Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Внутрішня і зовнішня політика лейбористських урядів 1945 - 1951 рр.

Внутрішня і зовнішня політика лейбористських урядів 1945 - 1951 рр.

Велика Британія постраждала під час Другої світової війни порівняно менше, ніж інші європейські країни. Людські жертви становили 145 тис. убитими, 278 тис. пораненими, 53 тис. осіб пропали безвісти. Було пошкоджено понад 4 млн помешкань, знищено 30% торговельного флоту. За роки війни країна втратила 25% національного багатства. Державний борг зріс до 23,7 млрд фунтів-стерлінгів; із яких 3,3 млрд становила зовнішня заборгованість перед США. Загалом за роки війни відбулося незначне скорочення виробництва (на 10%), однак обладнання англійських підприємств зносилося, технічний прогрес уповільнився. На 60% порівняно з 1938 р. скоротився експорт.

Друга світова війна, хоч і була переможною для Великої Британії, однак вона призвела до реального послаблення її економічних і політичних позицій на світовій арені.

Відразу ж після всенародного тріумфального відзначення перемоги над нацистською Німеччиною в коаліційному уряді Вінстона Черчілля виявилися досі приховані суперечності між лейбористами, які наполягали на швидкому проведенні глибоких соціально-економічних перетворень, і консерваторами, котрі до таких радикальних змін не були готові. І одні, й другі прагнули провести вибори до парламенту ще до завершення війни на Далекому Сході, сподіваючись використати переможні настрої британців. Проведення виборів тим більше було на часі, що повноваження Палати громад, обраної ще 1935 р., давно минули і, зважаючи на умови воєнного часу, були законодавчим шляхом продовжені.

Парламентські вибори було призначено на липень 1945 р. В основу виборчої кампанії консерватори поставили тези, які прославляли особу В. Черчілля, як державного діяча, що організував перемогу і якому необхідно було довірити завдання "завершити справу". У програмному документі партії "Декларація про політику містера В. Черчілля" йшлося про необхідність підтримки вільного підприємництва, багатообіцяючі заходи у сфері житлового будівництва, стабілізацію фінансової системи. Зовнішньополітичні плани зводилися до тісної співпраці з США, й одночасно збереження союзних відносин із СРСР, згідно з договорами й угодами, підписаними під час війни.

У передвиборній програмі лейбористів, названій "Обличчям до майбутнього", викладалася концепція "демократичного соціалізму'', при цьому основним завданням ставилося створення "держави загального добробуту". Лейбористи запевняли співвітчизників у своїй готовності забезпечити всіх робітників і службовців працею, розширити житлове будівництво, покращити систему соціального страхування та охорони здоров'я. З метою успішного виконання цієї програми передбачалися такі основні заходи: збереження контролю держави над економікою, націоналізація її ключових галузей. При цьому лейбористи рішуче відмежовувалися від марксизму, підкреслюючи, що вони є прихильниками реформування капіталістичної системи легальним парламентським способом, і аж ніяк не шляхом "революційної ліквідації".

Підсумки виборів виявилися дещо несподіваними: лейбористи не тільки перемогли, але й уперше отримали абсолютну більшість у Палаті громад - 393 мандати проти 213 у консерваторів та їхніх союзників - Ольстерських юніоністів. Ліберальна партія здобула дише 12 мандатів, 14 - незалежні політики, а 8 розподілили представники дрібніших партій (у т. ч. два комуністи). Результати виборів стали віддзеркаленням полівіння настроїв британського суспільства, яке відбулося в період війни. Широкі верстви громадян прагнули у соціально-економічному житті корінних змін, що їх декларувала Лейбористська партія. Внаслідок виборів було сформовано третій лейбористський уряд, який очолив лідер партії з 1935 р. Клемент Еттлі.

Новий уряд зіткнувся із цілим рядом проблем, найгострішими з яких були ліквідація наслідків війни і відбудова економіки. При цьому давалося взнаки зростання дефіциту торговельного балансу в результаті скорочення експорту і збільшення імпорту. Продовольчі запаси країни знаходилися на межі вичерпання, ринок споживчих товарів був паралізований низькою купівельною спроможністю населення. До того ж у серпні 1945 р. уряд США оголосив про припинення поставок за ленд-лізом, і відтепер країна змушена була розплачуватися за постачання продовольства готівкою. Все це викликало інфляцію.

Уряд намагався боротися з інфляційними процесами за допомогою зовнішніх запозичень. У грудні 1945 р. було підписано фінансову угоду зі США, згідно з якою країна отримувала кредит розміром 4,4 млрд доларів. Одночасно Канада надала позику в 1,25 млрд американських доларів. Із 1948 р. вступив у дію "план Маршалла" - американська програма післявоєнної відбудови Європи. Згідно з цим планом Велика Британія мала одержати допомогу на суму понад 3 млрд доларів у вигляді поставок товарів та 337 млн доларів позики. Фінансова угода і допомога за "планом Маршалла" відіграли важливу роль у відбудові країни в перші повоєнні роки.

Однак відбудова господарства раз у раз натрапляла на серйозні труднощі. Економічний спад у США на зламі 1948 - 1949 рр. викликав певні фінансові труднощі й у Великій Британії. Щоб зупинити відплив із країни золотовалютних резервів і підвищити конкурентоспроможність товарів англійського експорту, уряд провів у вересні 1949 р. девальвацію фунта стерлінгів на 30,5%. Однак разом із стабілізацією фінансової сфери країни цей захід спричинив зростання цін на внутрішньому ринку, різко ускладнивши економічну ситуацію в країні. Лейбористський уряд вирішив відмовитися від подальшої участі у "плані Маршалла", умовою якого була необмежена свобода валютно-фінансових операцій на внутрішньому ринку. Серед заходів лейбористського уряду особливе незадоволення викликало підвищення податків на прибутки та імпортовані товари. Уряд трактував такі заходи як необхідність для зупинення інфляції і обмеження імпорту. Однак це вело до зниження купівельної спроможності населення і підвищення цін на продукти.

Одним із основних компонентів соціально-економічної політики лейбористів була націоналізація найважливіших галузей економіки. Гасло націоналізації в перші повоєнні роки мало популярність не тільки у Великій Британії, але й у багатьох інших країнах Західної Європи. Робітництво, яке становило тоді більшість самодіяльного населення, вбачало в цьому заході великий крок вперед на шляху переходу основних матеріальних багатств країни від купки олігархів із числа великої буржуазії у власність усього народу. З другого боку, націоналізація ряду галузей промисловості диктувалася потребами розвитку економіки: без реконструкції підприємств паливно-енергетичної, сталеливарної галузей і транспорту, які становили основну виробничу інфраструктуру народного господарства, а проте знаходилися в занепаді, англійській економіці було важко відновити свою конкурентоспроможність. Першим кроком у цьому напрямку було проведення націоналізації Англійського банку в лютому 1946 р. Далі з 1946 до 1948 р. у державну власність перейшли залізниці, цивільна авіація, вуглевидобувна, електротехнічна галузі, транспорт, телеграфний та радіозв'язок. У 1949 р. уряд розпочав націоналізацію сталеливарних заводів. До 1950 р. в державному секторі було зосереджено вже 20% потужностей промисловості.

Реконструкція галузей, що підлягали націоналізації, вимагала значних капіталовкладень, не приносячи при цьому швидких прибутків. Через це промисловці, більщою чи меншою мірою, були зацікавлені в тому, щоб держава власними коштами проводила переоснащення націоналізованих підприємств. їх колишні власники одержали відповідну компенсацію.

Результати націоналізації були неоднозначні. Є підстави твердити, що сама собою вона не стала чинником, який суттєво сприяв процесу відбудови і розвитку економіки країни.

Попри всі труднощі лейбористському уряду вдалося досягнути безумовних успіхів у відродженні економіки країни. Вже у 1947 р. промислове виробництво вийшло на довоєнний рівень, а в 1951 р. перевершило його майже на третину. З метою збільшення виробництва продуктів харчування у 1947 р. уряд прийняв чотирирічну програму розвитку сільського господарства, що передбачала надання субсидій фермерам за підвищення врожайності і продуктивності тваринництва. В результаті сільськогосподарське виробництво на початку 50-х рр. теж досягло довоєнного рівня.

Велику увагу третій лейбористський уряд приділяв соціальній політиці. Згідно з прийнятими законами, населенню країни гарантувалися пенсії за віком - для жінок із 60, а для чоловіків із 65 років, виплата допомоги при втраті роботи, у разі хвороби, оплачувані відпустки, допомога у зв'язку з народженням дитини. Було здійснено перехід на єдине державне страхування, фонд якого формувався із внесків держави, працедавців і робітників (приблизно рівними частками). Витрати держави на соціальне страхування збільшилися у 2,5 раза. Запроваджувалася безоплатна медична допомога населенню, створювалася єдина управлінська система в медичній галузі.

У країні розпочалося широке житлове будівництво. Було побудовано понад 1 млн житлових будинків, держава контролювала розмір орендної плати, стримуючи ціни на житло на рівні воєнного часу. Було скасовано закон 1927 р. про профспілки, який обмежував їхнє право на страйки. Загалом реформи уряду К. Еттлі мали важливі соціально-економічні наслідки. Вони забезпечили повоєнну відбудову народного господарства країни, зокрема реконструкцію промисловості і розвиток сільського господарства, створили умови для наступного піднесення життєвого рівня населення.

Лейбористи вважали здійснювані ними реформи втіленням у життя теорії "демократичного соціалізму". Соціально-економічні заходи уряду К. Еттлі розцінювалися лейбористами як "мирна революція", що перетворювала Велику Британію у "державу загального добробуту". Такі оцінки були явним перебільшенням. Хоча матеріальне становище населення порівняно з воєнними роками покращилося, проте його загальний добробут у перші повоєнні роки залишався невисоким, що викликало розчарування широких мас. Через це популярність лейбористського уряду почала падати.

У таких умовах лейбористи вважали за потрібне винести на розсуд виборців питання про ставлення до соціально-політичного курсу уряду. З цією метою К. Еттлі оголосив про проведення дострокових парламентських виборів, які були призначені на 23 лютого 1950 р. Не лише лейбористи, але й консерватори старанно готувалися до цих виборів. Враховуючи поразку на виборах 1945 р., лідери консерваторів переглянули свої окремі програмні позиції, вдаючись до "соціального консерватизму", згідно з яким передбачалася активна участь держави у регулюванні економіки і розв'язанні соціальних проблем. У партії посилилося "технологічне" крило, яке виступало за встановлення конструктивного діалогу з профспілками, молоддю, висловлювалося за досягнення рівного представництва чоловіків та жінок у державному управлінні.

На виборах лейбористи перемогли, хоча й втратили 78 депутатських місць. Консерватори збільшили своє представництво на 85 мандатів. Новостворений четвертий лейбористський уряд, очолюваний К. Еттлі, спирався на незначну більшість у Палаті громад. Він протримався при владі майже півтора року, при цьому якихось суттєвих змін у політичний курс йому внести не вдалося.

У зовнішній політиці лейбористи продовжували курс попереднього коаліційного уряду В. Черчілля, що базувався на тісній співпраці Зі США. Незмінність зовнішньої політики Великої Британії була зумовлена наслідками Другої світової війни, зокрема новим співвідношенням сил на міжнародній арені і загостренням суперечностей між двома наддержавами - США та СРСР, які спричинили розкол світу на два протилежні табори. Фінансова залежність від Волл-Стріт, загроза радянської експансії для країн Європи та Азії прирікали Велику Британію на військово-політичний союз із Сполученими Штатами, які в нових повоєнних умовах залишалися її природнім союзником.

Фактично лейбористський уряд у своїй зовнішній політиці реалізовував теоретичні положення, які були розроблені такими авторитетними лідерами консервативної опозиції як Вінстон Черчілль та Ентоні Іден. Опрацьована ними концепція зовнішньої політики пристосовувала глобальні претензії Великої Британії до реалій повоєнного світу. Британська зовнішня політика, згідно з цією концепцією, повинна була базуватися у межах трьох основних "кіл відповідальності": атлантичної співпраці, британської співдружності і об'єднаної Європи.

В умовах, коли суперечності між союзниками, що виникли наприкінці Другої світової війни, почали переростати у відкрите протистояння внаслідок грубого порушення урядом СРСР Атлантичної хартії, В. Черчілль одним із перших сформулював нову геополітичну філософію, яку взяли на озброєння не тільки британська, а й уся західна політична еліта У своїй промові у Фултоні (США) 5 березня 1946 р., аналізуючи повоєнну ситуацію, політик підкреслив, що світу загрожує тиранія комунізму, внаслідок чого можуть бути знищені конституційний порядок, право народу змінювати характер або форму правління при обов'язковому торжестві свободи слова і думки". Він закликав до об'єднання сил усіх демократичних країн для захисту свого права на свободу. Наріжним постулатом цієї промови було визнання факту розколу світу на дві системи, що протистояли одна одній. В. Черчілль обґрунтовував також основи взаємопов'язаної англо-американської зовнішньої політики як ключового елемента глобальної стратегії країн Заходу.

Такий курс цілком відповідав прагненням лейбористського кабінету: майже відразу після свого приходу до влади він проголосив політику атлантичної солідарності, і разом із урядом США приступив до організації оборони проти проникнення радянської експансії та комуністичних впливів. Незважаючи на фінансові труднощі, у 1946 р. британський уряд прийняв рішення про виробництво власної атомної бомби. Прямі військові витрати зберігалися на високому рівні: 10 - 11% національного доходу. Саме Велика Британія разом зі США у 1946 р. рішуче засудила намагання СРСР спровокувати розкол Ірану і залишити там свої війська, а також спроби комуністичної агресії у Греції в 1946 - 1947 pp., підтримавши законний уряд країни. Велика Британія спільно зі США та Францією виступила за відновлення державності Німеччини шляхом проведення виборів та об'єднання західних окупаційних зон.

Лейбористський уряд на перших порах підтримав ініціативу європейської інтеграції. У лютому 1947 р. Велика Британія виступила організатором руху за об'єднання країн Європи в економічний і політичний союз. У липні 1947 р. Велика Британія взяла участь у нараді в Парижі шістнадцяти західноєвропейських держав, що приєдналися до "плану Маршалла", на якій було створено Комітет європейської організації економічної співпраці. Навесні 1948 р. Велика Британія (разом із Францією, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом) стала ініціаторкою підписання Брюссельського пакту про створення згаданими п'ятьма державами Західного союзу. Формально завданням цього першого післявоєнного військово-політичного блоку в Західній Європі мала стати спільна протидія "в разі поновлення Німеччиною політики агресії", фактично ж справжня його мета полягала в готовності протистояти можливій радянській агресії супроти Західної Європи, У 1949 р. Велика

Британія в числі десяти західноєвропейських країн виявила ініціативу щодо створення Ради Європи - регіональної міжнародної організації, метою діяльності якої став захист прав людини, парламентської демократії, узгодження політики держав-членів у соціальній і правовій сферах, у галузі культури.

Разом із тим лейбористи дедалі більше доходили висновку, що проблеми Британської імперії, кризові явища в ній, посилені зростанням національно-визвольного руху в колоніях, є важливішими й заслуговують більшої уваги, ніж об'єднавчий рух у Європі. Уряд К. Еттлі з перших днів своєї діяльності намагався перешкодити розпаду Британської імперії не тільки силою, а й переглядом її політичних і організаційних основ. Таким чином, Велика Британія дедалі більше втрачала контроль над ситуацією в найбільшій своїй колонії Індії. Влітку 1946 р. там між індусами та мусульманами спалахнули криваві сутички, в яких загинули тисячі людей. З метою запобігання подальшим ексцесам британська влада опрацювала план створення на території колонії двох незалежних держав - Індійського союзу з переважно індуським населенням і Пакистану - з переважно мусульманським. У серпні 1947 р. обидві держави проголосили свою незалежність. Відтоді розпочався новий етап в еволюції Британської імперії. З 1947 р. назви "Британська імперія" і "британський підданий" почали замінюватися на "Британська Співдружність", "громадянин Співдружності". Термін "домініон" зник із офіційних документів.

У 1948 р. надано незалежність Цейлону та Бірмі. В африканських володіннях Великої Британії - Золотому Березі, у Північній і Південній Родезії спалахнули міжетнічні конфлікти. В Південно-Африканському Союзі в результаті виборів 1948 р. до влади прийшла Націоналістична партія, яка жорстко проводила політику апартеїду - расового гноблення корінного населення. Таку політику у Лондоні не схвалювали і вона стала додатковою проблемою для британського уряду.

Відчутного удару міжнародному престижу Великої Британії завдали події в Палестині - британській підмандатній території. Туди на заклик сіоністських організацій у перші повоєнні роки ринули потоки єврейських переселенців із різних країн. Спроби британської адміністрації обмежити цей неконтрольований рух "на історичну батьківщину" виявилися неефективними. Місцеве арабське населення зустрічало переселенців із відвертою неприязню, в ряді місць доходило до збройних сутичок і конфліктів. Єврейські бойовики, звинувачуючи британську владу в підтримці арабів, вдалися до нападів на поліційні дільниці, в Єрусалимі підірвали штаб британських військ і ряд адміністративних будинків. Британська адміністрація провела масові арешти, в окремих містах запровадила воєнний стан, а з січня 1947 р. змушена була розпочати евакуацію англійців, які зазнавали постійних нападів. Запропонований урядом Великої Британії план поділу Палестини на дві окремі незалежні держави викликав розкол у Лейбористській партії. Опір єврейського населення країни наростав із новою силою і уряд К.Еттлі в лютому 1947 р. заявив про те, що знімає з себе владні функції в Палестині й передає їх ООН. 14 травня 1948 р. єврейські політичні лідери оголосили про створення держави Ізраїль. Лейбористський уряд змушений був вивести з Палестини решту своїх військ.

Провалом завершилися спроби Великої Британії організувати економічну блокаду Ірану після прийняття його урядом у 1951 р. рішення про націоналізацію нафтової промисловості, яку в основному контролювала британська компанія. З Іраном було розірвано дипломатичні відносини, до його берегів направлено британські військові кораблі. Уряд США не підтримав різких дій свого союзника, вважаючи їх неадекватними, і на подальші кроки, спрямовані проти Ірану, британці не зважилися.

Коли влітку 1950 р. лейбористський уряд ухвалив рішення скерувати британські військові підрозділи для участі у воєнних діях у Кореї під прапором ООН для захисту Південної Кореї від комуністичної навали з Півночі, громадська думка щодо цього кроку була неоднозначною: чимало угруповань та організацій лівого спрямування гостро засуджувало участь Великої Британії у корейській війні.

Внутрішні труднощі, особливо напружене фінансове становище, дошкульні зовнішньополітичні провали викликали гостру дискусію всередині Лейбористської партії. В ній посилилося ліве крило, яке очолив міністр праці Ернест Бевін. Ліві лейбористи піддавали різкій критиці політику уряду.

В умовах зниження популярності уряду лейбористське керівництво на чолі з К. Еттлі зважилося призначити на жовтень 1951 р. дострокові вибори до парламенту.