Культурологія - Шейко В.М. - 2.2. Магія, фетишизм, анімізм та їхній культурологічний потенціал

Магія (від грец. mageia - чарівництво) - одна з форм первісної свідомості, первісної релігії, заснована на тому, що багато незрозумілих явищ приписуються дії магічних сил. Магія виявляється, виражається в сукупності обрядів, які повинні впливати на людей, тварин, уявлюваних духів, явища природи.

Первісну магію найплідніше вивчили Л. Леві-Брюль і Н.Я. Марр, що вбачали в ній специфічну форму мислення, за якої людина ще не знає якісних відмінностей речей (не мислить за допомогою понять чи концептів) і тому переносить властивості явища або речі на інші явища або речі. Таке співпричетне перенесення первісна людина мислить як непорушну реальність, у якій немає місця для чогось надприродного. Магія, як дія, пов'язана з уявленням про надприродну силу, виникає пізніше, коли "магічне мислення" існує поряд із логічним. Надприродними уявляються тоді ті явища, які вже не можуть пояснити пізнані закони і явища природи. Повсякденне уявлення про магію пов'язане з вірою в можливість прямого здійснення бажань без цілеспрямованих дій (зцілення людини, випадання дощу, загибель кого-небудь тощо.). Магічна свідомість приписує витворам людини ті властивості, яких вони не мають.

Фетишизм (від португ. feitico - чарівництво) - приписування речам специфічних якостей і надприродних здібностей. Історичний фетишизм мав кілька форм: первісна його форма зумовлювалася специфікою первісної свідомості, рівнем культури первісної людини, яка наділяла предмети - фетиші - чудесною здатністю впливати на життя. У цьому фетишизм споріднений з магією і тотемізмом. Елементи фетишизму збереглися майже в усіх сучасних релігіях: він виявляється в приписуванні священних властивостей хресту, іконам, мощам і т. д. Однак у розвинених релігійних системах, зокрема християнстві, шанований предмет уособлює божество, і почесті, що віддаються образу, стосуються прообразу, тобто через певний предмет шанується трансцендентне. Божественне начало через обряд освячення обожнює, одухотворяє сакральний предмет.

Анімізм (від лат. anima - душа; animus - дух) - вірування в душу й у духів, які впливають на життя людей, тварин, предмети та явища навколишнього світу. Анімізм, так само як магія і фетишизм, виник у первісному суспільстві, де люди вірили в наявність у речі, рослини, тварини душі. Навколишній світ уявлявся людині первісної культури, з одного боку, далеким, таємничим, ворожим (через небезпечні стихійні природні явища), а з іншого - вона не відокремлювала себе від світу, не протиставляла себе йому, що виражалося в уособленні предметів і явищ, наділенні їх живою душею. Побутує думка, що персоніфікація природних сил на певному щаблі розвитку суспільства й культури слугувала формою їх освоєння. Анімістичні уявлення стали основою пізніших релігійних вірувань; анімізм властивий будь-якій релігії.

2.3. Створення світу й культури у творчості Гомера й Гесіода

Гомерівські "Іліада" й "Одіссея" були породжені антропоморфною грецькою міфологією з її героїчним началом, що вже протиставлялося тотальній фетишизації, властивій магічному й безособовому міфові хто нічного періоду, яку можна було б назвати абсолютною міфологією, де відображалася абсолютна несвобода людини стосовно жахливих, катастрофічних сил природи. На останніх щаблях свого розвитку міфологія представлена у формі епосу. Усесвітньо відомий грецький епос став тим матеріалом, який у поетичній формі відобразився в поемах Гомера.

Епос виникає на межі між міфом і літературою та містить ознаки того й іншого. У Гомера природа міфологізується, вона є сукупністю стихій, що обожнюються. Це вже не фетишизм, але водночас ще не анімізм. Демонічні сили в поемах уже опоетизовані, вони вже не страшні для людини. Хаос безсилий перед олімпійськими богами, які персоніфікують родову громаду, загальне, яке домінує, панує над індивідуальним, що й зумовлює епічний стиль. У цьому разі форма є застиглим міфологічним світоглядом, у якому людина представлена в занадто загальній формі, занадто недиференційовано, що зумовлено родовим принципом колективізму.

Художній момент у міфології практично позбавлений рефлексії, оскільки заснований на такій естетичній свідомості, яку можна назвати наївним дорефлекторним реалізмом.

У своїй поемі."Одіссея" Гомер свідомо або інтуїтивно показує зіткнення двох сил, двох стадій розвитку людини - її культурний і докультурний стан. Докультурний стан людини зображений у вигляді циклопів. Циклопи - це, по суті, первісні люди, грубі й неосвічені, що мають неприборкану силу, живуть у печерах. Одіссей же і його супутники - представники культури й цивілізації. Гомер у цьому разі дотримується теорії культурного прогресу, на відміну від Гесіода, погляди якого були зовсім протилежними, принаймні, як можна бачити з його праці "Труди і дні". У "Теогонії" вже навіть Гесіод, дотримуючись загальної міфологічної традиції, нехай ще не дуже впевнено, але намічає теорію культурного прогресу.

Як один із найбільш ранніх грецьких письменників, Гесіод представив культурний розвиток людства у вигляді п'яти віків, з яких кожне наступне було гіршим за попереднє.

Перший вік, "золотий", існував під егідою Кроноса. Він відрізнявся високим благочестям, легкістю й здоров'ям у житті, повною безтурботністю та благоденством, коли навіть смерть людей була безболісною, а після смерті люди ставали добрими охоронцями й опікунами наступних, уже не настільки щасливих поколінь.

Другий вік - "срібний". Люди цього віку, за Гесіодом, неблагочестиві, не приносили жертв богам, досить горді, були приречені на лиха своєю власною дурістю, за що Зевс і оселив їх у підземному світі,, хоча все ще з досить блаженним життям.

Люди третього, "мідного", віку були страшні й могутні, не їли хліба, любили воювати, були насильниками, за що Зевс підготував їм погане місце в Аїді, де вони перебувають безіменними;

Люди четвертого, так званого героїчного віку, були благочестиві й воювали шляхетно, але занадто захоплювалися своїми героїчними подвигами, за що й були перенесені на острови блаженних, де жили цілком безтурботним та блаженним життям.

П'ятий вік - "залізний". Це, за Гесіодом, найстрашніший і найжахливіший вік, сучасність. Вирізняється загальним егоїзмом, насильством, озлобленням, як між чужими людьми, так і між родичами. У залізному віці царюють злість, заздрість, хвороби, розбій, тяжка праця.

Отже, Гесіод подав яскраву картину зміни культурно-історичних епох. Водночас його погляди ще не перетворилися на цілісну теорію культури, тому що залишилися нез'ясованими причини переходу одного віку в інший. Судячи з того, що на перший план виходить моральність, Гесіод вбачає причину занепаду в моральному розкладанні. Але питання, чому люди стають злими, залишається нез'ясованим. Таким чином, Гесіод представляє нам цілісну картину культурно-історичного процесу, рух якого спрямований від досконалого стану до занепаду.

Наступна космологічна теорія висвітлюється в іншій поемі Гесіода - "Теогонії". Вона репрезентує вже цілком прогресистський погляд на культурно-історичний процес: утворення світу, а отже, й культури, починається з безформних стихій (Хаосу, Землі, Тартару, Еросу) і всіх їх породжень, потім були нескінченна продуктивність сина Землі Урана, приборкування цієї плідності сином Урана й Землі Кроносом, а закінчується все відстороненням Кроноса з його братами-титанами від світової влади через їхню нерозумну завзятість та егоїзм і воцарінням Зевса. Владикою світового царства Зевс стає в результаті виборів серед богів. Зевс, за Гесіодом, є уособленням світового розуму й волі, він перемагає нерозумні сили титанів та Тифона і стає родоначальником і прабатьком олімпійських богів та земних героїв - переможців страшних земних стихій і засновників загального розумного порядку.

Таким чином, одна гесіодівська концепція свідчить про загальний занепад, розвал, збільшення злості; інша - про перемогу розуму над нерозумними стихіями й торжество упорядженого Космосу над знеособленим і дисгармонійним Хаосом.