Археологія України - Залізняк Л.Л. - Тема 22. Пізньолатенський і ранньоримський час (II ст. до н. е. — II ст. н. е.)

Тема 22. Пізньолатенський і ранньоримський час (II ст. до н. е. — II ст. н. е.)

Поняття "археологія ранніх слов'ян" є досить умовним, тісно пов'язаним із комплексною проблемою походження і ранньої історії цього етносу. Фактично воно охоплює низку генетично пов'язаних між собою культурних груп, що існували від латенського до ранньосередньовічного періоду (ІІІ-ІІ ст. до н. е. — IX—X ст. н. е.), тобто від перших протослов'янських утворень до появи Давньоруської держави. Крім того, сюди входять культури осілих сусідів слов'ян цього часу (бал ті в, германців, фракійців), що мешкали на теренах України та в суміжних областях Європи, і кочовиків Степу (гунів, болгар, хозарів) раннього середньовіччя.

Територія України займає ключове місце у слов'янському етногенезі. Саме тут, а також у суміжних районах Білорусі та Росії, археологи виявили найдавніші слов'янські старожитності середини І тис. н. е. Звідси бере свій початок широке розселення слов'ян на просторах Ватіканського півострова та Центральної Європи VI—VIII ст. Приблизно у цьому ж ареалі в латенський та римський час мешкали і їхні попередники.

Проблема походження слов'ян розробляється спільними зусиллями істориків, лінгвістів, археологів та інших дослідників. Кожній із зазначених наук властиві свої методи дослідження і кожна з них має вирішувати певні специфічні завдання. При цьому слід ураховувати, що мовознавці вважають праслов'янськими етномовні спільноти, які користувалися системою праслов'янської прамови. Водночас археологи під праслов'янами розуміють носіїв археологічних культур (етнокультурних груп), на основі яких склалися ранньосередньовічні слов'янські старожитності. Деякі історики критерієм слов'янства вважають лише самосвідомість, зафіксовану самоназвою починаючи від VI ст.

Зрозуміло, що такі уявлення відбивають різні аспекти етногенезу і не завжди збігаються між собою. Проте коректне використання їх дає можливість повніше уявити загальну картину. Слов'янський культурно-побутовий набір реконструюється насамперед на підставі археологічних даних, із залученням деяких етнографічних та історичних матеріалів. Мова, якою користувалися давні слов'яни, відновлюється лінгвістами на підставі писемних пам'яток. Нарешті, спільна самосвідомість, що є однією з найважливіших характеристик етносу, безпосередньо пов'язана з існуванням самоназви. її історія може бути простежена на основі вивчення свідчень давніх авторів, зафіксованих у писемних джерелах.

Останнім часом стало цілком очевидним, що пріоритет у вивченні проблеми етногенезу слов'ян належить саме археології, яка стрімко розширює коло своїх джерел, випереджаючи мовознавство та історію.

Наприкінці І тис. до и. е. — у першій половині І тис. н. е. відбувалося активне змішування племен та їхніх культур, котрі зазнали відчутного впливу спочатку латенської, а потім римської цивілізацій. Усе це призвело до порушення еволюційного розвитку археологічних культур у лісостеповій та лісовій зонах Східної Європи.

Важливим чинником розвитку Європи у другій половині І тис. до н. е. було формування кельтської, або латенської, цивілізації. її вплив на культуру європейських народів у наступні століття можна порівняти хіба що із впливом античного світу. Так само як і скіфська культура Східної Європи та еллінізм Середземномор'я, латенська культура знівелювала мозаїчну карту європейських культур раннього залізного віку. Племена кельтів створили нову культуру, яка дістала в археології назву латенської (поселення Ла-Тен у Швейцарії) і проіснувала до рубежу нашої ери. Ще відчутнішим став культурний вплив, проявом якого було виникнення особливого латенського стилю у багатьох сусідніх племен.

Зауважимо, що античні автори добре знали землі Північного Причорномор'я та народи, які мешкали там. Проте області, що лежали на північ від земель скіфів та сарматів, залишалися майже невідомими грекам і римлянам. Докладніші відомості вони мали про західні території, де мешкали кельтські та германські племена. Розселення кельтів, їхній культурний вплив поширювалися на землі Центральної та Західної Європи, сягнувши на сході Карпат. Кельтські військові загони у III ст. до н. е. проникали до Північного Причорномор'я і Малої Азії. Дещо пізніше розпочалася експансія германських племен кімврів і тевтонів з Північної Європи на південь. Про переселення кімврів від Ютландії до Меотиди, зокрема, згадує Посідоній (уривки його твору записані Плутархом) у II ст. до н. е. Страбон, своєю чергою, зазначає, що області за Реном, звернуті на схід, що лежать за територією кельтів, населяють германці. Останні мало відрізняються від кельтського племені.

З середини — третьої чверті І ст. н. е. починається наступний період в історії Європи — римський. У цей час вплив Римської імперії починає відчуватися навіть в областях, досить віддалених від римського лімесу. Відбувається розпад латенських традицій, що знайшло відображення у зникненні одних археологічних культур і трансформації інших.

Протягом І ст. до н. е. Римська імперія захоплює кельтську Галлію, потім Паннонію та Норікум, де створюються римські провінції. Бурштиновий торговельний шлях ішов на північ до Балтійського моря, й додаткові свідчення про ці області надавали римські купці. Найцінніші відомості про осілих варварів містяться у працях Юлія Цезаря (І ст. до н. е.), Корнелія Тацита (І ст. н. е.), Плінія Старшого (друга половина І ст. н. е.), Клавдія Птолемея (II ст. н. е.).

Прагнучи поєднати свідчення, отримані з причорноморських та прибалтійських регіонів, римські автори розширювали територію добре їм відомих сарматів далеко на північ, приписуючи їм невідомі римлянам землі. Межі Європейської Сарматії вони проводили по Віслі, за якою починалася Велика Германія.

Оповідаючи про племена, що населяли Європейську Сарматію у І—ІІ ст. н. е., античні автори згадують венетів або венедів, серед яких, як вони вважали, слід шукати предків слов'ян. Цей етнонім загалом був досить поширений і трапляється ще до рубежу н. е. для позначення явно неслов'янських племен у Бретані, Прибалтиці та на північному узбережжі Адріатики. Зокрема, Пліній Старший повідомляє, що землі Сарматії до р. Вістли заселені Сарматами, Венедами, Скірами і Гірами. З Віспою пов'язує венедів і Клавдій Птолемей (II ст. н. е.). Більш упевнено про присутність серед венетів слов'янських племен можна судити з повідомлення Тацита, який локалізує їх між певкінами і фенами, тобто десь у Східній Європі.

Територія Нижнього Подунав'я здавна була заселена фракійськими племенами гетів і даків. На початку III ст. до н. е. на їхні землі потрапляють кельти, а дещо пізніше — союз племен на чолі з бастарнами, яких давні автори пов'язували з германцями (Корнелій Тацит) або кельтами (Тіт Лівій). Бастарни, як союзники Македонії, брали участь у війнах проти Риму, а також входили до антиримської понтійської коаліції на чолі з Мітрідатом IV Євпатором (88—61 pp. до н. е.). У 29 р. до н. е. вони були розбиті римлянами і відкинуті за Дунай.

Гето-дакійське населення сягає свого розквіту у І ст. до н. е. — І ст. н. е., коли на Карпато-Дунайській території виникає племінний союз, а згодом рабовласницька держава на чолі з Буребістою (пізніше — Децибалом). Гето-даки разом із сарматами і бастарнами протягом століття вели боротьбу із Римською імперією. Після їхньої остаточної поразки у 106 р. за імператора Траяна була створена римська провінція Дакія, що викликало поступову романізацію місцевого населення. Частина вільних даків жила за межами римських володінь у Карпато-Дністерських землях, де Птолемею було відоме сильне плем'я карпів.