Історія України - Литвин В.М. - Формування організаційних структур та ідеологічних гасел Української революції. Утворення Центральної Ради

З 2-ї пол. XIX ст. національні рухи стали складовою загальноросійського революційного руху. Перша світова війна, яка велась обома воюючими сторонами під гаслами звільнення поневолених народів, істотно радикалізувала народні рухи. Це привело до того, що після падіння самодержавства в Росії національно-визвольна ідеологія та її практичне здійснення істотно вплинули на сценарій революційних подій, стали її відмітною рисою в Україні. Відтак маємо всі підстави говорити про Українську революцію, яка мала самостійне значення, хоча й була тісно пов'язана з революцією російською.

Добре відомо, що перемогу революції в Петрограді забезпечили гвардійські полки, які перейшли на бік революційного народу і серед яких було дуже багато українців. Перший революційний український документ теж з'явився у Петрограді. Це була відозва від 15 березня "До українського громадянства, студентства, робітництва й українських офіцерів". За Тимчасовим українським революційним комітетом стояла Головна українська студентська рада, яка об'єднувала й очолювала студентів-українців петроградських вищих шкіл. 25 березня 1917 р. Тимчасовий український революційний комітет організував у центрі Петрограда величезну маніфестацію, в якій взяло участь близько 20 тис. осіб. Після панахиди по Т.Шевченкові та мітингу маніфестанти під гаслами вільної України та демократичної федеративної республіки рушили до Таврійського палацу, де вітали керівників революції. 30 березня делегація представників різних українських організацій Петрограда відвідала голову Тимчасового уряду, якому вручила розгорнуту записку з вимогами в національній справі. Через два дні українські організації Петрограда створили Українську національну раду (голова О.Лотоцький), яка відіграла важливу роль у перші місяці революції в нав'язуванні контактів українського руху з Тимчасовим урядом.

У перші дні революції відновилась чи легалізувалась діяльність українських організацій Одеси, Полтави, Харкова, Чернігова. В Одесі в середині березня утворився Ксровничий комітет, який узявся за організацію українського руху в місті. В Харкові виник Тимчасовий організаційний комітет; 21 березня він був реорганізований у постійний Український організаційний комітет. Досить швидко він налагодив випуск газети "Рідне слово"; в Одесі почало виходити "Українське слово". В Полтаві українські політичні партії координували свою діяльність за допомогою Ради поступових українських партій. Оперативно у великих і середніх містах почали відкрито діяти громади Товариства українських поступовців. З кожним днем революції зона активної дії українського руху стрімко розширювалася.

17 березня на багатолюдних зборах членів різних українських організацій у Києві відбулося їх об'єднання у комітет "Центральна Рада". 20 березня була обрана президія Центральної Ради. Головою обрали М.Грушевського, його заступниками спочатку були Ф.Крижанівський, Д.Дорошенко та Д.Антонович.

У перші дні своєї діяльності організація не мала чіткого плану роботи й точно означених ідеологічних нормативів. У першій відозві УЦР від 22 березня 1917 р. говорилося про підтримку ідеї Установчих зборів та про необхідність домагатися "всіх прав, які тобі природно належать і які ти повинен мати, великий народе, сам хазяїн на українській землі". Конкретизація цих прав привела до висунення вимоги запровадження української мови в школах, судах та інших державних установах, церкві, земствах.

22 березня у Києві на українському військовому вічі було створено Установчу українську військову раду. Рада звернулась до Тимчасового уряду з побажанням, щоб у всіх полках, де українці становлять більшість, було "заведено уживання Української Урядової мови, щоб такі полки поповнювалися українцями, в командний склад призначалися офіцери української народності". 29 квітня в Києві виник Український військовий клуб ім. П.Полуботка.

В порозумінні з військовим клубом ім. Полуботка та всупереч позиції начальства КВО сформували "охочекомонний полк" ім. гетьмана Богдана Хмельницького. Створення полку підтримала Центральна Рада. Богданівці дістали можливість відправитися на фронт під малиновим прапором з портретом великого гетьмана, вишитим черницями Фролівського монастиря.

Справа богданівців дістала розголос у військах. У квітні-травні почалася стихійна українізація у військах Південно-Західного фронту. 28 квітня газета "Киевская мысль" повідомила про утворення в Мінську Української ради Західного фронту. Рада фронту поділяла програму Центральної Ради.

Найпомітнішим серед громадських організацій було Товариство українських поступовців. Воно взяло на себе ініціативу творення Центральної Ради, випустило відозву, організувало видання щоденної газети "Нова рада". 8 квітня 1917 р. відкрився з'їзд ТУП, на який прибули представники тупівських громад з 14 міст України, а також з Катеринодара (Кубань), Петрої рада і Москви. Наслідком роботи з'їзду стали нова назва організації - Союз українських автономістів-федералістів та поповнений склад Тимчасової центральної ради (В.Біднов, Д.Дорошенко, С.Ерастов, С.Єфремов, Ф.Матушевський, А.Ніковський, В.Прокопович, О.Шульгин). З'їзд зафіксував у своїй резолюції вимогу всіма силами утворювати автономію України, і лише остаточне рішення про це перенести на затвердження Всеросійських установчих зборів.

Як послідовні ліберали тупівці надавали великого значення конституції, за рішенням з'їзду була створена спеціальна комісія, якій доручили розробити статут автономної України. Це рішення започаткувало конституційний процес, який завершився 29 квітня 1918 р. схваленням Центральною Радою Конституції УНР - "Статуту про Державний устрій, права і вільності УНР".

Поряд з громадськими організаціями відроджувалося життя українських політичних партій. С.Єфремов, А.Ніковський, Ф.Матушевський та ін. ініціювали поновлення діяльності Української радикально-демократичної партії. У липні 1917 р. УРДП провела загальнопартійну конференцію, на якій перейменувала себе в Українську партію соціалістів-федералістів. За програмними принципами УПСФ була ліберально-демократичною партією, запровадження до назви партії означення "соціалістична" було даниною часу, який демонстрував загальне поклоніння перед словом соціалізм. УПСФ хоч і не була масовою, але користувалась великим впливом серед української інтелігенції, особливо серед її старшого покоління.

У березні відновила свою діяльність Українська соціал-демократична робітнича партія. На початку квітня українські есдеки почали видавати у Петрограді тижневик "Наше життя", а кількома днями пізніше - у Києві щоденну "Робітничу газету", яка швидко стала провідним українським політичним виданням. 17-18 квітня 1917 р. в Києві відбулася Всеукраїнська конференція УСДРП, яка мала відновлювальний характер. Делегати конференції визнали "автономію України як перше, невідкладне, пекуче завдання поточного моменту для українського пролетаріату та всієї України", а також ухвалили резолюції про ставлення до Тимчасового уряду. Центральної Ради. Українські есдеки зобов'язувались підтримувати російський уряд лише в тому разі, коли він буде проводити домагання революційних мас.

Національне питання та шляхи його реалізації зайняли важливе місце й на установчому з'їзді Української партії соціалістів-революніонерів, який проходив одночасно з конференцією УСДРП. Висловившись за автономну Україну в складі Російської федеративної держави, установчий з'їзд українських есерів запропонував найбільш радикальний шлях для досягнення цієї автономії. Партія першою висловилася на користь українізації царської армії, оскільки тільки власна збройна сила могла підтримати радикальні вимоги української демократії. Особлива увага в роботі з'їзду була приділена аграрній проблемі, яка набула в Україні відчутної гостроти. Зважаючи на специфіку селянського землеволодіння в Україні, УПСР, хоч і вважала "конечним ідеалом повну соціалізацію землі", проте прагнула здійснити аграрну реформу в інтересах українського селянства. Тому в резолюції з'їзду УПСР в аграрній справі обстоювалась ідея створення Українського земельного фонду, користування яким мало б здійснюватися на основі трудового принципу, а також наголошувалося на тому, що основи реформи повинні бути схвалені Українським сеймом. Головою ЦК став М.Ковалевський, а членами - Л. Бочковський, В.Залізняк, В.Ігнатієнко, К.Корж, Й.Маєвський, П.Христюк, Л.Шлейченко. Членом цієї партії вважав себе М.Грушевський. Однак він відмовився від будь-яких посад у ній.

Майже одночасно з УПСР оформилася Українська селянська спілка, яка перебувала під цілковитим контролем партії. Завдяки цій організації УПСР набула масовості. Це була найбільша за чисельністю українська партія: восени 1917 р. в ній налічувалося близько 75 тис. членів. Щоправда, чисельність загальноросійської партії есерів перевищувала 500 тис. осіб. В одній лише Катеринославській губернії налічувалося до 100 тис. есерів.

У березні 1917 р. поновила свою діяльність Українська народна партія, створена М.Міхновським 1902 р. Проте помітної діяльності УНП розгорнути не вдалося і наприкінці 1917 р. на її базі створилася Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС).

Українська демократично-хліборобська партія відіграла свою роль в історії, але була регіональною. Вона народилася в травні 1917 р. на Полтавщині з ініціативи земських діячів Лубенського повіту. Партія проголосила основою своєї платформи збереження приватної власності на землю і розв'язання земельної справи українським сеймом на основі парцеляції за викуп.

Важливу роль у формуванні ідеологічної програми українського руху відіграв М.Грушевський, який у статтях "Велика хвиля", "Повороту нема", "Від слова до діла" та ін. сформулював теоретичну основу діяльності Центральної Ради. Зокрема, голова Центральної Ради закликав не чекати Установчих зборів, щоб від них одержати автономію України. Він вважав, що це питання життя або смерті для українського народу неприпустимо ставити в залежність від того, якою виявиться більшість на Установчих зборах - нейтралістською або автономно-федералістською. Борці за національну справу мали самі будувати автономію України, українізуючи або творячи нові органи місцевого самоврядування в контакті й порозумінні з іншими народностями, об'єднуючи їх спільними установами й вінчаючи об'єднання автономним органом цілої України. Автономна Україна мала утворитися на землях, де українці становили більшість населення. Це були, на думку М.Грушевського, дев'ять губерній Правобережжя, Лівобережжя і Півдня (по три губернії), а також Холмщина, Кубань і три повіти Бессарабії. При цьому він пропонував відокремити в українських губерніях деякі повіти, в яких українці були національною меншиною (східні повіти Кубанської області, північні повіти Чернігівської губернії). Одночасно пропонувалося приєднати до України землі, населені переважно українцями, а саме: західні частини Області Війська Донського, Чорноморської і Ставропольської губерній, південні повіти Воронезької і Курської губерній.

Таким чином, гасла автономії України в перші місяці революції стали домінуючими в українському русі, вони допомогли об'єднати всі національні громадські та партійні сили. Відбулося це на Всеукраїнському національному конгресі, який відбувся 19-21 квітня 1917 р. в Києві. Конгрес схвалив гасло автономії України у федеративній демократичній республіці Росії.

Всеукраїнський національний конгрес виконав ще одне не менш важливе організаційне завдання. Він обрав на основі розробленого представництва новий склад Центральної Ради. Голова цього найвищого політичного органу українського народу обирався прямим таємним голосуванням. За кандидатуру М.Грушевського проголосувало 588 делегатів, проти - 5. Потім відкритим голосуванням були обрані заступники голови Центральної Ради - В.Винничснко і С.Єфремов. За пропозицією Гру-шевського дві третини депутатських мандатів одержували територіальні представництва від губерній та міст, одну третину - політичні партії та громадські організації. Всього до Центральної Ради було обрано 115 осіб.

З обранням нового складу Центральної Ради закінчився організаційний період національно-визвольного руху. Національний конгрес як повновладний орган національної волі офіційно передав усі свої повноваження Центральній Раді.