Історія України - Литвин В.М. - Радянізація Західної України

До Радянського Союзу відійшла територія загальною площею до 200 тис. кв. км з населенням до 13 млн осіб, в тому числі близько 5 млн поляків і понад 1 млн євреїв. На приєднаних землях створювалися революційні комітети, які призначалися силовими структурами СРСР. Вони організовували тимчасові управління в центрах воєводств та повітів. Тимчасові управління, в свою чергу, утворювали селянські комітети. Львівське тимчасове управління звернулося до населення із закликом організувати вибори до Українських Народних Зборів. Диктаторський політичний режим у регіоні був представлений компартійними комітетами й органами державної безпеки. На відміну від представницьких органів влади він створювався без зайвої гласності, швидко, але непомітно.

22 жовтня 1939 р. відбулися вибори у Народні Збори. Вони здійснювалися за демократичною формулою, з таємним голосуванням, але зовсім не були вільними. Кожна кандидатура, яка підлягала обранню, ретельно вивчалася в компартійних комітетах і органах державної безпеки. Кількість депутатів, які походили зі східних областей України і прийшли з Червоною армією, була порівняно незначною. Всі вони були функціонерами, котрі одержали постійну роботу в новостворених владних структурах.

Народні збори Західної України, які відкрилися у Львові 26 жовтня 1939 р., прийняли Декларацію про державну владу - проголошувалися радянська влада, входження краю до складу УРСР, конфіскація поміщицьких земель, націоналізація всіх банків і великої промисловості.

Радянізація Західної України за період від вересня 1939 р. до червня 1941 р. мала дві сторони. Одна з них пов'язана з великими зусиллями влади закріпити у суспільній свідомості легенду про "золотий вересень". Здійснювалися масштабні заходи щодо ліквідації безробіття і підвищення життєвого рівня населення. Негайно задовольнялися заявки підприємств на устаткування та сировину. Майже півмільйона безземельних і малоземельних селян одержали у користування понад мільйон гектарів поміщицької землі. Були створені 182 машинно-тракторні станції, які взяли на себе обробіток селянських земельних наділів. Техніку і кадри для МТС надали прикріплені до кожної області Західної України східні області УРСР у порядку шефської допомоги.

Проте була й інша, тіньова, сторона радянізації. В радянських таборах опинилося понад 240 тис. військовослужбовців польської армії. На початку жовтня 1939 р. рядові і унтер-офіцери, які проживали на території приєднаних до СРСР земель, були відправлені додому, а уродженці земель, які перейшли до Німеччини, передані німецьким властям. Близько 25 тис. осіб рядового і молодшого командного складу були затримані в Рівненському таборі і в таборах Наркомчормету для будівництва шосе стратегічного призначення і праці на шахтах Криворіжжя та Донбасу. 14 700 польських офіцерів, поліцейських, жандармів і чиновників були розмішені в Козельському, Старобільському і Осташківському таборах.

На початку і940 р. перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов запропонував зміцнити кордон у західних областях УРСР і БРСР шляхом очищення від місцевих жителів 800-метрової прикордонної смуги. Населення, яке проживало вздовж кордону, підлягало депортації в Казахстан, а "найбільш злісних" в кількості 11 тис. осіб ув'язнили в місцевих тюрмах. В кінці лютого 1940 р. керівник НКВС СРСР Л.Берія надіслав у політбюро ЦК ВКП(б) доповідну записку "Про колишніх офіцерів польської армії, які утримуються в таборах для військовополонених". В ній повідомлялося, що в таборах утримуються 14 736 колишніх офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, жандармів, тюремщиків і розвідників, за національністю на 97 % - поляків, у тому числі 295 генералів, полковників і підполковників. У тюрмах західних областей України і Білорусії знаходилися 18 632 заарештовані, з них - 10 685 поляків. Виходячи з того, що всі вони були "закоренілими, невиправними ворогами Радянської влади", Берія ставив питання про їх ліквідацію.

Записка обговорювалася на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) 5 березня 1940 р. Політбюро ЦК прийняло рішення розглянути в особливому порядку (без виклику заарештованих і без висування звинувачення) справи 14 700 офіцерів та інших осіб, які перебували у таборах, і 11 000 осіб польської національності - "членів різних контрреволюційних, шпигунських і диверсійних організацій", що перебували у тюрмах, із застосуванням до них вищої міри покарання - розстрілу. Розстріли польських військовополонених почалися з 1 квітня і закінчилися у травні 1940 р. Всього з Козел ьського, Старобільського і Осташківського таборів було відправлено на розстріл 14 552 полонених польських військовослужбовців.

Катинська трагедія відбувалася паралельно з депортаціями потенціально небезпечних для радянського режиму людей. Рішення про депортацію осадників і членів їх сімей політбюро ЦК прийняло 5 грудня 1939 р. У районах Крайньої Півночі і Сибіру створювалися спецпоселення для 21 тис. сімей осадників, у кожному передбачалося поселити по 100-500 сімей.

Перша депортація була проведена 10 лютого 1940 р. і охопила 139 590 осіб, переважно сім'ї осадників і сторожової охорони лісів. Другий етап депортації був проведений 13 квітня 1941 р. Останній етап депортації припав на червень 1941 р. Виселялися 25 682 сім'ї (76 382 осіб), переважно вихідці з центральних польських воєводств.

"Золотий вересень" дуже швидко потьмянів. Ілюзії, якими сповнювалося населення Західної України у зв'язку з "визвольним походом" Червоної армії, розвіялися. Незважаючи на те, що арешти і депортації торкнулися переважно поляків, які перебували на державній службі, а також поміщиків та осадників, усе населення гостро відчуло ту несвободу, яку ніс із собою радянський політичний режим.