Історія України - Литвин В.М. - Генеральна лінія на "соціалістичну індустріалізацію"

Модернізація радянської економіки мусила здійснюватися, за Сталіним, не на ринкових засадах, а шляхом включення колосального селянського сектору економіки в державний сектор. Колективізоване сільське господарство повинно було дати необхідні ресурси для капітального будівництва у промисловості. Відрив від ринку відкривав шлях до волюнтаризму у плануванні, який створював диспропорції в господарському житті й загрожував господарською катастрофою небачених масштабів.

Держплан СРСР під керівництвом Г.Кржижановського не відразу упорався з розробкою плану першої п'ятирічки. У жовтні 1928 р., коли почався перший рік п'ятирічки (1928/29 р.), країна ще не мала плану. План у двох варіантах (відправному та оптимальному) був поданий на розгляд і затвердження XVI партконференції. У квітні 1929 р. конференція схвалила оптимальний варіант плану, а через місяць V Всесоюзний з'їзд рал перетворив його на закон.

На XVI партконференції Кржижановський відзначив, що середньорічний темп зростання промислової продукції збільшується до 22 %. Він визнав, що план дуже напружений за фінансовими і матеріальними показниками, а тому дальше форсування темпів індустріалізації просто неможливе. Проте через кілька місяців, в липні-серпні 1929 р ЦК ВКП(б) прийняв поправки до плану щодо прискорення темпів розвитку чорної та кольорової металургії, деяких галузей машинобудування, хімічної промисловості. В масштабі всієї п'ятирічки це були додаткові сотні мільйонів рублів. Це теж не стало межею в темпах планування. У статті "Рік великого перелому" Сталін ставив перед промисловістю вимогу: забезпечити приріст продукції на 1929/30 р. в 32 %, у тому числі по важкій промисловості - на 46. На XVI з'їзді ВКП(б) у червні-липні 1930 р. Сталін запропонував виконати п'ятирічку по ряду галузей за 2,5-3 роки. Грудневий (1930 р.) об'єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) затвердив за його пропозицією на 1931 р. темп промислового приросту в 45 %. Нарешті XVII конференція ВКП(б) в січ-ні-лютому 1932 р. визначила на цей рік 36 % промислового приросту порівняно з минулим роком.

Отже, за сумою щорічних планів другого, третього і четвертого років п'ятирічки директивний темп промислового приросту в середньому на рік піднявся до 38 %. Таких темпів у нормальному процесі розширеного відтворення (а не у відбудовному процесі, наприклад) ніхто в світі не досягав. Проте не можна стверджувати, що цього досяг Радянський Союз. Плани зростання промисловості не виконувалися ні в першій (1929-1932), ні в другій (1933-1937) п'ятирічках. Однак капіталовкладення в основні виробничі фонди безперебійно (за винятком 1933 р.) надходили в українську промисловість із розрахунком на те, що остання забезпечить їх продуктивне освоєння. Пропагандисти компартійних комітетів запевняли робітничий клас, що труднощі індустріалізації є тимчасовими і після успішного виконання першої п'ятирічки промисловість почне давати віддачу. Безсумнівно, що промисловість почала давати віддачу в тому розумінні, що побудовані підприємства стали працювати. Але серед них було не багато підприємств групи "Б", котрі виробляли товари широкого споживання. Дев'ять десятих і більше всього обсягу капіталовкладень поглинули в ці роки підприємства групи "А" (виробництва засобів виробництва). За такої структури капіталовкладень промисловість навіть теоретично не могла відіграти істотну роль у підвищенні матеріального добробуту народу.

Цілком свідоме створення явища, названого "кризою непу", призвело до інфляції, яка знецінювала заробітну плату. З метою зменшити знецінення була запроваджена карткова система постачання. Протягом 1929 р. картки на хліб з'явилися в усіх містах СРСР. Поступово карткова система постачання поширилася на основні види продовольства. У 1931 р. серією постанов ЦК ВКП(б), РНК СРСР, РПО і Наркомату постачання СРСР була створена централізована система реалізації продовольчих товарів. До першої групи постачання в Україні належали підземні робітники Донбасу і Криворіжжя, робітники гарячих цехів і особливо важкої фізичної праці; друга група охоплювала всіх інших робітників промисловості і будівництва; до третьої групи були віднесені робітники всіх інших галузей народного господарства; четверта, п'ята і шоста групи складалися зі службовців, утриманців робітників і утриманців службовців. "Лишенцы" змушені були купувати продовольство і товари широкого вжитку на вільному ринку, який постійно скорочувався в своїх масштабах, або в державній комерційній торгівлі за підвищеними цінами.

У другій п'ятирічці темпи капітального будівництва були істотно скорочені. Це дало можливість пом'якшити народногосподарські диспропорції і припинити галопуючу інфляцію. У січні 1935 р. було скасовано картки на хліб, а у жовтні цього ж року - на всі інші продовольчі товари. З 1936 р. припинився відпуск за нормованими цінами всіх товарів широкого споживання.

В основі ідеологічної роботи з населенням завжди перебували питання виробництва. Централізуючи управління виробництвом, господарі Кремля розуміли, що простежити за кожним підприємством неможливо. Сама природа побудованої ними командної економіки вимагала якнайширшої участі трудових колективів у розв'язанні виробничих питань. Найголовнішою проблемою було забезпечення високої продуктивності праці. Домогтися цього засобами матеріального стимулювання в умовах карткової системи постачання виявилося справою недосяжною. Тому робота партійних комітетів у масах була спрямована на використання моральних стимулів до праці. У політичному звіті ЦК XVI з'їздові ВКП(б) Сталін ставив перед партією завдання перетворити "працю з ганебного і важкого тягаря, яким вона вважалася раніше, в справу честі, в справу слави, в справу доблесті і геройства".

Перші ударні бригади в Україні виникли у 1926 р., коли в пресі почала пропагуватися генеральна лінія ВКП(б) на соціалістичну індустріалізацію. Зокрема, дві бригади виникли в будівельному цеху Сталінського металургійного заводу, одна - на шахті № 8 "Чулковка" Будьоннівського рудоуправління. На весь Донбас прославилася ударна бригада з 12 вибійників на чолі з І.Кураковим, яка почала працювати з квітня 1927 р. на шахті "Червоний Жовтень" Макіївського рудоуправління.

Починаючи з 1929 р. "великий стрибок" у промисловості, керівники країни прийняли рішення перетворити ці окремі зразки ударної праці на виробництві в широкий рух. 20 січня газета "Правда" опублікувала написану В.Леніним у 1918 р. статтю "Як організувати змагання?". Компартійні, комсомольські та профспілкові організації почали широку кампанію з організації змагання. У квітні 1929 р. XVI партконференція прийняла звернення "До всіх робітників і трудящих селян Радянського Союзу" про розгортання змагання за виконання плану першої п'ятирічки. До травня 1929 р. змагання розгорталося як ініціативний рух громадських організацій, в основному - комсомолу. 9 травня цього ж року була опублікована постанова ЦК ВКП(б) "Про соціалістичне змагання фабрик і заводів", яка інституціоналізувала це нове для радянської дійсності явище. У постанові підкреслювалося, що змагання є не епізодичною кампанією, а постійним методом роботи.

У другій п'ятирічці виникла якісно інша форма "соціалістичного змагання" - стаханівський рух. Це було змагання, що будувалося не тільки на моральних, а й на матеріальних стимулах до праці. Під час існування карткової системи величина зарплати у стимулюванні праці не відігравала істотної ролі. Адже робітники і службовці могли "отоварити" тільки частину зарплати. З переходом до вільного продажу товарів гроші знову ставали стимулюючим засобом. Тому треба було організувати таке змагання, яке давало робітникам шанс збільшити заробітну плату.

Вибійник шахти " Центральна-Ірміне" Олексій Стаханов у ніч на 31 серпня 1935 р. встановив світовий рекорд видобутку вугілля відбійним молотком. За шість годин зміни він нарубав 102 т вугілля, тобто в 14,5 раза більше норми. Секрет цього рекорду полягав не тільки у безсумнівній майстерності робітника, але й у новій організації виробничого процесу. Раніше вибійник сам кріпив лаву, витрачаючи на це багато часу. Тепер же за Стахановим пішли одразу два кріпильники. Вони час від часу змінювалися, так що історія не зберегла всіх співавторів прославленого рекорду. З урахуванням кріпильників справжнє перевищення норми було п'ятиразовим.

Коли газети сповістили про досягнення О.Стаханова, в Донбасі почалося змагання вибійників, які працювали за стаханівським методом. Кілька робітників перекрили рекорд Стаханова. Однак 8 вересня Стаханов встановив новий рекорд - 175 т вугілля за зміну. Ще через десять днів він підняв планку рекорду до 227 т. За видобуток платили згідно з діючими розцінками, і шахтарі тепер могли за один день заробити місячну зарплату. Абсолютний рекорд на відбійному молотку встановив ударник шахти "Кочегарка" Микита Ізотов, котрий 1 лютого 1936 р. за зміну нарубав за допомогою 12 кріпильників 607 т вугілля - цілий залізничний ешелон.

У 1933 р. Наркомпраці СРСР здійснив суцільний перегляд норм виробітку і розцінок. Проте він мало що дав. Норми залишалися в основному дослідно-статистичними, тобто залежали від виробітку основної маси робітників. Стаханівський рух підняв планку продуктивності праці, і тепер навіть дослідно-статистичні норми (а тим більше - технічно обґрунтовані) давали можливість підвищити продуктивність праці. За рішенням грудневого (1935 р.) пленуму ЦК ВКП(б) було проведено повторний перегляд норм і розцінок на основі стаханівської практики. У кам'яновугільній промисловості переглянули 33 339 норм: без змін залишили 4,3 %, підвищили на одну п'яту - 16 %, підвищили більше ніж наполовину - 2,8 %. У машинобудівній промисловості і в металообробці було переглянуто 235 тис. норм. З них підвищили на одну п'яту чверть усіх норм, наполовину - третину норм, залишили без змін - 7 % норм.

Нові норми були освоєні впродовж другої половини 1936 p., що привело до істотного зниження собівартості продукції. У 1937 р. для робітників на відрядній і прогресивно-відрядній праці знову була встановлена гранична межа заробітків. Стаханівський рух різко пішов на спад, але свою роль він уже виконав.

У січні-лютому 1931 р. ЦК ВКП(б) зібрав у Москві Всесоюзну конференцію працівників соціалістичної промисловості. Конференція висунула гасло "Техніка в період реконструкції вирішує все!". Й.Сталін, який виступив на ній, заявив: "Ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть". Ці слова пояснюють парадоксальну ситуацію, яка складалася в радянській промисловості. Споруджувані підприємства оснащувалися новітньою технікою, яку купували за кордоном. Але продукція на них вироблялася надзвичайно низької якості, постійно траплялися аварії, унікальне устаткування ламалося. На новобудовах не вистачало кваліфікованої робочої сили. Робітники, які прибували на виробництво з села, не проходили навчання і стажування у відповідних закладах. їх негайно ставили до верстатів, тому що після введення підприємств у дію випуск продукції одразу починали планувати. Такий підхід - навчання в процесі виробництва - давав виграш у часі, але призводив до численних поломок устаткування. Сподіватися на те, що робітники працюватимуть акуратніше через страх перед звинуваченням у шкідництві, не доводилося.

30 червня 1932 р. вийшла постанова РПО "Про обов'язкове навчання робітників, що обслуговують складні агрегати, установки або механізми". Постановою передбачалося, що надалі до роботи на складних агрегатах, установках і механізмах допускатимуться тільки робітники, які склали обов'язковий технічний мінімум. Масштаби технічного навчання у великій промисловості України швидко зростали. Наприкінці другої п'ятирічки 2/3 робітників закінчили технічне навчання або вчилися.

Сталінська "революція зверху" змінила обличчя країни. Максимально можлива і навіть неможлива частина ресурсів була обернена на капітальне будівництво, головним чином - у промисловості, передусім - на об'єкти важкої індустрії. В Радянському Союзі були створені заново або реконструйовані до невпізнанності сотні промислових підприємств. Незважаючи на своє прикордонне становище, Україна здобула вагому частку цієї індустріальної бази. За обсягом капіталовкладень перше місце в Україні зайняла металургійна промисловість. Виплавка чавуну збільшилася в УРСР за десять років у 3,9 раза, сталі - у 3,6, виробництво прокату - в 3,2 раза. За виплавкою чавуну Україна посіла друге місце в Європі після Німеччини, а сталі - третє місце після Німеччини і Великої Британії. Хімічна промисловість України була створена майже заново. Одним із найбільших у цій галузі підприємств став Рубіжанський комбінат з виробництва анілінових барвників. Його будівництво розпочалося ще в роки першої світової війни, але до першої п'ятирічки тут вироблялися тільки деякі напівпродукти. Були споруджені Горлівський і Дніпродзержинський азотно-тукові комбінати, які виробляли азотні добрива за новітньою технологією - із синтетичного аміаку, одержуваного з водню коксового газу і азоту повітря. Двічі розпочиналося будівництво Північнодонецького комбінату (в 1933 і в 1938 рр.), але через нестачу капіталовкладень припинялося. По суті, "велику хімію" у довоєнні часи не вдалося створити ні в Україні, ні в Радянському Союзі в цілому.

У кам'яновугільній промисловості України у першій п'ятирічці стало до ладу 53 шахти, в другій - 40. Завдяки цьому у першій п'ятирічці було забезпечено приріст вуглевидобутку в обсязі 14,5 млн т, а в другій - 29,6 млн т. Проте питома вага шахт українського Донбасу в загальносоюзному видобутку вугілля істотно скоротилася: з 78 % у 1913 р. до 54 % у 1937 р.