Історія України - Литвин В.М. - Наростання господарської розрухи та політичної кризи в Російській імперії

Після провалу сценарію "бліцкригу " й переходу до позиційних форм ведення бойових дій основними показниками визначення переможців і переможених стали економічна міць воюючих сторін та ступінь модернізованості й мобільності суспільств. Уже в 1915 р. в Росії дала себе знати ціла низка економічних проблем, подолати які урядові не вдалося. Під час війни Донецький басейн залишився єдиним великим постачальником твердого палива. Видобуток вугілля досяг максимуму в 1916 р. (1740 млн пудів проти 1540 млн в 1913 р.). Однак зростання було забезпечене здебільшого за рахунок введення в дію дрібних кустарних шахт, де добувалося низькосортне паливо. Росія все більше відчувала паливний голод, що особливо позначалося на залізничних перевезеннях.

Перебої з постачанням руди та вугілля і погіршення роботи залізниць спричинили скорочення обсягу виплавки чавуну й виробництва прокату. Оскільки метал використовувався насамперед для виробництва озброєнь, в країні спалахнув металевий голод. Це особливо негативно позначилося на залізничному транспорті, який не міг тепер задовольняти свої потреби в рейках. Мілітаризація машинобудівної промисловості посалила на голодний пайок цивільні галузі промисловості й зруйнувала налагоджені виробничі зв'язки.

Нехватка палива, металу й сировини почала з другої половини 1916 р. паралізувати роботу навіть підприємств, які виконували воєнні замовлення. Уповноважений Особливої наради з оборони по Катеринославському регіону в січні 1917 р. доповідав, що через нестачу сировини зупинилася половина доменних печей.

Внаслідок мобілізації істотно зменшилася кількість будівельних і сільськогосподарських робітників. Проте число індустріальних робітників, особливо у важкій промисловості, вдалося не тільки утримати, але й наростити. Це не означало, однак, що мобілізація оминула кваліфікованих робітників важкої промисловості. Основна їх частина пішла на фронт, а на підприємствах істотно збільшилася частка жіночої праці й праці підлітків. Зокрема, серед робітників промисловості кількість жінок зросла з 5 тис. в 1914 р. до 133 тис. в 1917 р. Серед шахтарів і металургів в 1917р. налічувалося 100 тис. військовополонених. У Донбасі на шахтах працювали десятки тисяч завербованих у Китаї робітників-кулі.

З перших місяців війни ціни на товари першої необхідності почали повзти вгору, набагато випереджаючи зростання заробітної плати. Так, середня зарплата київського робітника у 1915 р. виросла порівняно з попереднім роком на 40 %. За цей час ціни на основні продукти харчування зросли в 2-2,5 раза. В результаті купівельна спроможність населення істотно знизилася. На металургійних заводах Півдня вона на початку 1917 р. зменшилася порівняно з 1913 р. на 32-43 %. Користуючись тим, що в умовах воєнного часу страйкувати стало набагато важче, власники й адміністрація підприємств збільшили робочий день (на багатьох підприємствах - до 15 год/добу), послабили увагу до охорони праці та техніки безпеки й почали "зміцнювати" трудову дисципліну безперервними штрафами. На підприємствах Харківської губернії, які підлягали наглядові фабричної інспекції, у 1915 р. був оштрафований кожний другий робітник. У сільському господарстві у зв'язку з мобілізацією половини працездатних чоловіків основне навантаження лягло на плечі жінок і підлітків.

Війна викликала істотне збільшення прямих і посередніх податків, земських зборів, натуральних повинностей. Реквізиції для потреб армії робочої худоби, особливо у прифронтовій зоні, нерідко призводили до розорення селянських господарств. Взимку 1916-1917 рр. продовольче становище країни почало катастрофічно швидко погіршуватися. До розвалу транспорту додався ще один фактор: саботаж основних виробників товарного зерна, якими були поміщики, внаслідок їх незадоволення встановленими урядом цінами на хліб. Поставлений у безвихідь уряд 29 листопада прийняв постанову про запровадження примусової розверстки хлібних поставок по губерніях і повітах.

Затяжний хід війни обернувся не лише поразками та упадком економіки, він суттєво пришвидшив розвиток політичної та соціальної кризи, яка зрештою привела Росію до революції. Причини російської соціально-політичної кризи сучасна історіографія умовно поділяє на дві групи. До першої слід зарахувати процеси, які спостерігалися задовго до початку війни - архаїчна політична надбудова країни, зокрема самодержавна система влади, немодернізоване суспільство, в якому відчувався брак національної єдності й залишались досить помітними станові пережитки, а політичні й соціальні інститути нерозвинутими.

Росія виявилась неготовою до війни не через брак озброєння чи незадовільну організацію війська, що очевидно мало місце, а й через безнадійне відставання в модернізації та мобілізації суспільства. Війна ще більше ускладнила й заплутала соціальні проблеми, що сприяло посиленню соціальної кризи.

Російське самодержавство ніколи не виявляло сентиментів до українського руху. Невеликі послаблення, яких українцям вдалося домогтися для розвитку національної культури та освіти під час революції 1905- 1907 рр., напередодні і під час війни були втрачені. 12 серпня (31 липня за ст. ст.) 1914 р. уряд запровадив військову цензуру й одночасно видав указ про заборону друку українською мовою. Указ став підставою для закриття української преси - газети "Рада", часописів "Літературно-науковий вісник", "Українська хата ", "Село". 1915 р. припинили існування журнали "Дзвін", "Рідний край", "Сяйво ", "Світло ", "Записки Українського наукового товариства".

Російська влада брутально розправилася з лідером українського руху видатним істориком М.Грушевським. В листопаді 1914 р. професор був заарештований. Кілька місяців він провів під слідством у Лук'янівській в'язниці, а в лютому 1915 р. засланий до Симбірська.

У Правобережній Україні, у т. ч. й Києві, був запроваджений військовий стан, почали діяти військові суди, під дію яких потрапили тисячі українців.

Наявні легальні можливості для розвитку українського руху за умов війни були замалі і не відповідали історичному значенню подій. Тому українське політичне життя концентрувалося в підпіллі. На зміну легальній українській пресі прийшла нелегальна есерівська газета "Боротьба", з якою стали співробітничати кращі українські публіцисти С.Єфремов, А.Ніковський, В.Прокопович.

Хоч би якими жорсткими були антиукраїнські репресії влади, вони не змогли зломити український рух, який досить швидко призвичаївся до воєнних реалій і навіть зумів винести з них певну користь. Світова війна привела до підсилення етнічної самосвідомості народів Росії. Союз визволення України проводив активну ідейно-пропагандистську роботу серед українців-полонених в австрійських та німецьких таборах, а полонені й депортовані українці-галичани підносили національну свідомість жителів підросійської України.

Воєнні поразки 1915 р. змінили політичну ситуацію в Росії, зумовили певне пом'якшення у ставленні царизму до українства. У серпні 1915 р. депутація у складі професора С.Іванова, журналіста Ф.Матушевського і педагога С.Русової вручила міністру освіти петицію з домаганням дозволити викладання в народних школах українською мовою. У лютому 1916 р. група полтавських діячів звернулася до керівників опозиційних фракцій Думи з меморандумом, який містив такі вимоги: український народ в Росії має бути порівнений у правах з російським; українська мова має бути допущена до викладання, принаймні, на рівні народних шкіл; вільне функціонування української преси й друку взагалі; вільна діяльність українських культурно-просвітніх товариств; законодавче закріплення гарантій вільного культурно-національного розвитку українського народу.

В 1916 р. українські есери, прагнучи об'єднати розрізнені есерівські гуртки в єдину партію, опублікували проект програми майбутньої партії, в якому висовувалися гасла автономії України та федеративного устрою Росії. В грудні 1916 р. Товариство українських поступовців виступило з декларацією "Наша позиція", в якій висловило різкий протест проти гонінь на українців, а також сформувало вимогу щодо автономно-федеративного устрою Росії.

Загалом два роки війни й відвертої антиукраїнської політики уряду призвели до суттєвих змін у стані українського руху. Переживши істотну кризу в перші місяці війни, він ідейно зміцнів, відстоюючи рівні права для всіх націй Росії, значно розширив свою соціальну базу і національну самосвідомість. Таким чином, першу світову війну можна розглядати як каталізатор українських національних устремлінь, які збігалися з наростанням революційних очікувань. Національні гасла були скристалізовані, маси внутрішньо змобілізованими на їх реалізацію.

Тим часом Росія залишалась поліцейською державою без рівноправства громадян, з величезними обмеженнями виборчих прав, майновим цензом, відірваністю вищої бюрократії, яка становила вузьку соціальну касту, від решти суспільства. Війна породила додаткові проблеми державної влади Росії, від самого початку війни створилося протиставлення між цивільною й військовою владою (остання постійно втручалася в цивільні справи). За кілька днів до війни цар затвердив "Положення про польове управління військ у воєнний час", яким верховний головнокомандуючий наділявся величезною, майже необмеженою владою в тилу. Після того як посаду верховного головнокомандуючого зайняв надзвичайно авторитетний великий князь Микола Миколайович, ставка верховного головнокомандуючого перетворилась у свого роду другий уряд, виникли паралельні бюрократичні структури, почалися зіткнення військової та цивільної влад, які погіршували і без того невисокий рівень державного управління.

Не було єдності і в Раді міністрів, у серпні 1915 p. у Державній думі сформувався опозиційний до влади Прогресивний блок, до якого увійшли основні політичні сили. Не піддаючи сумніву принцип самодержавства, діячі блоку просили в царя усунути з уряду найбільш одіозні фігури й призначити на їх місце людей, яким вони довіряли. Микола II звільнив міністрів, які користувалися підтримкою Прогресивного блоку. Альянс вищих царських сановників, за якими стояв адміністративний і поліцейський апарат, з буржуазними колами, об'єднуваними партіями октябристів і кадетів, став неможливим.

У 1916 р. опозиція дійшла думки про необхідність проведення державного перевороту з метою відсторонення Миколи II від влади. Один з таких переворотів організовував О.Гучков при підтримці діячів Прогресивного блоку. Ініціаторами іншого заговору були князь Г.Львов та генерал М.Алексеев. На початку січня 1917 p. у Петрограді відбулася зустріч групи російських офіцерів на чолі з генералом О.Кримовим та голови Державної думи Родзянко. На зустріч були запрошені керівники Прогресивного блоку. Генерал Кримов закликав думців від імені армії негайно здійснити переворот, без якого, на його думку, в Росії не було шансів на успішне завершення війни. Всі присутні підтримали ідею Кримова. Переворот планувався на середину березня 1917 р. Та його випередили лютневі події в Петрограді, які швидко переросли в революцію.