Історія України - Литвин В.М. - Початок революції в Російській імперії

Початок революції в Російській імперії

У Петрограді Лютнева революція 1917 р. почалася з поширення чуток про відсутність хліба в столиці та довжелезних черг біля хлібних магазинів. Далі в хід пішли заклики скинути злочинний уряд, який перекинувся на бік німців. 8 березня (25 лютого ст.ст.) у столиці припинили роботу десятки заводів і розпочався загальний страйк. Вирішальні ж події сталися 10 березня, коли солдати відмовилися стріляти в народ, життя міста було паралізованим, а стара влада втратила силу. Повсталі захопили Петропавловську фортецю, в Таврійському палаці почала конституюватись Рала робітничих депутатів, в іншому крилі палацу засідав Тимчасовий комітет Державної думи. Комітет виступив з ініціативою створення нового уряду й звернувся до населення й армії по допомогу. 12 березня Тимчасовий комітет призначив своїх комісарів для управління найважливішими міністерствами, а 15 березня Микола II відрікся від престолу.

До складу нового революційного уряду, що дістав назву Тимчасової громадської Ради міністрів, увійшли опозиційні до царизму діячі, переважно представники Прогресивного блоку. Уряд очолив голова Всеросійського земського союзу безпартійний князь Г.Львов. Урядова програма передбачала: цілковиту амністію в усіх політичних і релігійних справах; свободу слова, друку, спілок, зборів і страйків, з поширенням політичних свобод на військовослужбовців у межах, дозволених воєнно-технічними умовами; скасування всіх станових, конфесійних і національних обмежень; негайну підготовку до скликання Установчих зборів, які встановлять форму правління і конституцію країни; заміну поліції народною міліцією з виборним начальством, підпорядкованим органам місцевого самоврядування; вибори в органи місцевого самоврядування на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування; не роззброєння і невивід з Петрограда військових частин, які брали участь у революційному русі за умови збереження ними суворої військової дисципліни при виконанні службових обов'язків, усунення для солдатів усіх обмежень у користуванні громадянськими правами, наданими всім іншим громадянам.

Нова влада досить швидко опанувала ситуацією в столиці. Велику роль у цьому відіграв ще Тимчасовий комітет Державної думи. Саме він ухвалив рішення відсторонити від посад царських міністрів, на їх місця призначити спеціальних думських комісарів. До 15 березня Тимчасовий комітет направив у міністерства та інші державні установи 38 комісарів з широкими повноваженнями. При комітеті була створена спеціальна воєнна комісія, яка взяла під свій контроль гарнізон Петрограда. Дума підпорядкувала собі Петропавловську фортецю, а також встановила контроль за Адміралтейством, Головним телеграфом та міськими органами влади. Вона ухвалила рішення створити міську міліцію.

Без особливих проблем Тимчасовий уряд поширив свою владу за межі столиці. На його адресу в березні 1917 р. прийшли десятки тисяч вітальних телеграм з найрізноманітніших куточків Росії, в т. ч. й з України.

Одночасно з утворенням Тимчасового уряду в перші дні революції виникає рада робітничих депутатів. 14 березня рада видала "наказ № 1", яким ініціювала створення солдатських комітетів та ліквідувала єдиноначальність в армії. Наказ узаконював солдатські комітети. Солдатам надавалися громадянські права. Військові частини повинні були підпорядковуватися радам солдатських депутатів і своїм комітетам. Останнім передавалося право розпоряджатися зброєю, яке раніше належало офіцерському корпусу.

"Наказ № 1" фактично розвалив російську армію. Проте завдяки йому Петроградська рада робітничих депутатів дістала потужну підтримку армії, а це в свою чергу додало впевненості й амбіцій її лідерам. Цьому сприяв також факт масового творення подібних рад по всій території Росії, поряд з ними почали творитись ради солдатських депутатів. Протягом березня 1917 p. у Київському військовому окрузі утворилося, за неповними даними, 28 рад солдатських депутатів, 22 ради офіцерських та військових (тобто об'єднаних з офіцерами солдатських) депутатів і 5 об'єднаних (тобто робітничих і солдатських) рад.

Перша міська рада робітничих депутатів виникла в Харкові 15 березня 1917 р. Наступного дня з'явилася міська рада в Києві, 17 березня - у Катеринославі й Кременчуці, 18 - Луганську й Полтаві, 19 - Одесі й Миколаєві, 20 - Херсоні й Вінниці, 22 березня - в Житомирі. Наприкінці березня в Україні діяли 43 ради.

Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів встановила контакт з багатьма провінційними радами і зібрала їх на Всеросійську нараду рад 11 - 16 квітня. Всього на ній було представлено 139 рад, у т. ч. від Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси, Полтави, Миколаєва, Херсона, деяких донбаських міст. Нарада прийняла рішення утворити обласні об'єднання рад і поповнила виконком Петрограда одним представником від кожного об'єднання. Тим самим Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів набула статусу загальноросійської ради.

На відміну від рад робітничих і солдатських депутатів, селянські ради утворювалися тільки під організаційним впливом політичних партій, серед яких найбільшу активність виявляли есери. Метою створення рал була підготовка селян до виборів в Установчі збори через заснування Всеросійської ради селянських депутатів з центром у Петрограді.

Масове створення рад робітничих, солдатських і селянських депутатів свідчило, що поряд з табором ліберальної Росії, яку уособлював перший склад Тимчасового уряду, дуже швидко створився табір революційної демократії, лідером якого стала Петроградська рада робітничих депутатів.

Спочатку Петроградська рада робітничих депутатів не втручалась у сферу зовнішньополітичної діяльності уряду й ніби мовчазно підтримувала урядову лінію на переможне завершення війни. Однак уже під кінець березня, коли рада відчула за собою підтримку армії й усвідомила її негативне ставлення до війни, вона заговорила про необхідність завершення війни, про справедливий мир без анексій та контрибуції.

Тим часом 1 травня міністр іноземних справ П.Мілюков звернувся до союзників з нотою, в якій запевнив у готовності Росії вести війнуло переможного кінця. Нота викликала бурю пристрастей й прямих збройних зіткнень між симпатиками уряду й ради. У результаті спричиненої кризи пішли у відставку октябрист О.Гучков і кадет П.Мілюков. В Росії постав коаліційний уряд під головуванням того ж таки Г.Львова. В урядовій декларації говорилося про розгортання демократизації, боротьбу з господарською розрухою, підготовку аграрної реформи і підписання загального миру.

Створення коаліційного уряду не подолало кризу. Задекларовані урядом положення не так просто було виконати, його авторитет продовжував падати, число розчарованих діями уряду зростало, особливо погіршилися справи в армії, яка швидкими темпами втрачала боєздатність і яку уряд мав намір відправити в наступ. Усе це створювало сприятливі умови для зростання крайнього лівого радикалізму, речниками якого виступала партія більшовиків.

У лютневих подіях у Петрограді більшовики практично не зіграли будь-якої помітної ролі. Політичне обличчя партії в березні 1917 р. було дуже невиразним, здебільшого по країні діяли об'єднані меншовицько-більшовицькі організації. Такою ситуація залишалася доти, доки 16 квітня в Росію не повернувся В.Ленін. Його зустріч на Фінляндському вокзалі Петрограда була організована яскраво і претензійно. На привокзальному майдані він завершував свій виступ закликами "Хай живе всесвітня соціалістична революція".

17 квітня В Ленін виступив з доповіддю "Про завдання пролетаріату в даній революції". В ній розвивалися ідеї, сукупність яких дістала назву "Квітневих тез", які 20 квітня щоденна більшовицька газета "Правда" опублікувала як програму дій більшовиків у революції. У них Ленін висловлював думку, що після повалення самодержавства в країні створилося двовладдя Тимчасового уряду та рад робітничих та солдатських депутатів. Він закликав відмовитися від підтримки Тимчасового уряду і передати всю владу радам. Одночасно запропонував більшовикам боротися за вплив у радах, оволодіти ними і через них взяти в свої руки всю повноту влади. Ленін ставив питання про негайне закінчення війни і підписання миру без анексій і контрибуцій, а також вимагав розриву з соціал-демократією II Інтернаціоналу, утворення Комуністичного Інтернаціоналу й відповідно комуністичної партії.

Тези В Леніна в більшості революційної демократії викликали гостре заперечення, вони не відразу навіть прищепилися в більшовицькому середовищі, де існувала думка, що Ленін відмовиться від своєї програми, як тільки краще розбереться з ситуацією в Росії. Проте "квітнева криза" виявила велике соціальне незадоволення низів, для яких ленінський радикалізм виявився дуже привабливим. Ленінські гасла, потрапивши через пресу на вулицю, захопили свідомість мас насамперед своїм популізмом. Ленін говорив масам те, що вони хотіли почути. Селяни і солдати бачили в аграрній програмі більшовиків вимогу ліквідації поміщиків як класу, що відповідало їх інтересам. Вимога націоналізації землі мало торкалася їх через свою зовнішню абстрактність, а в передачі земель (у т. ч. поміщицьких) у розпорядження рад батрацьких і селянських депутатів вони не побачили пастки, яка потім виринула у вигляді радянських і колективних господарств. Ця програма наближалася до вимоги солдатських рад: експропріювати поміщицькі маєтки разом із землею і поділити їх між селянами на зрівняльних засадах.

Чисельність більшовицької партії почала стрімко зростати, до середини літа 1917 р., порівнюючи з лютим, вона збільшилася в 10 разів і досягла 240 тис. членів. Причини більшовицького успіху полягали в розстановці соціальних сил і постійному наростанні соціального напруження, викликаного війною та погіршенням стану економіки. Вимоги рішучих змін, з якими виступали більшовики, ставали ближчими і зрозумілішими велетенським масам населення. І це був один з найпотужніших викликів революції. Не менш гостро в Росії 1917 р. стояла і національна проблема.