Історія України - Литвин В.М. - Українсько-польський союз та нова війна з радянською Росією

З літа 1919 р. С.Петлюра намагався встановити особисті контакти з керівником Польської держави Ю.Пілсудським. Але переговори не просувалися, головним чином, через проблему Східної Галичини, де українська делегація виступала за етнічне визначення польсько-українського кордону.

Після угоди 6 листопада у Зятьківцях, коли УГА визнала зверхність Денікіна, українці стали погоджуватись налінію кордону, яку ще в лютому проголошував представник Антанти генерал Бартельомі. Поляки твердо стояли на тому, що Східна Галичина повинна належати Польщі, їх позицію не змінило затвердження Верховною радою Паризької мирної конференції 21 листопада Статуту для Східної Галичини, яка оголошувалася підмандатною територією Ліги Націй. Польща отримувала мандат на управління нею впродовж 25 років за умови запровадження автономії з окремим сеймом, судівською системою, військом. 8 грудня була опублікована "Декларація Верховної ради союзних та об'єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі", згідно з якою лінія кордону проходила від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуськ, Устилуг, далі на схід від Грубешева через Крилув, далі на захід від Рави Руської, на схід від Перемишля до Карпат. Декларація забороняла полякам створювати адміністрацію на схід від цієї лінії. Причини, чому ці рішення не були втілені в життя, залишилися недостатньо з'ясованими, а от листопадова катастрофа фактично поставила українців у безвихідь - розрив із поляками означав би останню крапку в історії визвольних змагань.

Розуміючи це, керівництво українським рухом 2 грудня визнало за можливе згодитись на визнання Збруча лінією українсько-польського кордону. Після тривалих і важких переговорів у ніч на 22 квітня 1920 р. міністри закордонних справ А.Лівицький і Я.Домбський підписали українсько-польську політичну угоду. За нею Польща визнавала незалежну УНР. Кордон між обома державами встановлювався по річках Збруч і Горинь, тобто по лінії фактичного контролю території польськими військами. Це означало, що до Польщі відходили Східна Галичина, всі західні повіти Волині й кілька повітів Поділля.

24 квітня політична угода була доповнена військовою конвенцією. Польща зобов'язувалася надати Директорії УНР військову допомогу. Спільний наступ на контрольовану радянськими військами Україну мав розпочатися під загальним польським командуванням. Передбачався контроль польських військових над українськими залізницями на весь період воєнної кампанії. Уряд УНР зобов'язувався забезпечувати польські війська продовольством і гужовим транспортом, а в разі невиконання цієї умови польська армія мала право провадити реквізиції у місцевого населення.

Укладені в квітні 1920 р. угоди дістали узагальнюючу назву Варшавського договору. В українському і польському суспільствах він викликав неоднозначну реакцію. Проти договору виступила більшість українських політичних партій. Прем'єр-міністр уряду УНР І.Мазепа на знак протесту подав у відставку. Польські націонал-демократи, яким належала більшість у сеймі, також не схвалювали договір, вважаючи українців союзниками Німеччини. Польські соціалісти не схвалювали війну з Росією, яка ставала неминучою після укладення Варшавського договору. Вони відстоювали мирні переговори з Москвою.

Тим часом після розгрому денікінських армій більшовики під акомпанемент заспокійливих заяв про необхідність радянсько-польських мирних переговорів почали стягувати на польський фронт найбільш боєздатні з'єднання. Більшовицьке керівництво розглядало можливість здійснення силами 5-мільйонної Червоної армії "світової революції". Польща цікавила вождів як плацдарм для вторгнення в Німеччину. Водночас кремлівські вожді прагнули спровокувати Ю.Пілсудського на перший удар. 28 лютого 1920 р. політбюро ЦК РКП(б) прийняло спеціальну постанову про розгортання пропагандистської роботи, основна мета якої формулювалася так: "Щоб війну з Польщею, що може виникнути, правильно зрозуміли російські й польські маси - як напад імперіалістичної Польщі на догоду Антанті на Радянську Росію, яка бажає миру".

Ю.Пілсудський справді вдарив першим, не чекаючи, коли буде цілком відмобілізована радянська армія вторгнення. 25 квітня 1920 р. польські війська, підсилені двома дивізіями Армії УНР, розпочали наступ. Трьом галицьким бригадам, що перейшли на бік С.Петлюри, не дозволили воювати з радянськими військами. Вони були роззброєні й інтерновані. Військова конвенція не була повністю реалізована, С.Петлюра не одержав можливості формувати нові дивізії, як це було передбачено. 7 травня 1920 р. поляки захопили Київ.

Червона армія перейшла в контрнаступ наприкінці травня. На початку липня вона вийшла на лінію Збруча. Спроби польських військ закріпитися на Німані зазнали невдачі. Війська Західного фронту під командуванням М .Тухачевського почали просуватися на Варшаву, а Південно-Західного фронту під командуванням О.Єгорова - на Львів. Галичину більшовики розглядали насамперед як зручний коридор для походу в Європу. Разом з тим свою присутність там вони маскували пропагандистською риторикою про намір знишити ярмо ненависних панів та капіталістів і допомогти робітникам і селянам Галичини утворити свою власну робітничо-селянську владу.

Ця влада творилася за випробуваним уже в Україні сценарієм. Ще до переходу Збруча за вказівкою Москви був створений Голревком, на чолі якого поставили В.Затонського, а до складу ввели членів Комуністичної партії Східної Галичини. Голревком 1 серпня проголосив у Тернополі створення Галицької Соціалістичної Радянської республіки. Проте її історія виявилася дуже короткою. Республіка зникла, як тільки червоні залишили Галичину.

Успішний наступ червоних спровокував у Варшаві урядову кризу. Новий уряд звернувся до керівників Антанти із закликом врятувати Польщу. Останні обіцяли допомогу за умови визнання Польщею східного кордону, визначеного Декларацією від 8 грудня 1919 р. Коли польський уряд погодився на ці умови, міністр закордонних справ Великої Британії Дж.Керзон звернувся 11 липня до радянського уряду з нотою. В ній пропонувалося зупинити Червону армію за 50 км на схід від лінії східного кордону, визначеного в грудні 1919 р. Після цієї ноти лінія, визначена в Декларації Верховної ради союзних і об'єднаних держав від 8 грудня 1919 р., набула власне ім'я: лінія Керзона.

Ігноруючи ноту лорда Керзона, Ленін дав директиву "шаленого посилення наступу". Одночасно він почав розробляти план радянізації Польщі. У момент найвищого воєнного успіху, коли Польща перебувала на крок від загибелі, Кремль розкритикував лінію Керзона і висловив готовність, цілком ігноруючи інтереси "братніх" Білорусі та України, встановити кордон по лінії розташування військ Пілсудського. За планами Кремля, загинути мала "панська" Польща, а замість неї планувалося утворити маріонеткову "робітничо-селянську" польську державність. Лінія Пілсудського, а разом з нею - національні інтереси України та Білорусі були подаровані не "панській" Польщі, а "дійсним представникам польського народу".

Проте польський народ не реагував на аванси Кремля. Загроза втрати щойно здобутої державності згуртувала навколо польського керівництва найширші верстви суспільства. Франція надала швидку допомогу зброєю і боєприпасами, до Варшави прибув прославлений французький генерал М.Вейган, якому було доручено розробити план контрнаступу. 13 серпня радянські війська оволоділи останнім населеним пунктом за 23 кілометри від Варшави. Після створення шестикратної переваги в силі на напрямі головного удару польське командування 14 серпня розпочало контрнаступ. Через десяток днів радянські війська вже опинилися за Бугом, у районі Брест-Литовська і Гродно. В останній декаді вересня фронт знову підійшов до Бердичева і Житомира. Уряди РСФРР та УСРР змушені були дати згоду на встановлення такого кордону, при якому Західна Україна і Західна Білорусь залишалися в кордонах Польщі На цих умовах в жовтні 1920 р. було підписано перемир'я, а в березні 1921 р. - Ризький мирний договір.

Після Варшавської битви українська армія взяла участь у контрнаступі, який розгорнувся на широкому фронті. У вересні Армія УНР оволоділа територією між Дністром і Збручем. Під контролем польських та українських військ опинилися Тернопіль, Проскурів, Кам'янець-Подільський. 17 жовтня в пресі з'явилося повідомлення про чергову зміну українського уряду. На цей раз його очолив АЛівицький. Після підписання в Ризі попереднього договору про перемир'я між Річчю Посполитою та РСФРР Армія УНР фактично залишилась один на один проти Червоної армії. В листопаді вона намагалася ще чинити опір більш чисельному ворогові, але 21 листопада відступила за Збруч, де була інтернована поляками. Остання надія С.Петлюри на союз з Польщею не виправдалась. Як вважають сучасні історики, українсько-польський союз з багатьох причин від самого початку був приречений на невдачу, проте дав змогу ще на рік продовжити історію УНР.