Культурологія - Безвершук Ж.О. - "Вища верства" у добу абсолютизму

"Вища верства" у добу абсолютизму

Часом абсолютної" необмеженої монархічної влади в Західній Європі були XVI—XVII ст. та країнами, де абсолютизм виявився у класичній формі, в Європі була Франція, в Азії — Японія. Абсолютна безконтрольність і необмеженість влади деформували особистості монархів, примхи, забаганки і страхи яких призводили до граничної сваволі. Так, за правління французького короля Людовіка XIV (друга половина XVII — початок XVIII ст.) надзвичайно суворо дотримувалися етикету і придворного-церемоніалу. Зокрема, досить принизливою для придворних була обов'язкова присутність на мало не щоденних прийомах і до того ж у своїх найдорожчих сімейних коштовностях — у такий спосіб король перевіряв, чи не відправили про всяк випадок потенційні "змовники" власні коштовності за межі Франції. При дворі цього короля не стало дивиною, що метрдотель покінчив життя самогубством у зв'язку з допущеним ним відхиленням у подаванні страв до столу. Але навіть за найдеспотичніших королів, царів й імператорів дворяни, пов'язані з монархами васальними відносинами, залишалися вищим і привілейованим станом у феодальному суспільстві. Дворянськими привілеями були вільне від податків землеволодіння, майже безмежна влада над селянами, державна служба — офіцерські і генеральські чини в армії та всі вищі пости у цивільній службі. Велике значення мала придворна служба, яка наближала дворянина до джерела владиці давала можливість тією чи іншою мірою впливати па хід державних справ.

Станові честь і слава — основні моральні принципи дворян — орієнтували па такий спосіб життя і вчинки, які б не принижували особистої гідності та гідності стану (чим пояснюється дуель як вимога сатисфакції, оскільки образа дворянина могла бути змита лише кров'ю; "борги честі" тощо). Принцип честі був пов'язаний і а вірністю сюзерену: князю, королю, царю (і "слову дворянина''). При цьому князі і графи не падали ниц перед монархами (як в азіатських деспотіях) і розмовляли з тими, хто на троні, як рівні. Дворянство як клас, що протягом віків очолював інші суспільні стани, виробило віру у власні можливості, мужність, відповідальність за країну, певну шляхетність (закономірно, що саме у цьому суспільному прошарку в Англії виникло позастанове згодом поняття "джентльмен").

Джентльмен — спершу найнижча сходинка в ієрархії дворянських титулів і звань в Англії (далі есквайр, лицар, баронет та ін.). В історичній літературі згадується, що з 1414 р. цим словом називали особливу соціальну категорію — молодших синів іменитих дворян-землевласників, позбавлених земельної спадщини внаслідок дії принципу єдиноспадкування. У XIX ст. і юридичного поняття слово "джентльмен" трансформується в образ добре вихованої та порядної людини і стає своєрідним зрівнювачем: джентльменом міг називатися і пер Англії, і простий фермер, якщо він задовольняв певні вимоги щодо поведінки: стриманість, вишукана простота тощо. Це поняття вживалося й у Європі. Джентльменом зазвичай називали людину, яка має пристойний вигляд, вирізняється культурою мовлення. Нормативні риси джентльмена у 1713 р. сформулював Р. Стіл: "Під досконалим джентльменом ми розуміємо людину, яка здатна добре служити суспільству й оберігати його інтереси, а також бути його окрасою... Я б додав ясний розум, вільний від забобонів, і ґрунтовні знання.., він стоїть на своєму і вільний від надмірних пристрастей, чуйний, сповнений співчуття і доброзичливості".

Звичайно, етикет як сукупність правил поведінки в певних, заздалегідь відомих ситуаціях, регулює переважно зовнішній аспект людських відносин і залежить зазвичай від панівних у суспільстві поглядів, інтересів, смаків, морального та естетичного ідеалів. Водночас етикет сприяє моральному й естетичному вдосконаленню людського спілкування, робить людину більш привабливою і комунікабельною, а її ставлення до інших — пройнятим повагою. Появу етикету як особливого способу регуляції поведінки вищої знаті відносять до доби Відродження — періоду розквіту світської (придворної) культури. "Придворне життя — це серйозна, холодна і напружена гра", — писав Ж. Лабрюєр, французький письменник XVII ст., який досить в'їдливо змалював тини поведінки часів Людовіка XIV. Час від часу етикет трохи змінювався, набуваючи дещо нового статусу: "гарних манер", "бонтону", "комільфо". Він став частиною дворянської культури, своєрідною візитною карткою дворянина, тобто його культурне значення обмежувалося надзвичайно вузьким колом людей. Виходили книжки на тему етикету: "Придворний" В. Кастільйоне (1517 р.), "Листи до сина" лорда Честерфілда (40-ві —50-ті роки XVIII ст.) тощо. Окремі автори (особливо англійські) вважали, що виховання манер важливіше за освіту і критикували університети за крен у бік ученості. Однак етикет включав не тільки правила придворної поведінки, а й загальнолюдські ціннісні орієнтири, адже він був несумісний з образою особистості іншого, рабським плазуванням перед сильним і глумом над слабим, лицемірним маніженням, брутальністю і пихатістю.

Може скластися враження, що вища верства феодального суспільства турбувалася лише про формальний бік свого станового статусу, а не про те, щоб "добре служити суспільству і оберігати його інтереси". Однак саме в її складі були й найосвіченіші, й найкраще поінформовані, й небайдужі до "великих справ", на які дехто сподівався, вступаючи для цього навіть до масонських лож (монархи, як правило, побоювалися цих "таємних товариств", очікуючи змов, фронди тощо). Масонство, або франкмасонство (з фр. — вільний каменяр), — міжнародна релігійно-філософська течія, що виникла в Англії у XVIII ст. і швидко поширилась у Європі та Америці. Ідеології масонства властива суміш лібералізму і традиціоналізму, зокрема, протест проте суспільної несправедливості, релігійної нетерпимості і водночас аполітичність та лояльність до влади. Засобом позитивних суспільних змін вважалося морально-релігійне самовдосконалення, взаємодопомога. Ритуальна символіка та організаційні форми масонських лож і були запозичені у середньовічних цехових братств каменярів — будівельників храмів. У ранньому англійському масонстві помітними були буржуазні тенденції, а у європейських ложах, влаштованих за ієрархічним принципом, переважала дворянська атмосфера. У масонському русі XVIII ст. брало участь чимало просвітників (Вольтер, Г.Е. Лессінг, Й.Г. Гердер, В. Франклін та ін.), які хотіли знайти в ньому втілення своїх принципів. До масонів приєдналися свого часу дехто з російських декабристів, які сподівалися використати цю структуру із власною метою. Отже, дворянській верстві, як бачимо, були близькі ті чесноти, які надихали новий стиль, що прийшов па зміну бурхливому й екзальтованому бароко.