Культурологія: українська та зарубіжна культура - Закович М.М. - 1. Класицизм як мистецтво героїчної громадянськості

1. Класицизм як мистецтво героїчної громадянськості.

2. Раціоналістична картина світу і людини в ідеології Просвіт ництва та її вплив на художню творчість.

3. Стиль рококо як мистецтво "галантної доби".

1. Класицизм як мистецтво героїчної громадянськості

Класицизм випик па гребепі суспільного піднесення французької нації й французької держави, оскільки саме у XVII ст. сформувалась єдина французька держава, а в другій його половині Франція стала наймогутніпіоіо абсолютистською державою Західної Європи. Основою теорії класицизму став раціоналізм, що спирався па філософську систему Репс Дскарта. Предметом мистецтва у класицизмі проголошувалося тільки прекрасне, нідпесепе. Етичним та естетичним ідеалом виступала античність.

Класицизм — мистецтво героїчної громадянськості. В основі його поетики лежать принципи філософського раціоналізму, що яскраво проявились у підході до явищ суспільного життя і природи. Прекрасне виступає в ній як чітке, розумне, логічне начало, без будь-яких складностей і суперечностей, притаманних реальному життю. Оспівуючи героїчні ідеали, мистецтво класицизму зовсім не цікавилося сучасністю, реальними людьми та їхнім побутом, а тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів, проголошувало принцип зображення "чудової", "облагородженої" природи; ґрунтуючись на вивченні античної поетики і мистецтва, що містять у собі немовби абсолютну позаісторичпу естетичну норму, теоретики класицизму (Н. Буало та інші) створили систему класичних канонів (наприклад, дотримання у драмі трьох єдностей - місця, часу, дії), а також неухильну ієрархію жанрів ("високі" — трагедія, снічпа поема, ода, історичпа картина — зображали життя королів і знаті, пов'язаних з долею держави, громадянські доблесті і героїчні діяння; "низькі" — комедія, сатира, байка, жанрова картина буржуазного чи простонародного побуту, приватні буденні інтереси).

XVII ст. у Франції століття театру. Першим великим французьким драматургом був II'єр Корнсль (1606—1684 рр.), який па-иисав ряд класичних п'сс (про першу з них склалася приповідка, поширена у французів і досі: "Це чудово, як "Сід"). В основі "Сіда" лежить лицарський сюжет про боротьбу кохання та обов'язку. В "Горації" ідеї громадянського обов'язку переважають над усім і повністю підпорядковують собі людські пристрасті. Морально підносячи особистість, громадянськість водночас нригнічуе її, тобто Корнсль вже помітив, що гуманістична гармонія між спільним благом і особистим щастям неможлива.

У середині 40-х рр. XVII ст. після смерті кардинала Рішельє й короля Людовіка XIII посилюється феодальна опозиція престолу, загострюється політична боротьба, яка призвела до фронди. Спостерігаючи жорстоку боротьбу за владу, Корпель втрачас віру у високі громадянські й моральні принципи. На зміну ідеальним героям "Сіда" і "Горація" приходять хижаки, тирани, честолюбці, яких Корнсль виводить у своїх трагедіях, все частіше переносячи їх дію па "варварський" Схід. Правда характерів зникла, і хоча доброчесність перемагала, мистецтва у цих п'єсах уже пс було.

Сюжети трагедій другого великого драматурга XVII ст. Жапа Расіна (1639—1699 рр.) порівняно прості і паближспі до сімейних, особистих стосунків між людьми. Але віл показував і головний конфлікт свого часу: герої Расіна обстоюють свою гідність, зневажену деспотичним свавіллям. "Пост закоханих жінок і царів" — так називав Расіна О.С. Пушкін, маючи на увазі дві пайелаветніші трагедії драматурга — "Андромаху" і "Фсдру". Расін — неперевершений майстер вірша, тонкої психологічної характеристики.

Як Це часто буває у театрі, п'єса, написана на історичному матеріалі, що не мас явної аналогії з дійсністю, все-таки може викликати до життя саме ті почуття, котрі "чекають" свого виявлення. Так було з трагедією Расіна "Андромаха", в якій паризький глядач побачив пристрасті, що перемагають розум, спричиняють насильство, і розум, який чинить опір насильству, обстоює незалежність особистості. А це і було в роки царювання Людовіка XIV головною суперечністю політичного життя. Расін вбачав основне джерело зла в егоїстичних пристрастях. Згубна сила неприборканих пристрастей особливо страшна тому, що вони можуть призвести до злочину павіть благородні натури ("Вероніка", "Баязст", "Мітрідат"). Замша громадянської теми моральною у Расіна ("Іфігспія в Авліді", "Федра") супроводиться глибшим осягненням, пізнанням людської натури. У "Федрі", де поетичний талант Расіна досяг своєї вершини, драматург створив образ жінки, яка, хоч і пойнята недозволепою пристрастю, проте вражає силою й чистотою помислів, твердістю моральних устоїв. "Щось навдивовижу величне", "енергію" людяності вбачав у трагедіях Расіна О.І. Герцсн.

В історії театру слану великого реформатора комедії здобув Мольер. Він дав цьому жанрові глибокий суспільний зміст, сатиричну спрямованість і яскраву театральну форму, створив жанр високої комедії.

Мольер (Жан Ватіст Поклеп 1622—1673 рр.) почав з простих шахрайських сюжетів у дусі народного фарсу. Виступав зі своею трупою у багатьох містах Фрапції. Після виступу в Луврі перед Людовіком XIV і його двором трупа Мольера була визпана гідною стати третім паризьким театром, який завдав удару нретепзійому (вишукапо-аристократичному, манірному) мистецтву.

Пародійні комічні маски Мольєра передавали у гротесковому, буфонпому висвітленні найхарактерніші риси "світської черні" — пишну мову і вигадливі манери ("Кумедні манірниці"), комічні ситуації зображали драматичні психологічні стани героя ("Сганарсль, або уявний рогоносець"), поступово в пих вводилися соціальпо-етич-пі проблеми ("Школа чоловіків", "Докучливі"). Серед великих комедій Мольєра — "Тартюф", "Доп Жуап, або Кам'яний гість", "Мізантроп", "Скнара", "Міщанин у дворянстві". Головні герої Мольєра свідомо "загострені", у них переважає якась одна, домінантна риса. Завдяки цьому Тартюф, Дон Жуан, Гарпагон і стали тинами широкого соціального узагальнення. Ллє не меншої уваги заслуговує галерея знаменитих мольсрівських слуг, які уособлюють винахідливість народного розуму, моторність і плебейську енергію. Величезний вплив па драматурга справила атмосфера його кола, куди входили поет Сірапо де Верже рак, байкар Жал Лафонтсн, драматурги П'ср Корнсль і ще юний Жан Расін, а також теоретик класицизму Школа Вуало.

Через сто років, уже у ХУЛІ ст., П'єр Огюстен Кароп де Бомарше (1732—1799 рр.) блискуче продовжив мольєрівську традицію зображення блискучих особистостей з простого народу - - слуг. Це показ невмирущої дотепності, образ розумного і відважного борця за людську гідпість — цирульника Фігаро ("Севільський цирульник*' та "Одруження Фігаро"), який говорить своему панові графу Лль-мавіві: "Вашою єдиною працею було народитися... в той час як мені, загубленому в темній юрбі, мспі лише для того, щоб прогодуватися, довелося виявити більше знань і кмітливості, ніж їх було використано за сто років на управління всіма Існапіями. І ви хочете змагатися зі мпою?" Недарма Людові к XVI заборонив ставити "Одруження Фігаро" у театрі.

Передвістям французького класицизму в образотворчому мистецтві була художня мова Жоржа де Латура (1593—1652 рр.): точність, виразність, чіткість композиції, бездоганна цілісність силуету, статика. Образи несуть риси вічного, надвисокого.

Ллє справжнім творцем класичного папряму в живопису Франції став Школа Пуссен (1594—1665 рр.). Теми його полотен: міфологія, історія, Старий і Новий Заііовіти. Зображувапі герої — люди сильних характерів і величних вчинків, високого почуття обов'язку перед суспільством і державою. Поняття суспільного призначення над-звичайно важливе для Пуссена, як і взагалі для цього напряму.

Такому мистецтву відповідає і певна мова: міра і порядок, композиційна врівноваженість, плавний, чіткий лінійний ритм чудово передають сувору величність ідей та характерів. Колорит будується па снівзвучпості сильпих, глибоких топів. Це гармонійний світ у собі, який не виходить за межі живописного простору, як у бароко ("Смерть Гсрмапіка", "Тапкрсд та Срмінія", "Визволений Єрусалим" - па сюжет ноеми Торквато Тассо, італійського поета XVI ст.). Усе поетичпо-піднесепс, але Це — царство холодної безпристрасності. Деякі найкращі роботи Пуссена не грішать такими рисами ("Царство Флори", "Спляча Венера"), а чуттєва стихія тут овіяна цнотливіск як висока краса.

Найкраще у Пуссена — його пейзажі. Пуссен — творець класичного ідеального пейзажу в його героїчному вигляді. Героїчний пейзаж — це не реальна природа, а природа "поліпшена", вигадана художником, адже тільки в такому вигляді вона гідна бути предметом зображення у мистецтві. Останніми роками Пуссен створив чудовий цикл картин "Пори року", які символічно відтворюють періоди земного людського існування.

Лірична лінія класичного ідеалізованого пейзажу була розвинута в творчості Клода Лорреппа (1600—1682 рр.). Він малював море, античні руїни, великі групи дерев, серед яких розміщав маленькі постаті людей. Головна тема — велич природи ("Відплиття святої Урсули"). Чудові у Лоррспа чотири полотна, що зображають нори доби. Повітря і світло — найсильпіші сторони таланту Лоррена.

Друга половина ХУП ст. — час довгого правління Людовіка XIV, "короля-сонця", вершина французького абсолютизму. "Велике століття" - велике насамперед за пишністю церемоніалу і всіх видів мистецтв, які в різних жанрах та різними способами прославляли особу короля. Провідним стилем усього мистецтва офіційпо стає класицизм. Східний фасад Лувру забудовується колонадою Клода Нерро з її раціональною простотою ордера, математично вивіреною рівновагою мас, статичністю, що навіває почуття спокою і величі.

Головне творіння другої половини ХАЩ ст. — Всреальський палац і парк (архітекторів у цей період цікавить проблема співвідношення ансамблю палацу і парку). У досить пустельній місцевості, за вісімнадцять кілометрів від Парижа, виріс казковий палац (1668— 1669 рр.), у безводному йолі заструміли фонтани, виріс гігантський парк. Від величезного майдану перед палацом відходять три проспекти — три дороги па Париж, Ссп-Клу і Со (теж резиденції короля). Палац, фасад якого тягнеться па півкілометра, мас три поверхи: перший — основа, опора, другий — головний, парадний і тому найвищий, третій, який увінчує будинок, легкий. Екстер'єр будинку класично точний, чергування вікон, пілястр, колон створює чіткий, спокійний ритм. Пишне декоративне оздоблення, особливо в інтер'єрі. Жодна доба, жодна епоха не давала такого синтезу мистецтв, як Всрсальський палац. Інтер'єри палацу складаються з анфілади кімнат, кульмінацією розкішного вбрання яких мала бути спальня короля, де починався і закінчувався його день і де відбувались аудієнції. Розкошами вражала і дзеркальна галерея (73 метри завдовжки, 10 метрів завширшки) між "Залом війни" і "Залом миру", з вікнами, які виходять у сад, з одного боку, і дзеркалами, в яких увечері в світлі численних свічок множилося, дробилося відбиття ошатного придворного натовпу, з іншого.

Версальський парк, як і весь ансамбль, — це програмний твір. Це регулярний парк, оскільки в ньому все вивірено, розкреслено на алеї, визначено місця для фонтана та скульптур. Загальна його довжина — близько трьох кілометрів. Творцем парку був Лспотр, скульптури викопували такі знамениті майстри, як Жірардон та Куазсво. Декоративні роботи у Всрсалі очолював "перший живописець короля", директор Академії живопису й скульптури, директор мануфактури гобеленів Шарль Лсбрси. Він був різпобічно обдарованим художником — робив картони для шпалер, малював рисунки для меблів, вівтарні образи, — але в ньому переважав хист декоратора. Саме йому французьке мистецтво завдячує єдиним декоративним стилем — від монументального живопису і картин до килимів та меблів.

З другої половини XVII ст. Франція міцно і надовго посідає провідне місце в художньому житті Європи. Ллє в кінці правління Людовіка XIV в мистецтві виникають нові риси, і мистецтву XVIII ст. вже належить розвиватися в іншому напрямку.