Історія України - Литвин В.М. - Відродження церковно-релігійного життя

Національне відродження розгорталося і в релігійному житті. Тут воно проявлялося у зростанні впливу Церкви на повсякденне життя, у відновленні діяльності переслідуваних раніше конфесій. В середині 80-х рр. майже всі церковні громади, які існували легально, належали до Російської Православної Церкви. Комуністична партія майже завжди переслідувала РПЦ як най впливовішу, а отже, і най небезпечнішу конфесію. Проте вона давала можливість РПЦ існувати легально, хоч під гласним (з боку рад у справах релігії при урядах союзних республік) і негласним (з боку органів державної безпеки) контролем. Після заборони у 1946 р. Греко-Католицької Церкви всі існуючі в Україні громади перейшли добровільно або примусово до РПЦ. РПЦ цінувалася владою як один з важливих чинників русифікації українського населення.

Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) нібито не існувала, але держава її не могла знищити. Церква була "катакомбною". Звернення Папи Римського із закликом засудити злочин, вчинений у 1946 р. щодо УКЦ (як тоді в СРСР офіційно називалася УГКЦ), Горбачов зустрів дуже нервово - після звернення проблема з греко-католиками набула міжнародного виміру. Спираючись вже не тільки на підтримку власних віруючих, але й на міжнародну громадськість, Українська греко-католицька церква почала кампанію за легалізацію. Був утворений Комітет захисту УГКЦ. Тим часом компартійно-радянський апарат зробив спробу використати у боротьбі з уніатами (які ним практично ототожнювалися з бандерівцями) ресурси РПЦ. У Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській і Закарпатській областях РП Ц мала більше 3 тис. приходів, що становило половину православних громад українського екзархату і майже третину їх загальносоюзної кількості. Після зустрічі Патріарха Пімена з М.Горбачовим у квітні 1988 р. було розукрупнено Львівсько-Тернопільську єпархію РПЦ, у Чернівецькій, Івано-Франківській, Львівській та Тернопільській областях зареєстровано понад 1100 нових православних громад. Збільшився випуск церковної літератури, у тому числі українською мовою. Помітно посилилися публічні виступи проти уніатів з боку православних церковних діячів. Було збільшено набір до Одеської духовної семінарії з метою створення кадрів священиків, здатних працювати у західних областях, тобто спілкуватися з населенням на його мові. РПЦ дістала державну допомогу для збільшення обсягу і тиражу журналу "Православний вісник".

Те, що держава стала на сторону РПЦ в конфлікті останньої з УГКЦ, тільки загострило ситуацію. З початку 1989 р. проблема УГКЦ опинилася в епіцентрі уваги світової громадськості. Проблема порушення релігійних свобод в СРСР обговорювалася в Комісії з прав людини ООН у Женеві (лютий-березень 1989 р.), на Конференції з людського виміру НБСЄ (Париж, травень-червень 1989 р.). Підчас Першого з'їзду народних депутатів СРСР 14 сенаторів США направили листа М.Горбачову, в якому фігурувала тема переслідування в СРСР релігійних діячів.

Громадська думка в СРСР, яка раніше навіть не була знайома з проблемою, почала підтримувати легалізацію УГКЦ. До цього ж схилялися деякі структури компартійно-радянського апарату, пов'язані із зовнішнім світом. У травні 1989 р. шестеро єпископів і священиків УГКЦ розпочали голодування в центрі Москви на знак протесту проти небажання влади розмовляти з ними. Голодування мало ланцюговий характер і тривало до листопада. Одночасно відбувалися багатотисячні мітинги і демонстрації.

Голова греко-католиків кардинал М.Любачівський звернувся до пастви із закликом здійснити акцію на захист релігійної свободи. На цей заклик відгукнулося близько 150 тис. віруючих, які взяли участь у церковних службах по всій Західній Україні.

Напередодні зустрічі М.Горбачова і Папи Римського у Натикані 28 листопада 1989 р. Рада у справах релігій при Раді міністрів УРСР опублікувала заяву, у якій вказувалося: греко-католики східного обряду можуть утворювати свої релігійні громади і реєструвати їх в установленому порядку. 23 січня 1990 р. в Преображенській церкві у Львові відбувся Собор УГКЦ, що був офіційно проголошений "актом легалізації". Собор заявив про не-канонічність Львівського собору 1946 р. і висунув вимогу про повернення майна. В Раду у справах релігій надійшло 435 заяв на реєстрацію греко-католицьких громад. Навесні 1990 р. УГКЦ одержала свою головну святиню - собор св. Юра. У березні 1991 р. з еміграції повернувся кардинал Мирослав Любачівський.

Успішна боротьба УГКЦ за легалізацію надихнула ще одну знищену радянською владою релігійну структуру, яка раніше існувала в республіці, - Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ). В лютому 1989 р. утворився ініціативний комітет, який звернувся до президії Верховної Ради СРСР, президії Верховної Ради УРСР і міжнародної християнської громадськості з відповідною вимогою. Глава УАПЦ в США митрополит Мстислав підтримав комітет. У серпні священик і віруючі церкви святих Петра і Павла у Львові відмовилися від підпорядкування РПЦ і стали першою автокефальною громадою в Україні. У вересні митрополит Мстислав видав архіпастирське послання, у якому призначив члена ініціативного комітету, протоієрея Богдана Михайлечка своїм духовним відпоручником і адміністратором в Україні. Через півтора місяця у Львові на зібранні священиків УАПЦ було проголошено відродження в Україні цієї церкви. У січні 1990 р. в республіці вже налічувалося більше 200 громад УАПЦ. У червні цього року на всеукраїнському Соборі було затверджено відродження УАПЦ. Собор обрав патріархом митрополита Мстислава (Скрипника).

Собор РПЦ, що відбувся у Москві в січні 1990 p., виділив православні громади і монастирі на території України в окремий екзархат Московського патріархату, який дістав назву Українська Православна Церква (УПЦ МП). Проте патріарх Московський і Священний Синод РПЦ зберегли за собою всі владні повноваження в екзархаті.