережній Україні зароджується в середовищі полонізованої української шляхти. Насамперед його тенденції знаходять своє відображення в роботі "української школи" в польській літературі, представники якої займалися літературною діяльністю, збиранням пам'яток українського фольклору та історії. Дехто з них, наприклад Т.Падура, писав українською мовою. Романтичне захоплення українською народністю, її славним минулим поєднувалося у представників "української школи" з польською національно-державницькою ідеєю.

На початку 40-х рр. урядова політика русифікації Південно-Західного краю призводить до зіткнення тут російських і польських впливів, активізації взаємодії зросійшених українців Лівобережжя і спольщених українців Правобережної України. На цій хвилі в 1842- 1843 рр. в Києві виникає гурток на чолі з П.Кулішем, до якого входили О.Навроцький, О.Маркевич, Д.Пильчиков, В.Білозерський. Ще через два роки до них приєднується М.Костомаров. Членів гуртка об'єднували спільні літературні та наукові інтереси, любов до української історії, козаччини, козацьких літописів. У дружніх бесідах членів гуртка все частіше з'являлася ідея слов'янської єдності.

В січні 1846 р. гурток київських інтелектуалів трансформується в політичну організацію - Кирило-Мефодіївське братство. Сама назва організації мала символічний характер. Слово "братство", на зразок середньовічних замкнених корпоративних об'єднань із своїми правилами поведінки і символікою, нагадувало масонську ложу. У членів товариства були свої таємні знаки членства - каблучка або ікони з ликами святих Кирила та Мефодія, кожний член братства складав присягу на вірність. Імена славетних слов'янських просвітників IX ст. Кирила та Мефодія символізували ідеал слов'янської єдності та пріоритет просвітницької діяльності.

Засновниками таємної політичної організації були Микола Костомаров, на той час професор Київського університету, Василь Білозерський, вчитель з Полтави, та Микола Гулак, урядовець з канцелярії Київського генерал-губернатора. У квітні 1846 р. відбулося знайомство М.Костомарова з Т.Шевченком, який також долучився до таємного товариства.

На відміну від декабристських і польських таємних організацій, до яких входили представники родової знаті, офіцери гвардії, дрібні дворяни та шляхта, Кирило-Мефодіївське товариство за своїм складом було значно демократичним: учителі, урядовці, студенти, дрібна шляхта, навіть вихідці з селян. Участь у товаристві також брали Микола Савич, полтавський поміщик, що здобув вишу освіту в Парижі, Пантелеймон Куліш, який на той час учителював у Петербурзі, Опанас Марковим, етнограф та фольклорист, студенти Київського університету Олександр Навроцький, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Тулуб, Дмитро Пильчиков та ін.

На формування ідеології кириломефодіївців впливали різні чинники. Передовсім це погляди та діяльність декабристів. Помітним був вплив і польської національної ідеології, зокрема "Книг народу польського" Адама Міцкевича, на зразок яких М.Костомаровим була укладена програма товариства під назвою "Книга буття українського народу". Т.Шевченко намагався залучити до товариства представників польського визвольного руху, колишніх членів розгромленої таємної організації Співдружність польського народу (Ю.Белін-Кенджицький, Р.Подберезький). Також через Т.Шевченка братчики намагалися зав'язати зв'язки з російським визвольним рухом, зокрема, діячами таємного гуртка петрашевців (М.Момбеллі, О.Плещєєв).

Основна ідея програмних документів братства укладена М.Костомаровим "Книга буття українського народу" та "Статут Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія", автором якого був В.Білозерський, оберталася навколо мети об'єднання слов'янських народів на засадах федералізму. Зародки цієї ідеї можна зустріти в програмових зверненнях декабристів, зокрема Товариства об'єднаних слов'ян, але в ідеології діячів Кирило-Мефодіївського товариства вона була доповнена обґрунтуванням месіанської ролі українського етносу в цьому процесі.

Звертає на себе увагу й той факт, що архаїчна форма релігійно-містичного викладу програмних завдань організації у М.Костомарова поєднується з модерними романтичними ідеями, захопленням українською народністю, її минулим, героїзацією козаччини як скарбниці демократичних традицій українського народу, досвід якого і має стати зразком для усіх інших слов'янських народів, коли, звільнившись від чужоземного і соціального ярма, вони об'єднаються в єдиному союзі - Слов'янщині.

Соціальна складова програми передбачала ліквідацію самодержавства, монархій, скасування станів, станових привілеїв, титулів, соціальної нерівності, кріпацтва, утвердження національної незалежності та республіканської форми правління.

У березні 1847 р. товариство було викрито і члени його заарештовані. У Петербурзі заарештовано М.Гулака, згодом сюди були доставлені М.Костомаров, О.Навроцький, Т.Шевченко, Г.Андрузький, І.Посяда, П.Куліш, В.Білозерський, М.Савич, О.Маркович, Д.Пильчиков і О.Тулуб до справи не притягалися через брак доказів. Слідство тривало близько двох з половиною місяців, а за його результатами братчиків було жорстоко покарано. М.Гулака ув'язнено на 3 роки до Шліссельбурзької фортеці, а потім відправлено на поселення до Пермі. М.Костомарова після перебування протягом року в Петропавловській фортеці вислано до Саратова. В.Білозерського заслано до Петрозаводська. Найтяжче було покарано Т.Шевченка, в котрого під час обшуку знайшли малюнки та вірші, спрямовані проти політичного режиму і царської родини, - віддано в солдати.