Історія України - Литвин В.М. - Західноукраїнська Народна Республіка

Перша світова війна з особливою наполегливістю поставила на порядок денний національне питання. Гасла свободи народів та права на самовизначення використовували обидві сторони. 5 січня 1918 р. президент США В.Вільсон у щорічному посланні до Конгресу виголосив програму мирного врегулювання ситуації в Європі після закінчення війни, в якій якраз і йшлося про право націй на самовизначення. Це право мало бути застосоване насамперед до імперії Габсбургів - Австро-Угорщини.

1 жовтня 1918 p., коли у Відні почалася осіння сесія імперського парламенту, його депутати стали висловлюватися за укладення негайного миру з Антантою. Це питання було тісно пов'язане з існуванням імперії в тій або іншій формі. 7 жовтня 1918 р. польська Регентська рада видала Маніфест до польського народу, в якому проголосила утворення незалежної Польської держави на всіх населених поляками землях. Оголошувалося про створення між партійного уряду і підготовку до виборів у Законодавчий сейм.

Поява польського уряду підштовхнула до активних дій українців. З ініціативи Української парламентарної репрезентації і Народного комітету націонал-демократів члени обох палат імперського парламенту від Галичини й Буковини 10 жовтня провели спільне засідання. Є.Левинький від імені парламентарної репрезентації запропонував скликати національну конституанту і реалізувати право національно-державного самовизначення. Тим часом 16 жовтня було опубліковано імператорський маніфест, за яким Австро-Угорщина мала стати федеративною державою. Маніфест санкціонував утворення національних рад, які повинні були виступати виразниками народної волі перед центральним урядом. Отже, здійснювана українцями підготовка до скликання конституанти набула правової основи.

18 жовтня в Народному домі у Львові відбулися збори представників від українських земель Австро-Угорщини. В них взяли участь 69 осіб, серед яких 26 послів до імперського парламенту від Галичини й Буковини, два члени імперської палати панів, 21 посол від буковинського і галицького сеймів, представники від політичних партій Галичини (Української національно-демократичної, Української соціал-демократичної партії Галичини і Буковини, Християнсько-соціальної та ін.). Були представлені найбільш відомі люди краю - митрополит А.Шептицький, єпископ Г.Хомишин, віце-президент австрійського парламенту Ю.Романчук, голова Української парламентарної репрезентації Є.Петрушевич, голова Народного комітету УНДП К.Левицький, письменник В.Стефаник, голова УНДП Буковини М.Василько та ін.

Представники від закарпатських українців не змогли прибути у Львів і повідомили листом, що Угорська Україна солідаризується з Галичиною і бажає увійти до складу Української держави.

Збори конституювалися як Українська національна рада (УНРада) і проголосили себе повноважними висловити волю українського народу на самовизначення й утворення національної держави. В У Н Раді переважали націонал-демократи, що наперед визначало помірковано-центристський характер західноукраїнського парламентаризму. Це докорінно відрізняло його від східноукраїнського парламентаризму - забарвленого в соціалістичні кольори.

Головою УНРади оголошувався голова Української парламентарної репрезентації Є.Петрушевич. УНРада ухвалила "Прокламацію" з оголошенням всієї української території Австро-Угорщини національною державою.

Тим часом імперія Габсбургів розпадалася. 19 жовтня Чеська національна рада проголосила незалежність Чехословацької області. 21 жовтня німецькі національні збори висловилися за створення самостійної Австро-Німецької держави. 19 жовтня УНРада вирішила створити делегації з послів австрійського парламенту, крайових сеймів та по одному представникові від політичних партій: у Відні на чолі з Є.Петрушевичем, у Львові-з К.Левицьким і в Чернівцях - з О.Поповичем. Вони повинні були перебрати владу в австрійських чиновників.

Коли стало відомо, що Польська ліквідаційна комісія збирається перебрати владу у Львові 1 листопада, львівська делегація вирішила не чекати ні загальних зборів УНРади (призначених на 3 листопада), ні державного акта з Відня про передачу влади. Призначений на голову Військового генерального комісаріату сотник Д.Вітовський запевнив у готовності військ до збройного повстання і захоплення влади. 31 жовтня в другій полови пі дня Д.Вітовський і отаман січових стрільців С.Горук розіслали накази до окружних військових команд захопити владу не пізніше ночі.

У Львові в розпорядженні Генеральної команди перебувало тільки 1410 стрільців і 60 старшин. Щоб оволодіти 200-тисячним містом з переважно польським населенням, цього було замало. Невідомо було також, як поведе себе австро-угорський гарнізон. О 4-й год. ранку 1 листопада українські збройні сили почали виступ. За годину вони роззброїли поліцію, інтернували вищих осіб цивільної та військової влади й захопили всі життєві центри міста. На вежі ратуші замайорів синьо-жовтий прапор. Не втративши жодного стрільця, Генеральна команда поставила місто під свій контроль. Австрійські та угорські військові підрозділи оголосили про нейтралітет. Загалом в усіх районах Східної Галичини перехід влади відбувався без збройних сутичок і жертв. Австрійські й угорські гарнізони роззброювалися, не чинячи опору. УНР встановила контроль над територією до кінця дня 2 листопада.

Інакше склалася ситуація на західному пограниччі. 1 листопада польські війська придушили виступи українських частин у Ярославі, Любачеві, Новому Санчі. У Перемишлі бойові дії між українськими і польськими військами тривали до 12 листопада, потім українці залишили місто. На Лемківщині - території між Сяном і Попрадом, виникли дві республіки. Центром першої стало с. Вислок Великий Сяноцького повіту, а другої - села Фльоринці та Гладишів. Вислоцька республіка тяжіла до Львова, а Фльоринська (Західйолемківська) домагалася прилучення до Росії.

Виконавча делегація УН Ради в Чернівцях уконституювалась 29 жовтня 1918 р. Ще раніше, 25 жовтня, в місті утворився Український крайовий комітет, який очолив О.Попович. Комітет організував 3 листопада у Чернівцях масове віче (до 10 тис. учасників), яке висловилося за приєднання Північної Буковини до Української Держави. Йшлося про територію чотирьох повітів з переважаючим українським поселенням, а також про українські частини Чернівецького та Серетського повітів, українські громади Сторожинецького, Радовецького і Кимполунзького повітів.

Утворена в Чернівцях Румунська національна рада заявила про неподільність краю і свій намір приєднати його до Румунії. Та Український комітет 6 листопада зміг домовитися з А.Ончулом, який очолював Румунську раду, про поділ Буковини за етнографічною ознакою. Проте передислокація січових стрільців із Буковини до Львова залишила край безборонним перед румунською агресією. 11 листопада війська сусідньої Румунії захопили Чернівці. За тиждень була окупована вся Буковина.

Тим часом 9 листопада УН Рада затвердила склад уряду - Тимчасового державного секретаріату. Головою урядової президії і державним секретарем фінансових справ став К.Левицький. Державним секретарем внутрішніх справ був призначений Л.Цегельський, закордонних - В.Панейко, судівництва - С.Голубович, військових справ - Д.Вітовський, земельних - С.Баран, продовольства - С.Федак. На цьому ж засіданні УНР після тривалої дискусії за пропозицією В.Охримовича було затверджено назву - Західноукраїнська держава і герб у вигляді золотого лева на синьому тлі.

13 листопада УНРада ухвалила "Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії". До обрання Установчих зборів законодавча влада перебувала в руках Української національної ради, а виконавча - Державного секретаріату. Визначення республіканського характеру Західноукраїнської держави змусило присутніх на цьому засіданні членів УН Р знову повернутися до проблеми назви. На пропозицію Михайла Лозинського була прийнята остаточна назва держави - Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Заключним етапом у формуванні органів влади став закон УНРади від 4 січня 1919 р. про Виділ Української ради. УНРада мала свого президента - Є.Петрушевича, однак повноваження останнього були вкрай обмежені. Виділ став своєрідним колективним президентом з максимально можливими повноваженнями: призначення на посаду і звільнення з посади членів уряду, право амністії і помилування, затвердження законів. До складу Виділу входило 10 осіб: президент ЗУНР Є.Петрушевич, чотири його заступники - Л.Бачинський, С.Вітик, О.Попович, А.Шмигельський, члени - А.Горбачсвський, Г.Дувіряк, М.Новаківський, Т.Окунев-ський, С.Юрик.

Після взяття під свій контроль Львова 1 листопада українці вважали справу остаточно виграною. Вони почали розходитися по домівках, і 3 листопада в місті залишилося тільки 648 бійців. Це була помилка, якою поспішили скористатись поляки. За рахунок рекрутування місцевого польського населення, переважно учнівської студентської молоді, вони швидко збільшили свої лави. У місті спалахнули вуличні бої, які з перемінним успіхом тривали майже впродовж місяця. В ніч на 22 листопада українські війська змушені були залишити центр Львова, вони отаборилися на його північних, східних і південних околицях. У кінці листопада 1918 р. українці відійшли на лінію Підбірці-Лисиничі-Винники-Чижки.

Втрата Львова змусила керівників ЗУНР насамперед взятися за організацію власної армії, основою для її формування став легіон Українських січових стрільців, поповнений новобранцями. 13 листопада 1918 р. УНРада видала закон про мобілізацію. Командних кадрів вищої кваліфікації в армії не вистачало. Тому доводилося брати на службу колишніх австрійських офіцерів, здебільшого галицьких німців, які добре себе показали під час бойових дій - підполковника А.Кравса, отаманів А.Бізанца, ВЛобковіца, А.Вольфа та ін. На службу в УГА було зараховано також талановитого штабного офіцера М.Какуріна, генерала О.Грекова, полковника Д.Канукова з колишньої російської армії. На початку грудня 1918 р. командування створюваною Українською галицькою армією обійняв надісланий з Великої України бойовий генерал М.Омелянович-Павленко. Начальником штабу було затверджено полковника російської армії Є.Мишківського. Саме він за короткий час створив цілком сучасну армію у складі трьох корпусів по чотири бригади в кожному. Бригада складалася з 3-5 куренів піхоти, технічних і допоміжних відділів. Курінь мав три стрілецькі і одну кулеметну сотні. Сотня складалася з трьох чот. До весни 1919 р. армія мала цілком сформований вигляд, а її склад досягнув 125 тис. бійців.

Спочатку бої між українськими та польськими формуваннями мали локальний і стихійний характер, тільки в 1-й пол. грудня 1918 р., коли бої набули значного масштабу, а сили обох сторін сконсолідувалися, утворився українсько-польський фронт. У лютому-березні 1919 р. УГА здійснила Вовчуківську наступальну операцію, кінцевим завданням якої було звільнення Львова та вихід на лінію р. Сян. Перший етап операції, який передбачав захоплення залізниці Перемишль-Львів, був успішно здійснений.

У цей час у Галичину прибула військова місія Антанти на чолі з генералом Бартелені для переговорів з українським урядом. На її вимогу наступ був зупинений. 25 лютого підписано перемир'я між українською та польською сторонами. Місія Антанти запропонувала встановити українсько-польський кордон по лінії, яку згодом назвали "лінією Бертелені". Українцям ця лінія здалася некоректною, проведеною в інтересах поляків, тому вони відхилили пропозиції місії Антанти і на початку березня воєнні дії відновилися. Сутички йшли з перемінним успіхом. Полякам вдалося зосередити проти виснажених місячними боями українських підрозділів групу генерала Александровича, завдяки чому Львів був розблокований, а Вовчуківська операція для УГА закінчилася невдало.

З квітня 1919 р. ініціатива у веденні війни поступово переходила на польський бік. Важливу роль у цьому переломі відіграла сформована з поляків у Франції на кошти Антанти 80-тисячна армія Ю.Галлера. В середині травня на фронті почалися кровопролитні бої, поляки наступали, а війська УГА змушені були відходити на схід, частина їх була інтернована чехословаками на Закарпатті. В цей час румунські війська почали захоплювати південно-східні повіти Покуття.

Після втрати Дрогобицького нафтового району УГА змушена була відступити на південний схід і в кінці травня опинилася в глухому куті, де Збруч впадав у Дністер. Крім польських, поряд знаходилися румунські та більшовицькі війська. В цей момент, очевидно, поляки повірили, що остаточно зламали опір УГА, бо перекинули на захід кілька дивізій армії Ю.Галлера. На якийсь час бої на фронті затихли, і це дало змогу українцям реорганізувати свою армію, яка отримала нового командуючого генерала О. Трекова. Той переконав уряд ЗУНР в можливості проведення наступальної операції, яка увійшла згодом до історії як Чортківська офензива.

Прорвавши польську лінію фронту біля Ягольниці, три галицькі корпуси розгорнули наступ на Чортків-Теребовлю-Тернопіль, Бугач-Бережани та Галич. Успішний наступ викликав хвилю підйому серед українського населення, до армії зголосилося до 90 тис. добровольців, але через нестачу озброєння до війська взяли лише шосту частину з них. Український наступ продовжувався три тижні. За цей час поляки перегрупували свої сили і 28 травня 1919 р. перейшли у контрнаступ. Перед тим 25 червня 1919 р. Вища рада Антанти дала Польщі дозвіл окупувати всю Східну Галичину й вивести свої війська на лінію Збруча. Виснажені в боях українські з'єднання почали відступ, який завершився в середині липня 1919 р. їх переходом на лівий берег Збруча, де УГА об'єдналась з Діючою армією УНР.

Разом з армією за Збруч перебрався провід ЗУНР. На той час у структурі органів державної влади ЗУНР відбулися симптоматичні зміни. Уряд - Державний секретаріат - рішенням Виділу УНРади було ліквідовано, виконавчу владу передано в руки президента Є.Петрушевича, якого оголосили диктатором. Від цього і так складні стосунки між Директорією і Є.Петрушевичем стали ще напруженішими. Коли Є.Петрушевич перебрався до Кам'янця-Подільського, де перебував уряд УНР, тут утворилось щось на зразок двовладдя. Обом українським урядам не вдалося узгодити свої інтереси. Так продовжувалося до листопада 1919 р., коли Є.Петрушевич і його найближче оточення виїхали до Відня, де намагались апелювати до світової громадськості та до Антанти у справі Східної Галичини. Екзильний уряд ЗУНР припинив свою діяльність 15 березня 1923 р., після того як Рада держав Антанти визнала фактичний східний кордон Польщі. Це означало, що Східна Галичина остаточно закріплювалась за Польщею, хоча постанова Антанти й передбачала автономію галицьких земель. Отже, і на західних українських землях спроба вибудувати і відстояти національну державність зазнала невдачі.